Тоді я уздрів свою матір зовсім не тією, якою звик бачити дотепер: такої метаморфози я не сподівався. Завжди залежна від батька, надміру ніжна й податлива, вона стала враз суворою й рішучою, ніби в одну мить перебрала на себе батькові функції. Сказала, коли я приїхав на канікули після закінчення другого курсу:
«Поїдеш до Євгена».
Знаю, скільки зазнала вона вагань і мук, поки зважилася на таке рішення. Дорога до Воркути була тоді досить небезпечна – саме в цей час Берія повипускав з тюрем блатняків і вуркаганів, й мати свідомо йшла на ризик: або морально врятує старшого сина, або втратить фізично обох. Євген настійно вимагав побачення зі мною, і я здогадувався, що він робить це з однієї причини: щоб утвердились ми у своїй вірі в нього й цією вірою підтримали його в житті.
І я поїхав.
Нині нікого нічим не здивуєш: ми так швидко звикли до свободи, хай і убогої, що навіть не помічаємо її і, забувши про всі принади «світлого» минулого, по-блюзнірськи називаємо його добрими часами, а в ті «добрі часи» хрущовської відлиги ми щиро раділи з таких полегш, які нині здавалися б найтяжчою наругою; нам дозволені були побачення з каторжанами, які прожили в концтабірному пеклі щонайменше по десять літ, і з гуманних, звісно, міркувань управління залізницями відкрило пряме сполучення між Коломиєю і Воркутою, щоб «ощасливлені» батьки, сини і брати в’язнів могли без пересадок добиратися в пітьму заполярного кола до страждальців. Правда, невдовзі той поїзд зняли, бо підтверджував він, що найжорстокіший більшовицький терор відбувався саме на Прикарпатті, про що відразу заговорили українські еміґранти за кордоном. Та я ще ним – в один бік – скористався.
Наша сім’я тоді зовсім не мала грошей: матері пенсії після втрати годувальника не дали, бо ніде не працювала, а була молодою, я жив на стипендію, а сестра Наталка із своїм чоловіком щойно влаштувалися після інститутів на роботу – отож вони й відклали одну тисячу карбованців: їх мені вистачило на оплату дороги і ще трішки залишилося на харч. Я зашив ті гроші у підштанці, взяв квиток у загальний вагон, зайняв найвищу поличку, призначену для багажів, простелив на ній шинелю й вирушив у непевну дорогу.
П’ять діб трясся у смердючому, з блощицями, вагоні, та я був невибагливий після довгорічної служби в армії, і пахнув ще тоді мені паровозний терпкий дим; мав я в дорозі час для роздумів, бо спілкуватися з пасажирами, які весь час мінялися у загальному вагоні, не бажав, та й боявся спійматися на гачок якомусь базіці або провокаторові, а ще – протилежну багажну полицю зайняв під Москвою підозрілий тип, з виду блатняк, який вряди-годи позирав униз і когось там втішав: «Не серчай, керя, должно, со временем освободят», і я побоювався, що, як тільки вийду на якійсь станції за окропом, моє місце займуть, тому полишав своє дорожнє лігво лише при потребі, та й то тоді, коли мій сусід давав хропака.
Я лежав і весь час думав про Євгена, якого ми по-домашньому кликали Нуськом, і щораз чіткіше приходила до свідомості думка, що тієї людини, до якої їду, зовсім не знаю, бо востаннє бачив брата понад десять років тому, коли він з карабіном вийшов з дому в провесінню пітьму, залишивши зрозпачених батька й матір, а на мене й не глянув: ми ніколи не жили в мирі, й хоч ті антагоністичні стосунки між нами були дитячі, все ж не встигли перерости в мирні – дорослі, й ми фактично не знали один про одного нічого більше, крім того, що єсьмо братами й мусимо жити під одним дахом.
