«Автобіографія» передруковувалась у Сполучених Штатах багато разів, її перекладали на всі можливі європейські мови. Вона ніколи не втрачала своєї популярності, а попит на неї в бібліотеках існує дотепер. Причина такого успіху лежить на поверхні. Розповідь Франкліна – це мудрий і дотепний опис видатного життя. Він виявив твердий здоровий глузд і практичні знання щодо мистецтва життя. Заради найкращого ефекту, він відібрав та зорганізував свій матеріал, можливо, несвідомо, керуючись тонким інстинктом журналіста. Своєму успіху він великою мірою завдячує і своїй чистій, ясній, жвавій англійській мові. Він послуговується короткими реченнями та словами, простецькими виразами, влучними ілюстраціями та гострими натяками. У Франкліна було цікаве, різноманітне та незвичне життя. Він був одним із найкращих співрозмовників свого часу.
Його книга – це запис того незвичного життя, розказаного у власному неперевершеному розмовному стилі Франкліна. Кажуть, що найкраща частина відомої біографії Босвелла, написаної Семюелем Джонсоном, – це ті частини, в яких Босвелл дозволив Джонсону розповідати його власну історію. В «Автобіографії» історію всього свого життя розповідає не менш чудова людина та оповідач, ніж Семюел Джонсон.
Сільська школа Гілмана,Балтимор, вересень 1916 р. Ф. В. П.[7]І. Родовід та рання молодість у Бостоні
[▪]
Твіфорд[8], іфорєпископі святого Асафа, 1771 рік.
Дорогий сину! Мені завжди було цікаво отримувати навіть маленькі звістки про моїх предків. Можливо, ти пам’ятаєш, як я розшукував тих, хто ще залишився з моєї рідні, коли ти був зі мною в Англії, і ту подорож, в яку я подався з цією метою. Уявляючи, що обставини мого життя, з яких багато тобі невідомі, можуть бути так само цікаві тобі, та очікуючи насолодитися тижнем безперервного дозвілля на пенсії в країні мого теперішнього пристановища, я сідаю за розповідь про них. До цього мене спонукають й інші причини. Пройшовши шлях із бідності та пітьми, де я народився та виріс, до якого-не-якого багатства та впливу, заручившись деякою репутацією у світі, а також просунувшись так далеко на життєвому шляху з чималою фортуною та завдяки підручним засобам, які я використовував, – дякуючи Богові, усе це гарно спрацювало – маю надію, що моїм нащадки стануть у пригоді мої поради, адже, можливо, вони опиняться якось у схожій ситуації, отже, зможуть ними скористатися.
Ця фортуна, коли я про неї думаю, спонукала мене інколи казати, що, якби я мав вибір, я був би не проти прожити своє життя ще раз і просив би лише про виправлення в другому його виданні деяких помилок першодруку. А так, можливо, окрім корекції помилок, змінити б деякі нещасливі випадки та події на більш сприятливі. Та якби мені в таких змінах відмовили, я б однаково прийняв пропозицію. Тож, беручи до уваги, що таке повторення на мене не чекає, найбільше шансів прожити своє життя ще раз я маю за спогадами, а щоб зробити ті спогадами живучими й максимально довготривалими, я маю їх записати.
Також я потуратиму такій типовій для старої людини схильності говорити про себе та своє минуле; і я потуратиму їй без того, щоб надокучати іншим, хто, поважаючи мій сивий вік, почувався б зобов’язаним вислуховувати мене. А так в охочих буде вибір: читати чи ні. І останнє (я маю зізнатися в цьому, адже моїм запереченням ніхто однаково не повірить), напевно, я маю добряче задовольнити своє марнославство[9]. Дійсно, щойно я бачу чи чую слова «Без жодного наміру на самохвальство, маю сказати…», як одразу за цим слідують якісь марнославні слова. Більшість людей ненавидять марнославство в інших, навіть якщо мають його в собі; але я даю йому справедливу оцінку, де б я не зустрічався з ним, бувши переконаним, що воно може часто бути корисним для власника та його оточення; а отже, в багатьох випадках, не було б занадто абсурдним подякувати Богові за своє марнославство в купі з іншими перевагами нашого життя.
А тепер, дякуючи Богові, я хотів би з усією смиренністю визнати, що я завдячую всім своїм щастям Його доброму провидінню, яке привело мене до моїх досягнень та успіхів. Моя віра в це спонукає мене сподіватися (хоча я не мав би дозволяти цього собі), що така сама Благодать буде супроводжувати мене, примножуючи це щастя, або дасть можливість мені пройти через фатальні невдачі, які можуть трапитись мені так само, як й іншим; майбутня доля відома лише Йому одному, в чиїй волі благословити нам навіть наші страждання.
