Всего за 189 руб. Купить полную версию
Для підтвердження цього радикального розрізнення, яке має місце в усіх цих випадках, слід повернутися до інтуїції сутності, яка нас відразу вчить тому, що логічні формальні сутності (наприклад, категорії) не «містяться» у змістових відособленнях, як загальне червоне в різних нюансах червоного або як «колір» у червоному та синьому, і що вони взагалі не є «в» них у властивому сенсі, який досить схожий на зв’язки частин у звичному вузькому сенсі, аби виправдати твердження про те, що дещо в чомусь «міститься».
Не треба довго говорити про те, що підведення індивідуального, взагалі певного Ось-це під певну сутність (характер якого відрізняється залежно від того, чи йдеться про найнижче розрізнення, а чи про рід) не слід плутати з підпорядкуванням сутності її виду або роду.
Так само варто лише вказати на ту неоднозначність, яка виникає саме тоді, коли йдеться про обсяг у зв’язку з функцією сутностей в універсальних судженнях, що ми вочевидь мусимо розрізняти відповідно до вказаних відмінностей. Кожна сутність, яка не є результатом найнижчої диференціації, має певний ейдетичний обсяг, а саме – обсяг спеціалізацій і зрештою, в кожному разі, ейдетичних сингулярностей. З іншого боку, кожна формальна сутність має свій формальний або «математичний» обсяг. Понад те кожна сутність взагалі має обсяг індивідуальних відособлень, ідеальну сукупність можливих цейностей, з якими її можна пов’язати в ейдетично-універсальному мисленні. Казати ж про емпіричні обсяги означає більше: обмеження певною сферою існування через уплетене сюди покладання існування, яке скасовує чисту загальність. Усе це, звісно, можна перенести із сутностей на «поняття» як значення.
§ 14. Субстратні категорії. Субстратна сутність і τόδε τι
Далі ми беремо до уваги розрізнення між «повними», «змістовими» субстратами з відповідними «повними», «змістовими» синтаксичними предметностями і порожніми субстратами з утвореними з них синтаксичними предметностями, модифікаціями порожнього Чогось. Сам останній клас у жодному разі не є порожнім і бідним; він визначається саме як сукупність належних до складу чистої логіки як до mathesis universalis станів справ з усіма тими категоріальними предметностями, з яких вони утворені. Отже, сюди належить кожний стан справ, який висловлений у будь-якій силогічній або арифметичній аксіомі чи теоремі, кожна форма виведення, кожне порядкове число, кожна числова побудова, кожна функція чистої аналізи, кожний добре визначений у ній евклідовий або неевклідовий многовид.
Якщо ми звернимося до класу змістових предметностей, то дійдемо до граничного змістового субстрату як ядра всі синтаксичних побудов. До цього ядра належать субстратні категорії, яких стосуються обидва заголовки, що їх можна поєднати диз’юнкцією: «гранична змістова сутність» і «Ось це!», або чиста, синтаксично безформна індивідуальна одиничність. Нав’язливий термін «індивід» не пасує тут тому, що саме ця неподільність, яка саме й має бути визначена і яку виражає це слово, не відповідає цьому поняттю, ба більше, необхідне поняття «індивід» мусить бути збережено для іншого. Тому ми запозичуємо Аристотелевий вираз τόδε τι, який принаймні у звучання не залучає цей сенс.
Ми протиставили граничну безформну сутність і Ось-це; тепер ми мусимо встановити наявний між ними сутнісний зв’язок, який полягає в тому, що кожне Ось-це має свій змістовий сутнісний склад, який має характер безформної в наведеному сенсі субстратної сутності.
