Деякі фараони і справді пробували скинути його таким шляхом, що робили революцію з королівського трону. Але ж успіх такого підприємства бував ефемеричний, після чого справу швидко ліквідовано, на фараоновому троні сідав котрийсь із спритніщих жерців і починав нову династію.
Так короткими словами можна зрисувати образ фараонового життя й панування.
Отож, коли він покірливо витримував усі свої обов’язки, явно не пручаючись, корився жерцям та дуже хитро лявірував серед придворних інтриґ, – тоді він міг дійти до найщасливіщого менту своєї кар’єри – до спокійного відпочинку у приправленій заздалегідь йому пишній гробниці.
Одначе й цієї справжньої, єдиної радости міг позбавити фараона перший-ліпший жрець, вояка, урядовець чи навіть і звичайний, неранґований громадянин. Бо коли вже була готова фараонова мумія, то перед тим, як мали класти й замкнути її у гробницю, над нею повинен був відбутися земний суд. І коли з’являвся хто будь та заявляв: «Ця людина за життя скривдила мене тим то й тим то, й я не вибачаю їй», то мумію клали в гробницю без молитов, жертв та дарів і з «затуленим ротом». А це для правовірного єгиптянина було однаково, як бути позбавленим усякого похорону, бо ж неґативний присуд на останньому земному суді позбавляв його права на життя посмертне, життя в вічности.
Але коли земний суд кінчався щасливо, виправданій мумії «відчиняли вуста», що відбувалося серед особливої церемонії та молитов. Зі співами гимнів, в ароматі кадил та пахощів мумію вносили у гробницю і складали їй жертви. Туди ж, у гробницю, клали все, що за життя любив покійний, все, чим він користувався, все, що колись було потрібне йому в його земному оточенні.
А це тому, що єгиптянин не вірив у смерть. Він не міг уявити її собі як остаточний кінець, а приймав її лише як зміну попереднього свого стану, як нове життя, «солодке, мов аромат льотоса». Містична ж сила молитов оживляла всі його річі, що були з ним у могилі. Тай то не тільки річі, а їхні малюнки на стінах гробниці, або ж навіть всі ті слова, що ними ті річі звались і були написані у гробниці. Отже там, під землею, оживала не тільки скульптурна постать жінки покійного, але так само оживали й його діти, портрети яких були на стінах, – і все це сходило з мурів і робилось справжнім та живим. Слово «сонце», написане в посвятному тексті, сяяло справжнім сояшним світлом, слово «світло» розливало ясно проміння, слова – «музика» чи «снів» звучали його улюбленими мотивами…
Але ж для того позагробового життя мало було самого людського виправдання. Дух покійного мусів іще виправдовуватись перед богами.
Але це – нова тема, якої тут я торкатись не буду. Зазначу лише, що життя на тому світі, «на полях блаженних духів» єгиптянин уявляв собі подібним до життя на землі, тільки незрівняно кращим. Там йому повинно було прийти все те, по чому він тужив і чого допоминався на цьому світі. Тобто – там здійснювались усі його земні мрії та ідеали…
Щоб закінчити цей короткий нарис умов фараонового земного життя, варто буде наприкінці згадати маленьку пригоду, що трапилася з Рамзесом XIII, коли він був іще ерпатром (наслідником престола) і провадив маневри. Ось, – коли Рамзес поспішав зі своїм військом на намічені позиції, на шляху здибались йому посвятні жуки-скарабеї. Цим закривався шлях, бо можна було пройти, тільки розчавивши жуків. Так, принаймні, вирішив штаб жерців. Але ж і обминути їх було неможливо, бо тоді б кольона стратила б точно розрахований час й програла б поле бою. Рамзесова військова частина складалася з чужинців, що не жахалися подушити посвятних тварин. Тому старшини радили Рамзесові не звертати уваги на осторогу жерців та пророків штабу й іти далі вперед. Рамзес і сам схилявся до тієї ж думки, й тим то в запального ерпатра вирвалася така фраза:
«Така пригода не спинила б навіть осла в його дорозі». «Звичайно, – спокійно відповів йому на те пророк. – Але ж осел ніколи й не буде фараоном!»
І справді: всяко бувало в нильській долині, але ж осел там знав своє місце у стайні й не пнувся на фараонів трон. Коли б же комусь схотілося було знайти якусь ослячу прикмету в фараоновій особі, то він міг би був знайти хиба одну: оту здібність «пана двох світів» нести на собі такий тягар, який не всякий осел міг би витримати…
Але, повертаючи до пригоди з Рамзесом XIII, треба додати, що маневри він, розуміється, програв, доводячи тим, що вояка він – ні до чого не здібний, а його чужинецьке військо, на яке він так покладався, тільки шкодить славі держави. Отож військо те розпустили, а невдасі ерпатрові не дали під команду навіть і одного корпусу…
Людський вік
Перська казка
Було це так давно, що вже мало в кого й пам’ять про те лишилася: саме тоді, як Алах (турецький бог) закінчив творити світ і все, що на ньому існує.
