Клімат на території Лемківщини не одноманітний. Він виділяється у зв’язку з географічним розташуванням як північної, так і південної частин. Крім того, клімат тут зумовлений зміною абсолютних висот, характером рельєфу і наявністю долин, схилів гір з різним розташуванням, циркуляцією атмосфери. Таким чином, клімат Лемківщини аргументовано розподіляють на три зони:
1) північні підніжжя Карпат;
2) гірські хребти та високі котловини;
3) південні схили та долини.
Північні підніжжя Карпат становлять перехідну зону між теплішими низинами на півночі й холоднішими горами на півдні.
У Сяноці середня температура липня не перевищує 16 °C, а січня – нижче 5 °C. Мороз триває до п’ятдесяти днів. Річна кількість опадів коливається від 700 до 750 мм в Західному Бескиді, а на східних схилах – від 750 до 800 мм. Сніговий покрив лежить від 60 до 80 днів.
На гірських хребтах середня температура липня сягає в долинах понад 16 °C, а на хребтах до 15 °C. Мороз триває від 70 днів і більше. Кількість опадів на схилах перевищує 800 мм, а на горах Полонинського Бескиду – більш як 1000 мм, в долині Попраду і ріки Топлі опади сягають 700 мм. Сніговий покрив може лежати від 90 до 150 днів і більше.
Південні схили та долини мають найтепліший та сухіший клімат. Середня температура липня у Свиднику 17 °C, у долині Ондави – 18 °C, а у січні близько -4 °C. Найбільші дощі в басейнах ріки Ондави (650–700 мм), найменші – в басейнах рік Ториси і Топлі – 600–650 мм. Сніг лежить від 50 до 70 днів.
Вегетаційний період на півночі Лемківщини починається в квітні, в гірських долинах – у травні, а на південній частині – в березні.
У лісах Лемківщини ростуть цінні породи дерев: дуб, бук, граб, явір, ясен, липа і в’яз. З хвойних дерев: сосна, смерека, ялина. На запущених ділянках, у зарослях росте ліщина, черемха, калина, малина, горобина та різні квіти й трави.
На висоті 600—1000 м росте лише бучина та ялина і де-не-де – ясен, явір і смерека. І вже на висоті 1500 м широко розкинуті полонини, вкриті трав’янистою рослинністю, й використовуються вони не лише для випасу худоби, але й частково для сінокосів.
На підгір’ї Західного Бескиду росте бук та ялина, а в затишній долині Попраду – липа, смерека, модрина. На Сниській Магурі, Левоцьких та Чергівських горах переважають типові смерекові та букові ліси, в яких зустрічаються ялина, модрина, сосна, а на нижніх схилах Ондавської полонини – бук і дуб. У ріках та потоках Лемківщини водяться форель, марена, рибець, дунайський харіус, видра тощо.
У лісах – різноманітні звірі: олені, козулі, дикі свині, бурі ведмеді, вовки, лисиці, борсуки, куниці, білки, тхори. У горах водяться дикі коти, рисі. З птахів переважають дятли, мухоловки, яструби, глухарі та орли [1].
____________________
1. Стебельський І. Фізична географія. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. С. 87—112. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].
Особливості говору
Лемківські говори належать до карпатської групи південно-західного діалекту української мови.
У зв’язку з переселенням населення галицької частини Лемківщини (причому, не компактно на якусь одну територію, а переважно розрізнено і в різні області, хоча переважно західні) дослідження цього говору майже припинилося. Проте не можна сказати, що лемківські говори не досліджувались. Про основні або окремі їх риси можна знайти відповідний матеріал в різних статтях та посібниках з української діалектології. З важливіших праць, присвячених лемківським говорам, назвемо монографію І. Верх-ратського [1, 115 с.], праці І. Панькевича [2, с. 164–199] та І. Зілинського [3, с. 1—19].
Крім названих дослідників і вчених, до дослідження південно-лемківських говорів значно спричинився словацький мовознавець українець В. П. Латта, який самотужки зібрав матеріал з 270 населених пунктів українського регіону Східної Словаччини, та український діалектолог М. Онишкевич.
На підставі використання наявних на сьогодні діалектологічних матеріалів і досліджень лемківського говору вкажемо на основні його особливості у фонетичній, морфологічній, синтаксичній і лексичній системах.
