Магомет II-й, здобувши Царгород, обіцяв оборону й волю в своїй державі христіянським ченцям (францишканам), при чому потвердив це такою присягою: «Перед обличчям Бога всемогучого присягаюсь, і клянусь перед лицем сотворителя неба й землі, на сім святих книг, на великого пророка та на 124 пророків менших та на шаблю свою, котру ношу чесно» – і той турецький деспот не лише знав добре присяги, але умів і дотримувати своєї присяги.
Шведський король Ґустав Ваза, приймаючи 1640 р. присягу на вірність від свого народу, витяг із піхви свій меч й, поклавши на нього руку, заприсягнув іменем Святої Трійці справедливо кермувати своїми підданими. А представники народу ріжних станів і верств, присягаючи Вазі, також доторкались руками його меча й присягали не лише за себе, але заразом і за своїх прийдешніх нащадків.
Цілком одна формула старовинної еспанської присяги, а саме – «Якщо порушу цю присягу мою, най мучать сили небесні душу мою на тому світі, а тіло на цьому, й то муками найтяжчими. Нехай візьмуть мені силу тіла мого й відберуть мені мову мою. Але ж нехай у бою лишать мені зброю, коня та вірних товаришів»…
Цигани присягають «на хліб та сіль та на чорну матір», тобто на смерть. Мусульмани здебільшого клянуться гробом і бородою пророка Магомета. Жиди часто вживають формули: «А щоб я так здоров був!»
Французькі чепурини, так звані «неймовірні», що завели після французької революції моду гаркавити (не вимовляти звуку «р»), мали звичай присягатися на «своє зелене слово».
Такого беззмістовного, напівжартовливого закляття часом уживають і наші баби на Великій Україні. Наприклад: «Он, бачиш церкву? То й я ж її бачу». Або: «Коли ж я кому що або що, то нехай мені кат зна що! От що!»
Наприкінці варто ще зазначити, що в італійців слова присяги лучаться часом з якимсь рухом, н[а]пр[иклад] той, що присягається, цілує землю, на якій стоїть. Найчастіше це трапляється, коли молоді при заручинах дякують батькам і обіцюють вірно кохати одно одного та взаємно підтримувати себе ціле своє життя. Можливо, що й український звичай, коли заручені вклоняються аж до самої землі, запрошуючи гостей на весілля, має якийсь зв’язок із наведеною присягою італійців.
Присяга на вірність державі, її правителям, а також на суді істнує майже у всіх народів як офіціяльна вимога.
Чому?
– Та постривай бо, козеня! – збирав тато розсипану пошту, що листонош вкинув діркою в дверях. – Ось ліпше поможи татові позбирати.
Та «козеня» нічого не слухало. Воно вхопило довгенький пакет з гнідого паперу й з вигуками бігло до мами. Шостилітня Оксана добре знала, що мама чекає на цей гнідий лист, котрий зветься «Жіноча Воля», а тому квапилась якнайшвидче сповістити мамі приємну вістку.
А мама саме ліпила пиріжки й мала руки в тісті.
– То дозволь, я почитаю! – попросилась Оксанка.
– Читай, тільки не вмаж.
Оксанка вмостилась на коробці з вуглем, обережно стягла опаску й почала дивитись образки. Як звичайно, на першій сторінці побачила групу дівчат. Всі були в народній ноші. Намиста й стрічки, які раз-у-раз, зачаровували Оксанку, що й сама день у день ходила у вишиваній сорочечці й жагучо любила намиста та стрічки. Рівняла: котра з дівчат на образку має таку саму сорочку, як вона, в кого є подібне намисто? Потім водила пальчиком то по одному, то по другому обличчу й приказувала:
– Ця хороша! А ця – чорнобрива. Мамо, а цю я дуже люблю. Подивись, у неї таке намисто, як у мене. Прочитай, чи її також звуть: Оксанка?
– Потім, потім. «Читай» сама.
Оксанка «читала» далі:
– І ця – гарна. Цю я любитиму завтра, – але раптом замовкла.
Мама оглянулась, побачила, що Оксанка споважніла й замислилась.
– А що там ще начитала?
Дівчинка піднесла на маму очі:
– Мамуню, чому ж це?
– Що, дитино? – схилилась над нею мати.
Оксанка тикала пальчиком в дві центральні постаті на образку:
– Чому ж це, мамуню, всі дівчата такі гарні й так красно одягнені по-нашому, а ці дві – погані – в не нашій, чужій одежі?
Мама всміхнулася:
– Ні, Оксанко, вони не погані. Це – пані вчительки, що тих дівчат навчають.
