5
У п’ятдесятих-сімдесятих роках совєтські окупанти з усіх сил намагалися перетворити Київ, а також Львів у глухі провінційні міста, й це їм почасти вдалося зробити. Адже ні в політиці, ні в адміністративному врядуванні, як теж і в науці й культурі, в цих найбільших центрах України ніхто нічого самостійно не вирішував: наукові проекти, плани будівництва, кадрові призначення, дисертації, ба навіть посади прибиральниць у вищих партійних і державних установах затверджувала Москва.
Львів до того ж завжди вважався особливим містом: ми його потаємно називали українським П’ємонтом, не завше знаючи, що це означає, а окупанти без упину мусували думку про буржуазно-націоналістичний характер Львова: в результаті у нашому місті виростали все нові й непотрібні для реґіону заводи, до яких спроваджувано на роботу російськомовний люмпен, що то мав русифікувати непіддатливий для денаціоналізації край, шаленіла цензура, і, як допінг страху, періодично відбувалися у Львові показові повторні суди над колишніми членами ОУН та перезахоронення останків так званих «жертв бандерівщини» – насправді жертв каральних загонів НКВД і провокаторів, які проникали в УПА. Комуністи ще й сьогодні поширюють антиукраїнську пропаґанду про «звірства УПА», та це вже звучить як виття шакалів у пустелі, що то лякають, а вкусити не можуть, – народ знає всю правду: розкопки в одному лише Яблуневі Косівського району засвідчили, хто чинив розправи над мирним населенням у сорокових роках і начинював трупом криниці.
У ті часи, які для сучасного читача вже є історією, народ Галичини невпинно перебував під московською лупою, й тому постійний зв’язок інтеліґенції з Москвою був вимушений. Більшовицьке керівництво не довіряло навіть найавторитетнішим львівським ученим, письменникам, художникам; їх доскіпливо контролювала, атестувала й допускала або не допускала до більш-менш відповідальних посад столиця СРСР.
Тому наші поїздки до Москви були життєво потрібними; вони ставали узвичаєними й навіть престижними, й нині я можу тільки дивуватися, що Москва перестала бути для мене щоденно необхідною, як і Мадрид або Лондон, до яких я протоптував би дорогу лише з потреб власної роботи та інтелектуального збагачення. Тоді ж кожен за першої нагоди радо їхав до «столицы нашей родины», щоб хоч трошки заглянути в інші світи: у столичних, великих та малих містах совєтських республік жилося, немов у темницях.
Отож я дуже втішився, коли в 1957 році – після закінчення університету й перед тим, як стати на учительську роботу в містечку Щирець поблизу Львова, – Львівський обком комсомолу нагородив мене, як переможця в літературному конкурсі серед молодих, путівкою на VI Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Москві. Нагороду я отримав за першу публікацію циклу новел в журналі «Жовтень», серед яких був мій «Бузьків огонь», що розчулив казенні серця комсомольських керівників… Хоча мушу сказати, що серед комсомольчиків, на відміну від партійних гайдуків, траплялися й гарні хлопці: для прикладу наведу імена покійного Богдана Котика – знаменитого мера Львова, народного депутата України та Ореста Шейки – організатора Товариства Лева у Львові: виросли вони в комсомолі.
Чимало молоді поїхало тоді зі Львова на фестиваль. Перед вів популярний в Україні Дмитро Павличко, були серед нас молодий філософ Михайло Горинь, тодішні поети-початківці Микола Петренко та Іван Гущак й знамениті, голосні й чарівні сестри Байко: Марія, Даниїла й Ніна.
Одного фестивального дня, коли нам уже приїлися нескінченні відвідування концертів, форумів, круглих столів, ми зібралися на дачі в Останкіні, де мешкали наші співачки.
