– Що означає – не міг більше літати? – запитав Менчиць, – отримав поранення?
– Щось на кшталт, – кивнув Горенко.
Він міг би розповісти їм, що отримати поранення під час бойового вильоту – нескладно. І що на початку війни озброєння пілота включало максимум револьвер, навіть перші повітряні битви нерідко закінчувалися фатально. Однак розповів інше.
Коли французький лейтенант Роллан Гаррос встановив на своєму літаку курсовий кулемет, коліматорний приціл якого містився на рівні обличчя пілота, відбувся перелом в ефективності повітряного бою. Він встиг збити три німецьких літаки і викликати хвилю занепокоєння у суперника, однак за три дні після останнього переможного вильоту програв повітряний бій. Гаррос впав неподалік ворожої частини і спробував спалити аероплан та втекти, однак не судилося: секрет француза потрапив до рук німців, які вирішили питання зі стрільбою крізь гвинт. Уже влітку 1915 року німці синхронізували кулемет із гвинтом – момент вильоту кулі узгоджувався з положенням гвинта. Відтоді почалася історія асів.
– Асів? – перепитала Міра.
– Так почали називати тих пілотів, які збили щонайменше п’ять літаків суперника. На рахунку Осипова було сім збитих німецьких літаків, коли він перейшов до Ескадри.
– Звідки перейшов? – запитав Менчиць.
– З легкої авіації.
– Не знав, що є поділ, – пробурмотів Менчиць.
– Пілоти можуть обирати на чому літати – одномоторних біпланах чи монопланах, або на громіздких «Муромцях».
– І на чому літав Осипов?
Він розповів їм. Міра, зашарівши від невдоволених поглядів тих, хто ще лишився біля могил, запропонувала відійти подалі від насторожених вух. Вони втрьох повільно подалися до брами кладовища, протоптуючи вузьку стежку. Сіре, вияложене в хмарах небо, струшувало сніжинки додолу. Міра раділа снігу – то була давня, ще дитяча звичка радіти йому на початку зими і ненавидіти наприкінці. Сніг надавав моменту урочистості, хоч штабскапітан говорив просто і по суті. Його короткі репліки зрідка переривав запитаннями Менчиць. Дівчина не втручалася – слухала і намагалася закарбувати у пам’яті. Хтозна, які із цих свідчень знадобляться Тарасу Адамовичу? Невідомо, що підкаже їм напрямок руху в розслідуванні. Та й куди взагалі вони зараз рухаються? Адже слідчий хотів поговорити із Сікорським або з кимось із родичів загиблого князя, а вони ведуть бесіду з пілотом, чиї свідчення могли б отримати ще вчора. Та й чи можна вважати це свідченнями? Його ж не було на борту літака. З чотирьох очевидців вони поки що опитали лише одного. Поговорити б із самим Осиповим… Збив сім літаків, однак жодна газета не написала про те, кого заарештували на Куренівському аеродромі. Невже у Києві можуть засудити героя війни?
– Це пропаганда, – усміхнувся Горенко, – німці використовують її на повну. Лічать кількість збитих, ведуть статистику, потім публікують списки перемог.
– Хіба ми не робимо те саме? – запитала Міра.
– Хто «ми»?
Вона не відповіла. Він мовив далі.
– Коли я вперше сів на кермо «Муромця», мені сказали, що цей літак неможливо здійняти вище за тисячу метрів. Коли я здійняв його на три, мене мало не розстріляли під Варшавою союзники – вони думали, що я – ворог, оскільки не вірили, що «Муромці» Сікорського можуть літати настільки високо. Я бачив не так уже багато пілотів, які перейшли з легкої авіації до нашої Ескадри та раділи польотам на «Муромцях». Літак важчий і менш маневрений, далеко не всі фігури вищого пілотажу на ньому можна виконати.
– А Оспипов?
– Радів. Йому подобалося літати на «Муромцях».
– Чому він був у Петрограді? Його теж відпустили на честь весілля Курдашова? – запитала Міра і відразу додала: – Але поручик Рахлін розповів про…
– Осипова й Агату? Так, заявлятися на весілля суперника – дивний вчинок. Осипов був у Петрограді не заради весілля. Його було направлено в Гатчину як інструктора. А от чому він опинився на літаку, що летів до Києва, – про це краще розпитати у самого Осипова.
Зупинившись, Менчиць запитав:
– А до Гатчини його відправили на відпочинок?
Штабскапітан відповів не відразу.
– Не зовсім.
