Всего за 105 руб. Купить полную версию
– А що, гаразд. Я готовий.
Він покосився на Безіла.
– Добре, тоді я теж готовий, – видавив той.
Ріплі хихикнув – швидше стурбовано, аніж знущально.
– Може, варто підрости, Безіле? – він перевів погляд на Елвуда, шукаючи підтримки. – Відпочивай, поки до штанів не доріс.
– Замовкни! – розлютився Безіл. – Сам нещодавно манну кашку їв. Тиждень лише минув.
Але він відчував, що їх розділяє прірва, і йшов обабіч них, мов білий грак.
Кидаючи швидкі погляди справа наліво, Елвуд Лімінг ішов попереду та всім своїм виглядом показував, що він – стріляний горобець. Кілька дівчат, які тинялися парами, піймавши на собі його впевнений погляд, раз у раз підбадьорливо всміхалися, однак парубок їх відбракував: ці – пампушки, ті – сірі мишки, а он та – немов черниця. Раптом, погляди всіх трьох зупинилися на двох кралечках, котрі ішли попереду, й хлопці пришвидшили крок: Елвуд йшов зі справжньою впевненістю, Ріплі – з нервово-удаваною, а Безіл – із раптовим хвилюванням.
Вони зрівнялися з дівчатами. У Безіла ніби клубок підступив до горла.
Він відвів очі, почувши голос Елвуда:
– Вітаю, дівчата! Як справи?
А що, коли вони зателефонують в поліцію? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матір разом із матір’ю Ріплі?
– Вітаємо, хлопці.
– Куди прямують дівчата?
– Нікуди.
– Тоді нам по дорозі.
Усі стали в коло, і Безіл із полегшенням зауважив, що ці дівчата його однолітки. Обидві були гарненькі, зі гладкою шкірою і нафарбованими губами; волосся були високо зачесане, як у дорослих дам. Йому відразу сподобалася та, що говорила тихо й трималася соромливо. Безіл зрадів, коли Елвуд обрав більш яскраву й залишив їх трьох позаду.
Перші вечірні ліхтарі розприскали навколо бліде світло, юрба трохи поріділа, а над пустельними алеями все ще пливли густі запахи попкорну й арахісу, патоки, пилу й смажених віденських ковбасок, водночас із аж ніяк не неприємними обертонами запахів тварин і сіна. Колесо огляду, все розмальоване вечірніми вогнями, неквапливо оберталося в сутінках; кілька порожніх вагончиків американських гірок десь гриміли нагорі. Денна спека спала, а в повітрі запанував бадьорий вітерець північної осені.
Вони гуляли. Безіл хотів поговорити з дівчиною, та не вдавалося придумати нічого путнього. Крім того, він ніяк не міг перейняти ту багатозначну і впевнену манеру розмовляти, якою досконало володів Елвуд Лімінг, – той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорідненість і смаків, і сердець. Щоб хоч якось порушити цілковиту тишу – бо вклад Ріплі в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого сміху, – Безіл прикинувся страшенно зацікавленим тим, що відбувалося навколо й спалахнув серією коментарів.
– Там десь є шестиноге теля. Ви його бачили?
– Ні.
– Здається, це недалеко від моторалі. Ви туди не ходили?
– Ні, не ходила.
– Дивіться! Починають наповнювати повітряну кулю! Цікаво, о котрій почнеться феєрверк?
– А ви дивилися на феєрверки?
– Ні, я тільки сьогодні збирався глянути. А ви?
– Ох, я дивилася на них щовечора. Там працює мій брат, допомагає запалювати петарди.
– Ого!
Він подумки себе запитав: як відреагує її брат, коли дізнається, що його сестричку «підчепили» незнайомці? Його цікавило: чи вона не почувається так безглуздо, як і він? Вже, либонь, пізно, а він пообіцяв прийти додому не пізніше ніж о пів на восьму, бо інакше його нікуди завтра ввечері не відпустять. Безіл наздогнав Елвуда.
– Гей, Еле, – гукнув він, – куди ми йдемо?
Елвуд обернувся і підморгнув:
– У «Старий млин».
– Еге!
Безіл знову відстав – і побачив, що за час його нетривалої відсутності Ріплі з їхньою спільною супутницею взялися під руки. Крізь його тіло пробився струм ревнощів; він ще раз, пильніше, приглянувся до цієї дівчини й усвідомив, що вона навіть симпатичніша, аніж він думав. Бездонні карі очі наче прокинулися від блиску вогнів, немов і сама вечірня прохолода, ці очі обіцяли чимало бентежливих моментів.
