А може, мандрівка – то виховування в собі іншої людини, набагато досконалішої, ніж та, яка вгніздилася в тобі серед домашнього антуражу: кожен побачений новий світ міняє тебе хоча б на один гран, і ти, мандруючи, – немов той пияк, що за кожною наступною чаркою перемінюється в іншу людину, – зазнаєш метаморфоз, для тебе непомітних, зате відчутних для тих, хто тебе оточує: з тобою цікавіше спілкуватися, ти стаєш ширший світоглядом, розкованіший у поведінці й, щонайістотніше, – врівноваженіший, бо після поважних мандрів все менше й менше вважаєш себе й свою домівку центром світу.
У цьому всьому я сам переконався. А для мене особисто подорожі ще й оплачуються морально – поверненням додому. Я люблю покидати свою вітцівщину, щоб уздріти й пізнати інший світ, та ще більше – повертатися: зранений ностальгією, яку ні з яким болем не зрівняєш, бо цей біль приправлений пекучим солодом розчулення, кожного разу, допадаючи до свого порога, усвідомлюю, що альтернативи моїй батьківщині на світі немає.
Та що це я заговорив про труднощі сьогоднішніх мандрівок – поїздами, літаками, космічними кораблями… Сміхи! Як же тоді зрозуміти подорожі в далекому минулому: на конях, возах, пішки, каретами, поштовими диліжансами? Хто з нас може уявити собі прогулянки Миколи Гоголя: ось вирушає він у кибитці з Петербурґа до Рима, та раптом примхливому письменникові на той раз Італія чомусь не сподобалася, й він квапно повертається додому… Уявляєте? Я не можу. А мандрівки Тараса Шевченка по всій Україні: Господи, та щоб перетяти нашу державу швидким поїздом упоперек, треба трястися цілу добу! А як міг витримати турне по всій Європі старий Моцарт із своїм ґеніальним сином? А Хмельницький, дізнавшись про зраду дружини, помчав конем з-під Берестечка в Чигирин, як ото я ровером з Наварії до Львова… Як люди могли переносити такі труднощі, а Гоголь до того ж ще й виспівував натхненний пеан дорогам!
Гаразд, але ми взагалі не можемо уявити життя в минулому, коли люд обходився без газу, нафти, електрики… Та без тих проклятих енергоносіїв прирікається нині будь-який народ на вимирання, а колись держави спокійно собі без них жили – будувалися, торгували й воювали, якщо виникала така потреба.
Невже нас обезсилила цивілізація? А так – ослабив власний розум. З розвитком прогресу ми деґрадуємо фізично й духовно, і може нас врятувати тільки бережливе ставлення до вічних моральних цінностей. А для того, щоб знати їх у проявах буття народів світу, треба мандрувати: пізнавати нашу планету і людей на ній.
Мовив я про добровільні мандрівки. Та є ще вимушені, й різні вони бувають.
Президент України, наприклад, добровільно одягнувши на себе Мономахову шапку, виконує службові функції вже з примусу обов’язку, взятого на свої плечі. Я не заздрю йому: весь час він проводить у вимушених мандрівках.
Під примусом страху вимандровують нині біженці з гарячих точок у чужі краї. Та якби-то тільки в чужі: росіяни втікають з окупованих земель на покинуту предками батьківщину, якої фактично нині в них немає, – приходять чужинцями на свої історичні землі. Сповнюється кара над імперіями, та страждають невинні, і мені їх щиро жаль.
У минулому столітті нестатки гнали наших земляків на заробітки у заморські краї, а в нинішньому – аж двічі котилася на Захід політична еміґрація, й мало хто вертався. Я бачив їх – заможних фермерів, промисловців, бізнесменів, суддів, конґресменів, менеджерів: вони чомусь вважають своїм обов’язком дати гостеві з України, ніби відкупне, кілька доларів, а той гість за подарунок нічим віддячитись не може, хіба заспіває ізгоєві призабуту ним пісню й витисне в нього сльозу, а найбільшого свого багатства не віддасть, бо то рідна земля, яка не дарується, не продається і яку треба захищати або хоч ніколи не покидати її.
