Розповідала й моя мати, що вона одного разу зустріла в місті Реву, й той запросив її, як землячку, до себе додому на обід. У квартирі був саморобний стіл із дощок, замість стільців – ящики, накриті газетами, господиня бідкалася, а він її заспокоював. На обід був борщ і гречана каша без м’яса. Це був час, коли бодай окремі будівники майбутнього сповідували проголошені постулати рівності, скромності, власного прикладу. Я за свій вік вже пізніше бачив якоюсь мірою схожу на них людину – Георгія Шевеля, завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ, а пізніше міністра закордонних справ УРСР. З його дружиною працював у редакції журналу «Дніпро», вона була скромна і працьовита жінка. Вони жили у скромній квартирі, за нею ніколи не приїжджала машина. У той же час на моїх очах комсомольські вожді жирували й захлиналися в розкоші.
Мовчали й мої батьки. Над батьком в той час повисла загроза арешту, одна вчителька написала на нього донос, буцімто він припускається націоналістичних висловлювань, «образив братній турецький народ», коли, увійшовши до класу, закликав розшалілих учнів до порядку: «Чого ви галдите, як турки», а потім погрожував їй самій, комуністці: «буде тобі таке саме, як Проніній»: Проніну, вчительку, делегатку партійного з’їзду буцімто вбили вороги народу. Ця, з Обичева, вчителька виставила свідків, дівчаток із сьомого класу, пообіцявши їм відмінні табелі (атестати) та вступ до технікумів без екзаменів, але потім дівчата, побиті деркачами батьками, відмовилися від своїх свідчень. Та, певне, й мої батьки, коли б над ними не нависала та загроза, не сказали б нічого, як і всі інші.
Отож ні про яку не те що далеку, а й найближчу історію, свідками якої були сільські дядьки та діди, розповісти не могли. Село мало багату історію, яка нині майже втрачена, тільки вряди-годи з архівних щілин вигулькне якийсь сотник чи значковий товариш, і зовсім поховані в найближчих нашаруваннях звитяжні й розбійні, праві й неправі мої односельці: есери (село спочатку було дуже проесерівським, хтось із моїх земляків ходив у найвищих есерівських чинах в Петрограді), більшовики, меншовики, бійці всіляких армій, загонів та ватаг.
Так, тільки недавно довідався, що в моєму селі існувала велика «Просвіта» (у селі діяло чотири школи: середня, дві напівсередні та початкова), заснована ще до першої революції (1905 року). У двадцяті роки всіх освітян – більше як шістдесят осіб – було розстріляно. За що? За те, що вчили дітей української грамоти, купляли їм підручники. Очолював «Просвіту» Гаврилей – таких прізвищ у селі було багато.
Я працював у колгоспі із сумирними дідами, лагідними та добрими, але мати по секрету оповідала, що той дід (чи дядько) був у червоних партизанах, але потім його кілька місяців тримали у в’язниці й він про своє партизанство не згадує, а отой підсмажував на пательнях крамарів, аби віддали золотце. Спрацьовані, сумирні дідки ніколи про те не розповідали, і все їхнє гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в соснові труни, витесані з гінких баньківських (урочище) сосен, котрі односили, «за Радченка», на цвинтар.
Я дивився на тих людей, вірив і не йняв віри матері. Невже оцей сивий аж білий, полохливий дід Павло гасав на баскому коні по зелених житніх врунах і косив шаблею ворогів (яких?!)?
