Еді засміялася.
– Гав-гав, – раптом промовила вона.
– Гав-гав? – Едіт озирнулася. – Тут немає гав-гав.
– Гав-гав, – повторила Едіт. – Хочу гав-гав.
Едіт глянула в той бік, куди тягнувся маленький пальчик.
– Це не гав-гав, квіточко, це – ведмежа.
– Ведмежа?
– Так, плюшеве ведмежа, проте воно належить Біллі. Ти ж не хочеш іграшку Біллі, чи не так?
Проте Едді хотіла.
Вона вислизнула з рук матері, підбігла до Біллі Маркі, який щільно притискав до себе іграшку, й зупинилася, вдивляючись на нього з непроникним виразом; Біллі засміявся.
Едіт-старша знову поглянула на годинник, цього разу з прикрістю.
Вечірка завершувалася; окрім Біллі і Еді, залишилося лише двоє малюків, та й то один із них лише тому, що заліз під стіл. А Джон так і не з’явився. Егоїст! Ні краплі гордості за їхню крихітку! Інші чоловіки, принаймні п’ятеро-шестеро, все- таки знайшли час зайти за своїми дружинами та хоч хвилинку помилувалися на дітей.
Пролунав вереск. Еді вихопила ведмежа з рук Біллі, а коли той зажадав його повернути, недбало штовхнула його на підлогу.
– Еді! – вигукнула мати, стримуючи раптовий порив сміху. Джо Маркі, гарний, кремезний чоловік років тридцяти п’яти, підняв синочка й поставив його на ноги.
– Міцний парубійко, – підмітив він жартівливо. – Дозволив дівчинці звалити себе! Богатир!
– Він не вдарився голівкою? – біля дверей з’явилася стривожена місіс Маркі, яка щойно розпрощалася із передостанньою матусею.
– Ні-і-і, – протягнув Маркі. – Він забив зовсім інше місце, так, Біллі? Ти щось інше забив, еге ж?
Біллі вже й забув про те, що впав та кинувся забирати своє добро. Він вчепився в лапку ведмежати, що визирала з обіймів Еді, та щосили за неї смикав, проте безуспішно.
– Ні, – рішуче запротестувала Еді.
Натхненна першою, майже випадковою перемогою, Еді випустила іграшку з рук, схопила Біллі за плечі й люто штовхнула.
Цього разу він гепнувся не так вдало: голова його з глухим звуком стукнулася об голу підлогу за краєм килима, і, глибоко вдихнувши, він зайшовся нестямним рюмcанням.
У кімнаті здійнялася метушня. Охнувши, Маркі кинувся до сина, але дружина випередила його й сама підхопила дитину на руки.
– О, Біллі, – заохкала вона, – яка жахлива гуля! Це дівчисько слід покропити!
Едіт, яка негайно підбігла до донечки, почула це звинувачення, і її губи міцно стиснулися.
– Еді, – прошепотіла вона радше з обов’язку. – Як тобі не соромно, бешкетнице?
Та дівчинка несподівано відкинула голову і розсміялася. То був гучний сміх, сміх переможниці, з нотками тріумфу, виклику та презирства. На жаль, цей сміх був і заразним. Не встигнувши усвідомити делікатності ситуації, матуся сміялася теж, не дзвінко, проте чутно, з такими ж інтонаціями, що й донька. Затим, раптом, припинила.
Обличчя місіс Маркі зашаріло, а Маркі, обмацуючи одним пальцем маківку сина, насуплено глянув на Едіт.
– Уже набрякла гуля, – мовив він із нотками докору. – Принесу примочку.
Та у місіс Маркі урвався терпець.
– Дитині боляче! Що тут смішного, га? – промовила вона тремтячим голосом.
Тим часом малесенька Еді з цікавістю зиркала на маму. Вона помітила, що Едіт розсміялася у відповідь на її сміх і їй захотілося переконатися, чи станеться таке ще раз. Дівчинка знову відкинула голову й розреготалася.
Вже другий вибух сміху остаточно кинув Едіт в істерику. Притиснувши хустинку до рота, вона невгамовно душилася зо сміху. Та справа тут була не в нервах: вона усвідомлювала, що по-своєму підтримує доньку, сміється з нею заодно.
Удвох вони нібито кидали виклик усьому світові.
Поки Маркі бігав у ванну по примочку, його дружина тинялася кімнатою, гойдаючи на руках заплаканого сина.
– Заради святих, забирайтеся! – несподівано вибухнула вона. – У дитини розбита голова, а ви з ввічливості навіть помовчати не можете. Забирайтеся!
– Що ж, – промовила Едіт, помітно роздратувавшись. – В житті не бачила, щоб із мухи слона…
– Геть! – істерично кричала місіс Маркі. – Забирайтеся! Щоб і духу вашого тут не було! Для вас і вашої бешкетниці двері будинку зачинені!