Щодо фонетики лемківські говори стосовно інших говорів української мови виявляють свої особливості найбільш яскраво, хоча не завжди стабільно щодо ареального поширення.
У системі голосних для цих говірок характерні такі особливості, як перехід давнього довгого звука о в нових закритих складах (незалежно від наголосу в и (ы): быб = біб, быг = біг, двыр = двір, выл = віл, пыт = піт (горище) або рідше в у вувця = вівця, макутра = макітра, луй = лій. Так само переходить в у цей звук у позиції перед звуженим о (типу род. одн. куруви = корови, дуруги = дороги), а також у позиції перед і в наступному складі: путік = потік.
Голосний звук е в лемківських говорах перед м’якими приголосними переходить в и: вирьх = верх, типирь = тепер.
Варто відзначити локальні випадки вимови в лемківських говорах звука е як а, зокрема після приголосного д під наголосом: да = де, дахто = дехто, даний = дечий, даколи = деколи.
Характерною для лемківського говору є вимова – ыр замість ре, ро, ер, ор, ри на місці давнього ръ: хырбет = хребет, дырва = дрова, тырстіна = тростина, кыршити = кришити, а на місці давнього лъ замість ло вимова словосполучення – ыу: сыуза = сльоза, але також трапляється вимова лы: блыха = блоха.
З інших характерних рис лемківського вокалізму є:
1) редукція (тобто спрощення) кінцевого и в дієсловах наказового способу 2-ї ос. одн.: бер = бери, воз = вози, роб = роби, ід = іди, а в деяких говірках кінцеве и зберігалося, але в сполуці з й у фіналі: робий = роби, ідий = іди, возмий = візьми.
2) перехід прийменника у в г: г м'істі = у місті, г воді = у воді, г літі = у літі, хоча в деяких місцевостях в даному випадку виступало сполучення гео: гво млыні = в млині, гво хыжі = в хижі, а ще в інших – приголосний звук х: х смерец'і = у смереці, х ци(е)були = у цибулі. Явище переходу нескладо-творчого у в г або в х спостерігається в словах з початковим у: гмерти = умерти, хтопити = утопити.
Цікавою рисою лемківських говорів в ділянці вокалізму є тенденція до скорочення або стягнення деяких слів типу кстити = хрестити, водокшче = водохреща, зац = заяць, особливо (в східній частині) стягнення дієслів другої особи однини дійсного способу теперішнього часу: ке = каже, рахе = рахує, муре = мурує, жале = жаліє.
Як дуже важливу, властиву в українській мові виключно лемківським говорам, слід відзначити наявність у них (правда, в колишніх жителів центральної і західної Лемківщини) постійного наголосу на передостанньому складі (т. зв. пропарокситон): рука, моло́ко, велико́го, лéжу тощо.
У ділянці приголосних для лемківських говірок характерні такі особливості, як наявність у більшості з них, зокрема на півночі і заході, на місці приголосного л звука е: говова = голова, пвух = плуг, свово = слово, свава = слава; тверда вимова приголосних у кінці слова, як-от: отец, тест (тесть), учар (вівчар), гус (гусь), шіст (шість); перехід приголосного д в дж у словах на кінці давнього жд, як от: меджа, одеджа, чуджий; мяка вимова в східнолемківських говорах приголосного ч, як качька, чюти, чьорний.
Для морфології лемківських говорів характерні різні локалізми, що надають їм специфічного відтінку і контрастного відхилення від літературної норми. Наприклад, широко вживаними є тут іменники жіночого роду на – ын(я), – ан(я), невідомі українські літературній мові, як от: знайимкыня, суханя, череваня. Мають помітне поширення також специфічні пестливі форми іменників чоловічого роду з суфіксами – ичек (-ічек): попічек, татічек, братічек та жіночого роду з суфіксами – ичка (-ічка): мамічка, коровычка, грушычка.
Характерною локальною рисою лемківських говорів є властивість іменників жіночого роду приймати закінчення чоловічого роду шляхом скорочення фінального – е, – о, -ю в однині, особливо в кличній формі, як от: ґаздин = ґаздине, Матрон = Матроно, мамусь = мамусю, Марусь = Марусю.