Так от, закінчивши творення, сів він у раю (а була тоді раєм уся земля) й поплескав у долоні. Доразу перед ним станув янгол Джебраїл:
– Що звелиш, всемогучий? – покірно запитав він.
– Поклич сюди, Джебраїле, всіх сотворінь, – промовив Алах, – най самі скажуть, чи задоволені вони своїми іменами та віком життя?
За хвилинку вже всі сотворіння стояли перед Алахом. Кожде було всім задоволене, тільки осел, пес, малпа та чоловік стали аж позаду й, видко, чекали, щоби поговорити з Алахом насамоті. Вони бо не були зовсім задоволені й хотіли просити собі дечого іншого. Алах тільки глянув і відразу догадався:
– Ну, кажіть, чого бажаєте?
Першим підступив осел:
– Змилуйся, Алаху: ти звелів мені жити аж 40 років. Поміркуй сам: 40 років тягати тягарі, 40 років діставати бійку і слухати лайку, майже ніколи не мати відпочинку, їсти ріп’яхи та бур’ян!
Осел упав навколішки:
– Май же до мене милосердя: вкороти мені віку, бо ж сам розумієш, що такого життя жадний осел 40 років не витримає. Почнуть мої братчики топитися або зі скелі кидатися! Ось пригадаєш моє слово!
Алах згодився.
– Добре, – говорить. – Най буде по-твойому: живи 30 літ. Ну, а ти, песику, чого просиш?
Пес поплазував на череві до Алаха, лизнув йому ногу й жалібно проскавучав:
– Милосердний Алаху, як на те вже твоя воля, то й мені вкороти віку!.. Подумай бо: призначив ти мені також 40 літ працювати на чоловіка. Я ж не матиму супокою 40 літ ні вдень, ані вночі. Не кажу вже про те, що кождому набридне 40 років гарчати й гавкати, але ж не можна забувати й того, що чоловік мене й буде бити й ногами штовхати. Їсти мені не буде давати й ще й моїм іменем лаятися. Вже за цих кілька днів я всього спробував: коли мовчу, то кричать, що я – лінюх; коли гавкну, лають, що брешу. Ляжу за хатою, кажуть: «Бач, тільки в холодочку вилежується, а господарства не глядить». Прийду на поріг, гонять мене. А увечорі господиня викине якісь недоїдки, котрих вже ніхто не хоче; та й то лише тоді, як не забуде… Змилуйся, Алаху, досить з мене й половини…
– Нехай буде й тобі, як ослові! – відповів Алах. – Заберу в тебе 10 років… А ти що хочеш, малпо?
Малпа впала перед Алахом на всі чотири та так і зайшлася слізьми:
– Вкороти… вкороти й мені. Де ж таки видано, щоб аж 40 років бути посміховиськом для всякої істоти, а вже особливо для людей. Послухав би ти, як вони з мене глузують! Ти ж добрий, Алаху, не схочеш мені вчинити такої кривди!
Алах аж посмутнів, але махнув рукою:
– Добре! Одбираю й тобі 10 літ, скачи собі…
Тоді підійшов чоловік. Вже по обличчу можна було бачити здалека, що він був дуже незадоволений і тільки злегка вклонився Алахові.
– Поговоримо по-щирости, всемогучий Алаху. (І досі чоловік, коли хоче висловити своє незадоволення, починає з того, що «говорити буде по-щирости».)
– Говори й по-щирости, – байдуже промовив Алах.
– Так от, посуди сам, чи ж добре ти робиш! Звичайно, я не хочу тебе повчати! (І досі чоловік, коли хоче кого повчити, говорить, що він саме повчати й не хоче.) Але ж ось поміркуй сам: присудив ти мені всього 30 років життя. А тим часом дав мені розум, щоби я студіював та творив науки. Дав ти мені й волю – тож я мушу зробити щось і для себе та своїх дітей. Дав мені серце: тож мушу ужити якихсь радощів. Нарешті ти ж мені сам дав несмертельну душу. Не забувай: душу несмертельну! Ото мушу, мабуть, я і про неї трохи подбати, якось забезпечити собі щасливу вічність. А все це протягом 30-х років! Кумедія та й годі! Коли ж я встигну все це поробити, як мого життя лише 30 літ?! А з них ще четвертина діточина? Чи не пожартував ти, Алаху?!.