Едіт, взявши за руку доньку, вже швидкими кроками направлялася до виходу та, зачувши таке звинувачення, зупинилася й повернула своє скривлене від обурення обличчя.
– Не маєте права прозивати дитину!
Місіс Маркі не відповіла, вона досі тинялася кімнатою, бурмочучи щось заспокійливе собі самій та Біллі.
Едіт розплакалася.
– Я піду! – хлипала вона. – В житті не бачила таких вульгарних та просторікуватих осіб, як ви. Радію, що малюк ваш гепнувся. Так йому й треба, цьому дурно-о-му товстуну.
Джо Маркі саме спустився зі сходів й почув останню фразу.
– Місіс Ендрос, – різко прогримів він, – хіба не бачите, що в дитини гуля? Вам справді треба опанувати себе!
– Опанувати… себе? – прокричала хрипко Едіт. – Краще дружині своїй це скажіть. В житті не бачила такої нахаби!
– Джо, ти чуєш? Вона прозивається! – Місіс Маркі оскаженіла. – Вистав її за двері. Коли сама не бажає, то схопи за комір і вистав!
– Не смійте й пальцем мене торкнути! – верещала Едіт. – Я вийду, тільки-но пальто знайду!
Засліплена сльозами, жінка ступила в коридор. Саме тоді прочинилися двері й всередину увійшов стривожений Джон Ендрос.
– Джоне! – вигукнула Едіт й відчайдушно кинулася до нього.
– Що трапилося? Стривайте, що тут відбувається?
– Вони… вони мене проганяють! – голосила дружина, судомно втискаючись в його обійми. – Він хотів схопити мене за комір та виставити за двері. Де моє пальто?
– Неправда, – поспішно заперечив Маркі. – Ніхто й не думав виставляти вас за двері. – Він повернувся до Джона. – Ніхто не мав гадки її виганяти, – повторив він. – Вона…
– Що означає «виставити за двері»? – різко обірвав Джон. – Поясніть, що тут відбувається?
– Джоне, ходімо! – ридала Едіт. – Я хочу додому. Хіба не бачиш, які це нахаби?
– Чуєте! – обличчя Маркі спохмурніло. – Повторюєте те саме, як навіжена!
– Вони прозвали Еді бешкетницею!
Вдруге за вечір маленька Еді обрала невідповідну хвилину, аби виразити свої почуття. Присоромлена й налякана крикливими голосами, дівчинка так зарюмсала, нібито й справді була ображена до глибини душі.
– Як це розуміти? – вибухнув Джон. – Ти що, ображаєш своїх гостей?
– Коли хтось і ображає, так це твоя дружина нас! – твердо відповів Маркі. – Взагалі-то, колотнеча почалася через ваше дитя.
Джон зневажливо фиркнув:
– І ти накричав на дитину? – запитав він. – Благородний чоловік!
– Не говори з ними, Джоне, – наполягала Едіт. – Пошукай моє пальто!
– З тобою і справді щось не те, – зі злістю продовжував Джон, – коли зриваєшся на безпомічному створінні!
– Чортівня якась! Треба ж було все перевернути догори дриґом, – заволав Маркі. – Якщо твоя дружина хоч на хвилину замовкне…
– Не кричи! Я ж не жінка і не дитина…
Тут у сварці настав несподіваний антракт. Поки Едіт навпомацки шукала у кріслі пальто, місіс Маркі стежила за нею вогненними, сердитими очима. Раптом жінка опустила Біллі на канапу, де той відразу перестав рюмсати та всівся зручніше, вийшла в коридор і, хутко віднайшовши пальто, без жодного звуку подала його Едіт. Затим вона повернулася до канапи, взяла сина на руки та, погойдуючи його, знову позирала на Едіт вогненними, сердитими очима. Антракт тривав не більше як пів хвилини.
– Твоя дружина приходить сюди й починає репетувати на нас, що ми, бачте, просторікуваті! – прогримів люто Маркі. – Ну, якщо ми такі просторікуваті, то краще триматися вам якомога далі! А тепер забирайтеся, негайно!
Джон знову презирливо хмикнув.
– Ти не просто просторікуватий, – відповів він. – Ти ще й хам, особливо з беззахисними жінками та дітьми.
Намацавши клямку він відчинив двері.
– Ходімо, Едіт.
Взявши крихітку на руки, дружина вийшла, а Джон, ще раз зневажливо зиркнувши на Маркі, рушив слідом.
– Стривай! – Маркі подався вперед; його дещо трясло, а на скронях здулися вени. – Гадаєш, тобі це зійде з рук? Не на того напав!