Вже пізніше зрозумів, що в їхніх жилах таки пружно текла вільна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самі не знали, що вона садовить їх на коні та вкладає в руки шаблі; згорблені століттями кріпацької праці, не пам’ятали, хто вони такі, приспане знання дрімало на дні сердець, а ота давня, віковічна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бігом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потім її «усуспільнювали», морили голодомором, страхали і стріляли в тридцять сьомому, і вони знову поставали покірними дідками, які забули про все і навіть боялися згадати щось із минулого. Вони не могли нічого розповісти онукам, а ті вважали, що їхні діди тупі та нікчемні. І отак – від одних дідів до інших. Сьогодні ніхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитівкою (всі вулиці поперейменовували на Леніна, Сталіна, Калініна, Комінтерну, ми, хлопчаки з колишньої Маринівки, навіть були склали пісеньку: «Колись була Маринівка, тепер – Комінтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напівмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданівщина, Ляхівка з її численними могилами, Баньківщина, Барамики, Скалига, хто були ті люди, які дали їм назви? Могили на Ляхівці – одні повростали в землю, інші – ще височіли. Що за могили? Ні відповіді, ні відгомону. Те нікого не цікавило. Не могло цікавити! Он поляки в селі Медведівка на Чигиринщині триста років зберігають могилу своїх воїнів і зараз приїздять з Польщі. І що то за роди – Півторацькі, Петрівські (таки не Полторацькі і не Петровські, бо півтора і Петрівка), Пінчуки, Сидорці, Серновці, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не відшукати слідів у історії.
Погуляв двадцятий вік по українських степах та лісах, по українських головах, погуляв, забули те, що й відбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й ніколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князі – прості селяни, гепи, по-веркиївськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своїх внуків, дуже часто онук ніколи й не бачив своїх дідусів та бабусь. А родових склепів не мали, в болотистому ж ґрунті хрести дуже швидко згнивають.
Мій батько пам’ятав наш рід тільки від свого діда, Юхима (Йовхима, по-сільському), і все, що знав про нього, то це, що дід вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в міцності шкаралупи тих крашанок. Те своє обдарування передав і своєму синові, Петру. Більше не передав майже нічого.
Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельні. У нас в селі всі мають назвиська, й знають один одного не за прізвищами, а за прізвиськами, назвиськами, ось наші сусіди: Чушкарі (хтось з предків замість «чуєш» казав скорочено «чуш»), Німчики (прадід був німий), Ічки («ич який»), Йоші («йош твою мать»), Пердилки (зрозуміло), Гноюшні, Нюхняки (дід говорив у ніс; їхав з поля, заснув, кобила захотіла води і потягнула воза у ставок («прокинувся – нюх, а воно – море»). Дуже образливим було назвиська Соловей (парубок гнав додому корів з поля і заспівав). Іде він по вулиці, а шкет, якого й з-за тину не видно, у діру в тину: «Тьох! Тьох!». «Соловей» за палицю і за ним, а вже другий – з-за іншого тину: «Тьох! Тьох!».
Отже, про діда та бабу по батьківській лінії я не знаю нічого. Жили тихо, тихо померли, баба – в голод 1933 року, дід – ще раніше. Так сам тихо та непомітно прожили життя батькові сестри – Оксеня та Ганна, найстарша – Одарка – виїхалав голодні двадцяті роки в Омську область, народила там чи вісімнадцятеро чи двадцятеро дітей, і тепер пів Омської області – мої родичі, хоч знаю тільки одну племінницю. У спомин про старшого батькового брата лишилася одна фотографія, на якій ферт у капелюсі, з ланцюжком на жилетці та квіткою в петлиці піджака, а на звороті напис: «Извещаю я вам свое почтение и шлю найнижайший поклон, и прошу высылайте почаще одних сухарей и вышлите ворочок пшона или круп. Остаюсь ваш любимый сын. 1917 г. 25 сентября». Фотокартка – з німецького полону, одяг, либонь, з чужого плеча, певне позичений чи орендований. З полону не повернувся, там і помер.
І мої родичі добрі, лагідні, тихі-тихі, – не читали книжок, газет, не слухали радіо, – в старосвітській хаті тітка Оксеня та її чоловік Терешко, шорник, бачу його як нині на лаві з шилом і дратвою над колгоспними хомутами – і сам запряжений у хомут – й чарочки на празник на столі, з яких і мене пригощали, давні-предавні, мовби й великі, а дучка там для горілки – не більше за наперсток. Так в давнину пили. «Ох і пригостив кум, аж по три чарки налив». На селі тоді було двоє-троє п’яниць, не більше. Та ще комуністи – майже всі – питущі.