– Погані, погані, погані! – закричала Оксанка, готова розплакатись. – А коли вони не погані, то чому ж, чому?..
De profundis seculorum
Вже восьмий рік по періодичних виданнях усього світу подибуємо наймення єгипецького фараона Тут-Анк-Амона, що чудодійно ніби воскрес нині, пролежавши в труні 3300 років. Одначе тільки в останній час, коли впорядковано знайдені в фараоновій домовині річі й прочитано (хоч не всі) папіруси та написи, – є змога уявити собі Тут-Анк-Амонову постать і його добу. З цього приводу написано вже чимало цікавих праць, щороку з’являються нові. Отож, мабуть, не буде зайвим на підставі новіших даних бодай в загальних рисах зазнайомити з цією давноминулою добою й нашого читача, котрий – при бажанні – знайде в ній дещо подібного й на нашу сучасність, та ще раз переконатися «Quod factum est, ipsum permanent, quae futura sunt, iam fuerunt»[9].
Наймення Тут-Анк-Амонове, що в нашій мові означає «Амон – найдорогоцінніше в житті», та факт його панування були вже й раніш досить докладно констатовані з ріжних документів, витягнених з-під пороху тисячоліть під час розкопин в так званій «Королівській долині гробниць», або «Долині смерті», та з написів на стінах люксорських і карнакських руїн. Але тільки тепер завдяки матеріяльній помочі (покійного вже) лорда Карнарвона[10] та одчайдушній впертости й відвазі тоді ще молодого починаючого еґиптольоґа Говарда Картера, котрий і сам не раз ризикував життям, – довідуємось про юного фараона так докладно, як про жадного иншого.
Думка почати розкопини в Королівській Долині – цвинтарі фараонів запала в голову Г. Картерові ще в році 1890-му, при його перших відвідинах Єгипту[11]. Однак тільки року 1907-го, коли видатні вчені Г. Масперо та В. Ґарстин порекомендували Карнарвонові молодого дослідника єгипецької старовини, – Картерова мрія почала здійснюватись. Але студії та клопоти про концесію на право переведення розкопин тривали ще аж сім років. Археольоґи не віщували Картерові нічого доброго, і для їх скептицизму були підстави: місце, де почав свої пошуки Картер, вже було кілька разів розкопано та… обікрадено ріжними кочовниками, що часто випереджували вчених досліджувачів й добре вміли гандлювати старовічними річами. Та Картер твердо стояв на тому, що його попередні студії місця – не заведуть. Особливо ж переконувало його те, що попередній власник концесії, американець Девіс наприкінці своїх розшуків таки знайшов у тім місці келих з найменням Тут-Анк-Амоновим та алебайстрову статуетку, яка – правдоподібно – зображує жерця Аї, Тут-Анк-Амонового сучасника[12], а також шматки деревляної шабатурки з поламаними золотими плиточками, на яких були зображення та наймення Тут-Анк-Амона і його дружини. Спираючись на цьому, Картер мав переконання, що не знайдена ще домовина Тут-Анк-Амонова мусить конче бути десь близько, й тому не зважав на перестороги старших колєґів.
Працю розпочато взимку 1914–1915 р. Але тепер на заваді їй стала війна. Та, не зважаючи ні на що, Картер з усякими труднаціями р. 1916-го знову прибуває до Люксору. І тут враз довідується, що на місці розпочатих ним праць господарять вже тубільські археольоґи-бандити. Копачі-робітники, що працювали раніш з Картером, оповіли, що одна банда арабів уже знайшла гробницю, та не встигла нею поживитись, бо на них налетіла друга банда, подужала перших шукачів і саме тепер завзято там працює. Картер, не гаючи хвилини, того ж вечора з кількома фелагами з партії своїх копачів подався до місця розкопин. Прибув у «Долину Смерти» опівночі, але саме вчас: під землею гупали мотики «неконцесованих» конкурентів, що спустились мотузом в глибоку шахту. Край мотуза був припнятий на поверхні. Розлючений Картер всамперед перетяв мотуза й таким чином ув’язнив під землею непроханих аматорів старовини. А тоді, не довго думаючи, по свойому мотузові сам-один спустився в шахту, де й знайшов вісьмох шукачів. Картер – не белєтрист, а тому досить коротко розповідає про ці приємні хвилини. Він тільки говорить, що «запропонував» бандитам на вибір: або ж взагалі лишитись у шахті, або скористати з його линви, щоб вилізти нагору. Конкуренти вибрали останнє…