Хто ж він нині – Нусько, чи утвердиться в мені добра віра в нього під час зустрічі? Може, там на мене чекає зовсім чужа як зовні, так і внутрішньо людина: зарані постарілий, знищений чоловік, здеморалізований жебрак, злодій? Або ж озлоблений на весь світ мізантроп, який вважає тих, що на волі, сподленими рабами, пристосуванцями, зрадниками великої ідеї, а себе – героєм, якому належиться за муки особлива шана, а в слушний час, коли прийде воля, – плата високими посадами і владою? А може, став достойним мужем, який у тюрмі пройшов політичні університети й готовий решту життя присвятити боротьбі за незалежність України і за неї, якщо треба, й загинути? А може, він блатняк, сексот?.. Що могла виліпити з неповнолітнього юнака за десять років найтяжча у світі каторга? І я почав побоюватися: а що, як під час зустрічі не здобуду для себе брата, а втрачу назавжди?
Добре, але який нині я? Що Євген знає про мене? Що я знаю сам про себе?
За натурою я оптиміст: ця властивість характеру допомогла мені гідно витримати всі випробування долі й залишитися в розмаїтих, інколи й зовсім тяжких ситуаціях самим собою; я ніколи не ставав іншим, ніж є, не входив у будь-які ролі, які б не відповідали моїм уподобанням і світоглядові. З юності й до останнього часу непохитно вірив, що мій народ звільниться від окупантів і стане незалежним, – інакше я не зробив би того, що зробив, бо завжди вважав і досі вважаю свою письменницьку працю одробинним внеском у відвічний і неперервний процес нашого державотворення. Так, я ніколи не міняв своїх ідейних переконань, проте завжди застановлявся над тим, яку вибрати тактику на своєму полігоні боротьби; застосовував один раз таку, а вдруге іншу – й деколи тяжко помилявся.
В армії почав писати прозу: для новел вибирав здебільшого інтимні теми, у повістях заглиблювався у передвоєнне минуле, яке зафіксувалося в моїй дитячій пам’яті, – ті перші спроби були вправлянням у письменницькій каліграфії, – і майже нічого написаного в армії не опублікував; я старанно виробляв власний стиль і шукав точки опори, яка дала б мені можливість зупинитися й спокійно глянути на світ, який мене оточує, й збагнути, що і як можу в ньому вчинити.
Служба у післявоєнній совєтській армії, в якій панувала ейфорія переможців, зарозумілість, зверхність, нахабність сильного, ніяк не сприяла тому, щоб у моїй душі могла зародитися хоча б зернина надії на тогочасне здобуття незалежності; навпаки – ті рештки сподівань повсякчас і щораз то швидше вмирали разом з останніми бункерами УПА. Героїчна смерть наших бійців, масові арешти й депортації цивільного населення, моральні злами деяких борців, які потрапляли в більшовицькі лабети, аж ніяк не вселяли оптимізму, а все-таки він животів у мені, й саме він спонукав мене вибрати – з виглядом «облудної покірності», як мовив Іван Франко, – шлях лояльності. Імперія стояла міцна, як мур, українська революція розбилась об нього остаточно – підпільних структур для боротьби більше не існувало, тож залишався єдиний, леґальний, спосіб протесту. Та, щоб не знеособитися й не стати зомбі, сліпим знаряддям окупанта, ми, які вибрали цей шлях, мусили знайти для себе опертя саме в більшовицькій ідеології. Такою опорою став для мене, і не тільки для мене, Лєнін.
Ну, не скачіть, не накидайтеся на мене, шановні мітингові патріоти, не кажіть, що ви завжди ототожнювали усіх більшовицьких лідерів з бандою терористів; ми ж з вами певний час – за хрущовської відлиги і навіть під час перебудови Горбачова – диференціювали їх: ось це Бухарін, а це Сталін, це Риков, а це Молотов, а Скрипника всі ідеалізували, правда ж? Ну, а за Лєніна, в писаннях якого можна було знайти чимало проукраїнських демагогічних фраз, ми таки чіплялися; ми з ними йшли, як з перепусткою, у стан ворога, і хоч мені за «валенродизм» перепало з усіх боків, я ще раз кажу: будьте чесні і згадайте, як ви, ніколи не вірячи в ґеній Лєніна, спекулювали його псевдодемократичним фразерством!.. А втім, і творцеві цього терміна Адамові Міцкевичу перепало від самого Івана Франка, й, треба сказати, вельми несправедливо.