Нотатки одного з моїх дядьків (який мав таку само цікавість до збирання наших сімейних історій), потрапивши одного разу мені до рук, допомогли отримати інформацію щодо наших предків. З цих записок я дізнався, що сім’я наша жила в тому самому містечку Ектоні в Нортгемптонширі[10], протягом трьохсот років, а, може, й більше – він цього не знав (можливо, ще з того часу, коли ім’я Франклін, що раніше було назвою класу людей[11], почали брати собі прізвищем, як тільки прізвища почали використовуватись у всьому королівстві), на фригольді розміром зо 30 акрів, ведучи ковальську справу, яка продовжувалась у нашій сім’ї аж до його днів, найстарший син завжди навчався цієї справи; ця традиція передавалась через старших синів аж до нього й мого батька. Коли я продивився реєстраційні книги в Ектоні, я знайшов записи про їхні дні народження, одруження та похорони лише від 1555 року, жодних записів за попередній період у тій парафії не знайшлося. Через той реєстр я дізнався, що був наймолодшим сином наймолодшого з синів на п’ять поколінь назад. Мій дід Томас, який народився 1598 року, жив в Ектоні аж доки не став застарим для ведення бізнесу, й пішов жити до свого сина Джона, фарбаря з Барбері, що в Оксфордширі, з ним мій батько працював підмайстром. Там помер і похований мій дід. Ми бачили його могилу 1758 року. Його найстарший син Томас жив у будинку в Ектоні та залишив його разом із землею своїй єдиній дитині – дочці, яка з її чоловіком Фішером із Веллінгборо продала його містеру Істеду, теперішньому господарю того маєтку. Мій дід мав чотирьох синів, які виросли: Томаса, Джона, Бенджаміна та Йосію. Я розкажу тобі, що знаю про них із моїх паперів, і, якщо вони не загубляться за моєї відсутності, ти знайдеш серед них ще більше подробиць.
Томаса його батько виховував ковалем; але, бувши тямущим і підбадьореним до навчання (такими були всі мої брати), він під впливом есквайра Палмера, тоді першого джентльмена в парафії, зажадав присвятити себе справі писаря, стати значущою людиною у своїй окрузі. Він був головним двигуном усіх патріотично налаштованих починань для країни, міста Нортгемптона та його рідного містечка, з багатьма інстанціями якого він був пов’язаний; йому багато в чому допомагав та опікував тодішній лорд Галіфакс. Він помер 6 січня 1702 року за старим стилем[12], усього за чотири роки до того дня, коли народився я. Розповіді деяких старих людей з Ектона, які розповіли про його життя та характер, пригадуються мені, вражають своєю екстраординарністю, так воно схоже на все, що ви знаєте про мене. «Якби він помер того ж дня, – сказали б ви, – можна було б говорити про переселення душ».
Джон був навчений на фарбаря, здається мені, на фарбаря вовни. Бенжамін був навчений на фарбаря шовку, він служив підмайстром у Лондоні. Він був дотепною людиною. Я добре його пам’ятаю, адже коли я був хлопчиком, він приїздив до батька в Бостон і жив кілька років з нами в будинку. Він дожив до поважного віку. Його онук, Самюель Франклін, живе тепер у Бостоні. Він залишив по собі два томи своєї власної поезії, що складається з коротких оказійних віршів, адресованих його друзям та знайомим, один такий зразок надіслали мені[13]. Він придумав власний метод стенографії, якого й навчив мене. Однак, не маючи змоги його практикувати, я все забув. Мене назвали на честь цього дядька, оскільки він мав особливу прихильність у мого батька. Він був дуже набожним, часто ходив на проповіді кращих проповідників, які записував своєю стенографією: в нього було багато записників із ними. Він також цікавився політикою, певно навіть занадто, як для його становища. Нещодавно в Лондоні до моїх рук потрапила зібрана ним колекція памфлетів, присвячених державній політиці – з 1641 до 1717 років; багато томів, як то видно з нумерації, не вистачає, але залишилось усе ж вісім великих фоліантів та двадцять чотири малих фоліанти. Їх знайшов букініст і, знаючи мене через мої в нього покупки, віддав їх мені. Мені здається, мій дядько лишив їх тут, коли рушив до Америки, тобто приблизно 50 років тому. Там є багато його поміток на полях.