Я зазнав від українських еміґрантів багато уваги, прихильності й любові, та деякі вражали мене пихою, самовдоволенням, зарозумілістю; іноді вдавалися навіть до осуду, коли заходила мова про нашу колишню підсовєтську впокореність, – начебто бридились нас, замурзаних гноєм рабства, самі ж чисті до кінчиків нігтів й до шпунту запатріотілі. Проте все це – щиру правду вам кажу – змивалось ураз ностальгійною сльозою, що її витиснула з очей пригадана з дитинства пісня. Мені не раз серце боліло, коли я відчував на устах солоний присмак сльози добровільного вигнання, і не раз проймала мою душу лють, коли ситий і безпечний втікач із своєї землі повчав мене, як треба будувати українську державу, або ж докоряв, що ми недостатньо сміливо протестували проти більшовицького терору. Я втрачав тоді терпець: яке ж бо має право утікач з тюрми докоряти тому, хто в тюрмі залишився? Та й, зрештою, що сталось би з Україною, якби всі її полишили? А втім, дорогі земляки, допомагайте нашій державі матеріально, а теж і порадою її будівникам: ви знаєте те, чого не можемо знати ми, та ще краще вчините, коли слідом за справжніми патріотами з діаспори повернетесь на рідну землю, спродавши свої маєтки, бо ж «нема на світі України, немає другого Дніпра». 1 Бог вам усі гріхи простить. А ми свої давно спокутували в совєтському чистилищі, якого вам щасливо вдалося уникнути.
Та найстрашніші вимушені мандрівки я спостерігав після Другої світової війни в наших галицьких землях. Серед лютих зим вривалися на обійстя ординці в кирзяках і кашкетах з п’ятикутними зірками й забирали людей в ясир. На збирання давали щонайбільше годину – за той час бранці не мали навіть часу прийти до тями; жінок, дідів, бабусь, дітей заштовхували бузувіри на сани, а коли лаштована валка вирушала у напрямі районного центру – на кожних санях енкаведист з автоматом напереваги, а на передку сільський фірман, що його забрали у форшпани: свій своїх везе в ясир, до такого не примушували ні монголи, ні турки, ні кримські татари, – й лунала команда «впєрьод», моторошний плач – не плач, а виття, так кричить смертельно зранений звір, злітав у морозно свинцеве піднебесся і там ціпенів, хрустів, ламався і падав на сніги. Ті зрозпачені голоси ще й нині розмерзаються, і скиглять, і бринять, і плачуть – те голосіння завжди буде в мені, звучатиме вічно в душі ще й через те, що невольничі плачі закодувалися в генетичній пам’яті мого народу, по якому прокотилася орда століть.
Де ті люди нині – не всі ж загинули в снігах? Чому їх так мало повернулося на рідну землю, чому ослаб для них її магніт? Чей поверталися протягом тисячоліть гебреї в обітований – пісний, безводний і зовсім не подібний до раю край, й кримські татари покинули обжиті місця в Середній Азії й живуть нині в наметах – принижені, цьковані, але ж дома. Чому наших людей так міцно прив’язує чужина – може, причиною цього є закладений у генах українців інстинкт осілості й відсутність інстинкту кочового?
Та все-таки дехто не витримував ностальгійних мук. У голодні післявоєнні роки вернувся в моє село з Америки еміґрант Федір Микитин: приїхав автом, повним добра, зайшов до своєї хати, пороздавав родині гостинці, подихав трохи хатнім духом і помер… За Хрущова повернувся до Коломиї із Сибіру мій ґімназійний учитель природознавства – славний есперантист Орест Кузьма, який здивував сибіряків вирощеним різносортним садом. «Что же это за народ – эти бендеровцы: у них растє, а у нас не растє», – знизували плечима москалі й почали поговорювати, що пора вже розкуркулювати професора, та підтримала, як не дивно, мудрого садівника місцева влада, й створив він зразкове господарство. Кажуть, що Кузьма плакав за своїм садом, коли їхав додому. Але ж приїхав!
Молюся Богу, щоб повернув нашому народові стратовану чужинцями пам’ять. Скільки рук потрібно зараз Україні! Невже українцям у діаспорі заміняє рідний край ностальгійна сльоза?