Треба сказати, що лункішої слави в Україні, ніж сестри Байко, тоді не мав ніхто. Можливо, ці депортовані з Польщі талановиті лемкині ніколи б не стали відомі у світі, якби не те лихо, що зруйнувало лемківський етнос: що не кажіть, а Україна таки скористалася і з насильного «возз’єднання всіх українських земель», і з насильних переселень, хоч – не дай, Боже, жодному народові зміцнювати такою ціною свій потенціал…
У Львові дівчата здобули музичну освіту, котрої, як українки, не могли б здобути в Польщі, й принесли із свого краю в український світ нікому не відомі мелодійні лемківські пісні, які на тлі радянської тарабарщини типу «Любила Миколу, бо він гарний хлопець, тепер люблю Йвана, бо він стахановець» зазвучали витонченою ліричністю, тихим українським смутком, а то й шугаївською бравадою й засвідчили нормальну тональність українського мелосу. Звісно, й тематика пісень була людською – без фальшивого совєтського пафосу й обов’язкової похвали «щасливого й радісного життя»; пісні сестер зачаровували, промовляли до національної свідомості й інколи витискали сльозу; славне тріо юних лемкинь було на той час явищем революційним: переповнені концертні зали, оплески, скандування, вигуки «слава-браво-біс» розбуджували зацькований люд, гуртували, вселяли віру у високу духовність нашого народу; тріо, крім усього, промовило до українців за кордоном, що не згас іще український дух, – ми є!
Не можна не сказати й про зовнішню ефектність дівчат. Це моє визнання стосується всіх трьох, та немає, мабуть, на світі мужчини, який не був би Парісом і не творив над жінками свій суд: у Ніну, тонесеньку й гнучку, мов бадилина, мрійливу і для мене найкращу із сестер, я був палко закоханий, але ж – хіба мав сміливість підійти до неї й признатися у своїх почуттях: легше було згоріти у вогні!
На фестиваль я поїхав уже одружений: моя Софія милостиво відпустила свого молодого мужа; я їй і сьогодні вдячний, що ніколи не тримала мене на поворозці жіночих ревнощів. Можливо, це й спричинилося до того, що ми удвох відносно мирно прожили вік, і хто знає, як склалось би в мене життя з іншою… Та юне серце – шалене, сліпе й навіжене: ой, як забилось воно, коли в гуртожиток, де ми мешкали з Петренком, зайшов Павличко і сказав: «Хто хоче – їдьмо в Останкіно до сестер Байко в гості!»
Хто хоче?! Звичайно, я зібрався перший. Проте чекало на мене того дня тяжке розчарування, та одночасно й велика полегша: ті складнощі, які могли зайти в житті трьох людей, вмить були усунуті…
Після обіду на траві ми зайшли до якогось там залу на танці; я запросив Ніну до танґо. І зважився! Не гаючись і не думаючи про наслідки, підніс її руку до уст, та не встигли ще прошелестіти слова освідчення, як осліпив мене блиск золота: на перстеневому пальці у Ніни сяяла шлюбна обручка!.. Минуло відтоді багато літ, а щемливе почуття юнацького захоплення залишило слід у серці: я й досі люблю зустрічатися з далеко вже не схожою на гнучку бадилинку жінкою й відчувати свою симпатію до неї. Дивне те життя… До речі, моя дружина вчила у школі Нінину дочку – улюблену мною артистку Львівського театру ім. Марії Заньковецької – Лесю Бонковську.
Над Останкінським озером, на зеленій леваді ми простелили дастархан й заходилися бенкетувати. Тоді ще ніхто з нас не вживав горілки, ми пили вино й чудово від нього хмеліли, співали – й сестри Байко мусили мужньо витримувати наші голоси… У своєму альбомі я зберігаю фотографію нашого товариства на імпровізованому бенкеті: крім сестер-господинь і львів’ян ви побачили б на ній закордонних гостей; не знаю навіть, як вони там опинились, а залишилися приятелями на весь вік. Це повновида красуня Галина Горбач з Німеччини й інженер з Польщі, на вигляд нобілітований шляхтич, Михайло Козак.
Ото й відкрилося тоді для мене перше віконце в інший світ, який був заслонений від нас залізними жалюзі, й могло воно прочинитися тільки в Москві на Всесвітньому фестивалі, на який з’їхався з усіх усюдів молодий люд, що то на відміну від старих пасічників, анахоретів і бурчунів прагне і легко вміє спілкуватися та нав’язувати контакти.