Йому теж захотілося взяти її під руку, але момент був втрачений: ці двоє вже реготали – мабуть, без причини – в унісон. Спочатку дівчина запитала, чому він постійно хіхікає, а він тільки розсміявся їй у відповідь. Тепер обох душила нестримна хвиля реготу.
Безіл з огидою покосився на Ріплі.
– В житті не чув такого безглуздого реготу, – неприязно кинув він.
– Невже? – зареготав Ріплі Бакнер. – Невже, крихітко?
Від сміху Ріплі зігнувся навпіл, дівчина теж хихотіла. Мов струмінь крижаної води слово «крихітка» подіяло на Безіла. Від хвилювання він дещо забув – це схоже на те, коли каліка часом забуває про свою кульгавість, поки не почне бігти.
– Думаєш, що ти в нас великий хлопчик? – відізвався він. – У кого ти поцупив штани, га? У кого поцупив? – він вклав у цю тираду весь свій запал і ледь не додав: «Адже це штани твого батька», коли вчасно згадав, що батько Ріплі, як і його батько, помер.
Парочка попереду вже дійшла до входу «Старого млина» й чекала на них. Там панував затишок, і в дерев’яному мисі штучної ріки злегка погойдувалося пів дюжини човнів. Елвуд із дівчиною сіли на переднє сидіння, і його рука миттєво обійняла її за плечі. Безіл допоміг влаштуватися іншій дівчині на кормі й сів поруч, однак, пригнічений, навіть не чинив опору, коли між ними втиснувся Ріплі.
Човен відчалив, і вони відразу потрапили у безкраю лунку темряву. Десь попереду, в іншому човні, чулися співи; голоси було ледве чутно, і це здавалося романтичним. Що ближче вони підпливали, то більш таємничим ставав спів над звивистим каналом, а човни проходили майже поряд, розділені невидимим серпанком.
Три горлянки заволали й завили, а Безіл проявив винахідливість і спробував переспівати Ріплі, щоб реабілітуватися в очах красуні, та за мить, окрім його власного голосу й безперервних глухих ударів човна по дерев’яних берегах, лунала лише тиха ніч. Він, навіть не глянувши, зрозумів, що Ріплі вдалося обійняти дівчину.
Їх винесло в багряну заграву: це була сцена пекла зі злорадними демонами й грізними язиками паперового полум’я; тут він розгледів, що Елвуд та його дівчина сидять, притулившись щокою до щоки. Потім знову підкралася темрява, з якої доносився лишень ласкавий хлюпіт води та спів того ж хору. Якийсь час Безіл вдавав, нібито захоплений щебетом тієї капели: він намагався докричатися до співаків, пускаючи двозначні репліки на тему близькості. Тоді він зробив грандіозне відкриття: шаланду можна розгойдувати. Безіл тішився цією убогою розвагою, допоки лютий Елвуд Лімінг не обурився й не зарепетував:
– Гей! Що ти в біса робиш?
Урешті-решт, вони причалили біля виходу, і обидві парочки розімкнули обійми. Безіл понуро зістрибнув на берег.
– Дайте нам ще кілька квитків, – гаркнув Ріплі. – Ми хочемо ще!
– Без мене, – протягнув Безіл з ідеально вдаваною байдужістю. – Я маю вже йти.
Ріплі переможно зареготав. Дівчата захихотіли у від- повідь.
– Ну, бувай, крихітко, – глузливо вигукнув Ріплі.
– Стули пащеку! Бувай, Елвуде.
– Бувай, Безіле.
Човен йшов на другий заплив, руки знову торкнулися дівочих плечей.
– Бувай, крихітко!
– Бувай, здоровило! – заволав Безіл. – Де ти штани поцупив? Га? Де штани поцупив?
Та човен вже проковтнула темна паща тунелю, залишивши позаду відлуння принизливого реготу Ріплі.
II
У всі часи хлопчакам хочеться якомога швидше стати дорослими. Причина цього криється в тому, що своє невдоволення заборонами, котрі отруюють життя молодих, вони, часом, висловлюють вголос, тоді як радісні періоди дитинства, які їх цілком влаштовують, мають своє вираження у вчинках, а не словах. І Безілу іноді хотілося бути трохи старшим, але тільки «трохи» – не більше. Раніше проблема довгих штанів не видавалася йому такою суттєвою: одягти їх він, либонь, і мріяв, але цей предмет гардеробу не мав такого романтичного значення, як, скажімо, футбольна або офіцерська форма, чи навіть шовковий циліндр й пелерина, в яких ночами шляхетні грабіжники крадькома виходили на вулиці Нью-Йорка.