– Ви самі сказали – він ас…
– Так. Таких не відправляють у тил надовго. Нерідко відпустку поєднують з обов’язками інструктора в одній зі шкіл для пілотів. Але то була не відпустка. Осипов уже майже рік не сідав за кермо літака, а якщо сідав, то не міг злетіти вище за тисячу метрів. Таке іноді трапляється…
Він подивився на співрозмовників і констатував:
– Навряд чи ви зрозумієте.
– Ви не намагаєтесь пояснити, – зупинившись уже біля огорожі, сказала Міра.
Він сказав зовсім не те, на що вона очікувала.
– Отже, колишній слідчий? І навіщо йому це розслідування? Хоча – байдуже. Перекажіть йому, що якщо знадобляться мої свідчення – я завжди на аеродромі.
– Хіба ви не повинні повернутися до Ескадри? – запитала Міра.
– Я? Аж ніяк.
– Чи в школу для пілотів?
– Гатчинським інструктором я перестав бути давно, досить давно.
У розмову раптом втрутився Менчиць:
– Я перекажу ваші слова Тарасу Адамовичу, впевнений, він буде вдячний вам за допомогу.
Горенко коротко попрощався з ними. Менчиць допоміг дівчині піднятися східцями екіпажу, що чекав на них біля самої брами кладовища. Сів поруч та запитав:
– Міро, ви справді не зрозуміли, чому штабскапітан не летить до Вінниці?
– Тобто?
– У нього протез замість правої ноги. Ви не помітили? – тихо запитав Менчиць.
Знову згадалася ворожка з історії Віри, червоне яблуко. Може, і їй варто тримати при собі яблука, щоб кидати їх під ноги усім таємничим співрозмовникам?
А вона не могла згадати нічого, окрім шкіряного ремінця годинника на його руці та репліки: «Гатчинським інструктором я перестав бути давно».
Отримати поранення під час бойового вильоту нескладно, зовсім нескладно.
VIII. Храм київської богині удачі
Кость заскочив у хвіртку задовго до дев’ятої ранку. Гучно хряснув нею та прорипів усипаною снігом стежкою до сходинок на веранду. Господар виріс біля дверей, здивувавши розносника газет. Хлопець думав лишити газети на лавці, натомість простягнув їх у руки отримувача, якого тривожні передранішні сни збудили ще вдосвіта, змусили сновигати кімнатами, гортати папери і згадувати почуте. Він змолов каву ще до приходу Костя, насипав її у джезву і вже хотів заливати водою, аж раптом відволікся. Коли ж його постійний кур’єр увійшов до саду, Тарас Адамович твердо вирішив – спочатку кава, потім клопоти.
Клопотів було чимало – навіть не зграя, військо. На чолі війська поважно крокував дійсний статський радник, помічник начальника розшукової частини – пан Фогль.
Кость простягнув йому газету, хитро примружився і дістав із сумки акуратний чотирикутник. Лист? Але ж хлопець не розносить йому пошту, самі газети.
Він неквапом узяв із рук хлопчини конверт, питально звів обидві брови.
– Просили передати панові Галушку.
– Гм, – Тарас Адамович очікував детальніших пояснень.
– Не можу назвати імені, пане. Але повірте – я б не приніс вам листа, якби там було щось лихе.
– То ти його читав?
– Ні! – обурено вигукнув Кость.
– То звідки знаєш, що там немає нічого лихого?
– Знаю відправника.
– Зарахую як переконливий аргумент, – усміхнувся Тарас Адамович. – Дякую. До речі, кава готова – приєднаєшся? Знав, що хлопець відповість відмовою ще до того, як почав говорити. Не просто так він зазирнув до його будинку так рано – певно, мав термінові справи, отож не затримається.
Кость хитнув головою, завважив вираз обличчя господаря, усміхнувся і майнув стежкою до хвіртки, а далі – на вулицю, туди, де дзенькав трамвай. Ні, навряд чи він поїде трамваєм, зате може встигнути продати кілька газет ранковим пасажирам. Тарас Адамович повернувся у будинок, налив у чашку кави, ковзнув поглядом другою сторінкою газети. Згадок про «Гранд» не було – отже, всі новини про трагічний переліт перекочували далі. Добре це чи погано? З одного боку – менше метушні навколо справи. З іншого – це свідчило про те, що час спливає, публіка втратила інтерес до історії. А ще – про те, що репортери просто чекають на вирок – підозрюваний вже є, інших відомостей немає. Хтозна, кого звинувачувати у цинізмі – газетярів, читачів преси?…