§ 15. Самостійні та несамостійні предмети. Конкрет і індивід
Ми потребуємо ще одного засадового розрізнення, а саме – розрізнення самостійних і несамостійних предметів. Несамостійною є, наприклад, категоріальна форма, оскільки вона необхідно вказує на субстрат, формою якого вона є. Субстрат і форма – це взаємопов’язані сутності, які не можна помислити «одну без одної». Отже, у цьому широкому сенсі чисто логічна форма, наприклад, категоріальна форма «предмет» несамостійна з огляду на всі предметні змісти, категорія «сутність» – з огляду всі конкретні сутності тощо. Забудьмо про цю несамостійність і пов’яжімо строге поняття несамостійності, а також самостійності зі справді «змістовими» стосунками, з відношеннями «містимості», єдності й зв’язаності у властивому сенсі.
Тут нас особливо цікавить стан справ із граничними субстратами і, вужче, зі змістовими субстратами. Для них існують обидві можливості, щоби така сутність разом з іншою становила єдність якоїсь сутності або ні. У першому випадку виникають чи то однобічні, чи то обопільної несамостійності, які треба ретельніше описати, а щодо належних до об’єднавчої сутності ейдетичних та індивідуальних одиничностей постає аподиктична необхідність того, що одиничності одної сутності не можуть існувати, не будучи визначеними сутностями, які з іншими сутностями мають щонайменше спільний рід[15]. Наприклад, чуттєва якість необхідно вказує на якесь розрізнення в поширенні, а поширення знов-таки необхідно є поширенням якоїсь єдиною з ним якості, яка його «перекриває». Момент «збільшення», скажімо, категорія інтенсивності, можливий лише як іманентний певному якісному змісту, а зміст такого роду знов-таки не можна помислити без якогось ступеня збільшення. Явище як переживання, що має певну родову визначеність, неможливо, якщо воно не є явищем чогось «явленого як такого», і так само навпаки тощо.
Із цього випливають важливі визначення таких формально-категоріальних понять, як індивід, конкрет і абстракт. Несамостійна сутність називається абстрактом, абсолютно самостійна – конкретом. Ось-це, змістовою сутність якого є конкрет, називається індивідом.
Якщо тепер розглянути «операцію» генералізації, використовуючи розширене поняття логічної «модифікації» (Abwandlung), то можна сказати: індивід є чисто логічно потрібний прапредмет, логічний абсолют, на який указують усі логічні модифікації.
Конкрет, самозрозуміло, є ейдетичною сингулярністю, оскільки види та роди (вирази, які зазвичай виключають найнижчі диференціації) є принципово несамостійними. Відповідно до цього ейдетичні сингулярності розпадаються на абстрактні та конкретні.
Диз’юнкційно наявні в конкреті ейдетичні сингулярності з необхідністю є «гетерогенними» з огляду на формально-онтологічний закон, що дві ейдетичні сингулярності того самого роду не можуть бути пов’язані в єдності одної сутності, або як ще можна сказати: найнижчі диференціації одного роду між собою «несумісні». Тому кожна підпорядкована конкрету сингулярність, розглянута як диференціація, веде до окремої системи видів і родів, а отже, також до окремих вищих родів. Наприклад, у єдності феноменальної речі певний образ веде до найвищого роду «просторовий образ взагалі», певний колір – до візуальної якості взагалі. Проте найнижчі диференціації в конкреті можуть бути не лише диз’юнкційними, а й об’єднавчими; як, наприклад, фізичні властивості передбачають і містять просторові визначення. Тоді й вищі роди також не будуть диз’юнкційними.
Надалі в характерний і фундаментальний спосіб розділяються роди, до яких належать конкрети, і роди, до яких належать абстракти. Заради зручності ми спокійно говоримо про конкретні й абстрактні роди попри двозначність цих прикметників. Адже нікому не спаде на думку вважати конкретні роди конкретними в первинному сенсі. Але там, де цього потребує точність, доведеться вживати неоковирні вирази: «роди конкретностей» і «роди абстрактностей». Прикладами конкретних родів є реальна річ, візуальний фантом (візуальний образ, що постає чуттєво наповненим), переживання тощо. Натомість просторовий образ, візуальна властивість тощо є прикладами абстрактних родів.