Еммі зазвичай подобалися подруги Джайлза, котрі завжди були привабливими зовні, часто дещо розкутими й усі без винятку обожнювали його, навіть якщо більшість із них зникала ще до того, як змогла познайомилася з родичами. Але цього разу було інакше.
Коли в п’ятницю ввечері Джайлз представив Вірджинію, Емму спантеличило те, що ж міг побачити її брат у цій жінці. Емма визнала, що вона гарна і мала впливові зв’язки. Вірджи- нія встигла кілька разів нагадати їм, що стала дебютом року (1934-го), і тричі, що вона донька графа Фенвіка, ще до того, як вони сіли вечеряти.
Емма, можливо, списала б це просто на нерви, якби Вірджинія не їла, а щось шепотіла Джайлзу під час обіду. І шепотіла так, аби всі почули, наскільки важко знайти гідну домашню прислугу в Ґлостерширі. На подив Емми, Джайлз просто всміхався цим зауваженням і жодного разу їй не заперечив. Емма вже намірялася сказати щось, про що пошкодує потім, як Вірджинія оголосила, що втомилася після такого довгого дня, і забажала відпочити.
Після того як вона підвелася і вийшла, Джайлз подався за нею, а Емма пішла до вітальні, налила собі велику порцію віскі й опустилася у найближче крісло.
– Лише Бог знає, що подумає моя мати про леді Вірджинію.
Гаррі всміхнувся:
– Не важливо, що подумає Елізабет, бо я маю відчуття, що Вірджинія протримається приблизно стільки ж, скільки й інші подруги Джайлза.
– А я от не дуже впевнена в цьому, – зауважила Емма. – Але що мене справді спантеличує, то це те, чому вона цікавиться Джайлзом, адже явно не закохана в нього.
* * *
Коли Джайлз і Вірджинія повернулися до Лондона по обіді в неділю, Емма миттю забула про доньку графа Фенвіка, позаяк їй довелося вирішувати набагато гострішу проблему. Ще одна нянька звільнилася, заявивши, що їй урвався терпець, коли знайшла їжака у своєму ліжку. Гаррі поспівчував бідній жінці.
– Ніяк не допомагає те, що він єдина дитина, – зітхнула Емма після того, як нарешті вклала сина спати цього вечора. – Йому не може бути весело, якщо немає з ким бавитися.
– Таке зроду мене не хвилювало, – зронив Гаррі, не відриваючи погляду від своєї книги.
– Твоя мати мені казала, що ти був карою Божою до того, як пішов до школи Святого Беди, до того ж у його віці ти більше волочився по доках, ніж залишався вдома.
– Ну, залишилося ще трохи почекати, адже вже зовсім скоро він нарешті піде до школи Святого Беди.
– А що мені робити до цього? Щоранку возити у доки?
– Непогана ідея.
– Будь серйозним, любий. Якби не Старий Джек, ти б там досі і залишився.
– Це правда, – погодився Гаррі, підіймаючи чарку за цю велику людину. – Але що ми можемо з цим вдіяти?
Емма так довго шукала відповідь, що Гаррі вже подумав, чи не заснула вона.
– Можливо, настав час на ще одну дитину.
Гаррі був настільки ошелешений, що затраснув книжку й уважно поглянув на дружину, не впевнений, чи правильно її почув.
– Але я гадав, що ми домовилися…
– Погоджуюсь. І я не передумала, але немає причини, чому б нам не розглянути питання усиновлення.
– З якого це дива, люба?
– Я не можу не думати про дівчинку, яку знайшли в кабінеті мого батька тієї ночі, коли він помер, – Емма не могла наважитися промовити слово «вбили», – і ймовірність того, що вона могла виявитися його дитиною.
– Але доказів цього не існує. І в будь-якому разі я не впевнений, чи можна дізнатися, де вона перебуває після тих подій.
– Я хотіла порадитися з відомим автором детективів і просити в нього поради.
Гаррі ретельно поміркував, перш ніж відповісти:
– Вільям Ворвік, можливо, порекомендував би спробувати знайти Дерека Мітчелла.
– Але ж ти не забув, що Мітчелл працював на мого батька, і він не пнувся захищати наші інтереси.
– Це правда, – погодився Гаррі, – і саме тому я б звернувся до нього за порадою. Зрештою, він єдиний, хто знає, де собака заритий.
* * *
Вони домовилися зустрітися у «Ґранд-готелі». Емма прийшла на кілька хвилин раніше і вибрала місце в закутку зали, де їх ніхто не міг підслухати. Чекаючи, жінка переглянула перелік запитань, які планувала поставити детективу.
Пан Мітчелл зайшов до зали, коли годинник вдарив чотири рази. Хоча він і набрав трохи додаткової ваги, відколи вона бачила його востаннє, і волосся ще посивіло, все одно його візитівкою досі залишалося ледь помітне кульгання. Першою думкою жінки було те, що він більше схожий на менеджера банку, ніж на приватного детектива. Прибулець одразу ж упізнав Емму, позаяк почимчикував прямо до неї.
– Приємно бачити вас знову, пані Кліфтон, – привітався він.
– Будь ласка, присядьте, – запропонувала Емма, задумавшись, чи не нервує він так, як вона, і вирішила одразу ж узятися до справи. – Я хотіла побачитися з вами, пане Мітчелл, бо мені знадобилася допомога приватного детектива.
Мітчелл неспокійно посовався у кріслі.
– Коли ми зустрічалися востаннє, я пообіцяла, що сплачу решту заборгованості батька перед вами.
Розпочати розмову саме так запропонував Гаррі. Він сказав, що це змусить Мітчелла усвідомити, що вона серйозно ставиться до того, аби його найняти. Жінка відчинила торбинку, витягла конверт і подала його детективу.
– Спасибі, – подякував Мітчелл, явно здивований.
Емма продовжила:
– Ви згадували, коли ми бачилися востаннє, про дитину, яку знайшли у плетеному кошику в кабінеті мого батька. Головний інспектор Блейкмор, котрий вів цю справу, я впевнена, ви це пам’ятаєте, повідомив, що дівчинку взяли під опіку місцеві органи влади.
– Це стандартна практика, якщо ніхто з родичів не зголошується.
– Атож, я це вже знаю і лише вчора розмовляла з посадовцем, котрий керує цим відділом у мерії, але він відмовився надати мені будь-яку інформацію про те, де зараз може перебувати дівчинка.
– Такою була вказівка коронера після розслідування, для того щоб захистити дитину від допитливих журналістів. Та це не означає, що немає способів дізнатися, де вона.
– Рада це чути, – Емма завагалася. – Але перш ніж ми підемо цим шляхом, я маю переконатися, що дівчинка була дитиною мого батька.
– Можу запевнити, пані Кліфтон, що в цьому немає жодних сумнівів.
– Як ви можете бути таким упевненим?
– Я можу надати вам усі деталі, але це може поставити вас у незручне становище.
– Пане Мітчелл, не можу повірити, що після всього, що ви мені розповіли про мого батька, щось може мене здивувати.
Мітчелл якийсь час помовчав. Врешті-решт він промовив:
– Коли я працював у сера Г’юґо, як ви знаєте, він переїхав до Лондона.
– Сказати «втік у день мого весілля» було б точніше.
Мітчелл не відреагував.
– Приблизно за рік він став жити з панною Ольгою Пйотровською на Лоундес-сквер.
– Як він міг собі це дозволити, якщо мій дідусь залишив його без жодного пенні?
– Він не міг. Якщо чесно, він не лише жив із панною Пйотровською, але й жив за її кошт.
– Чи могли б ви мені щось розказати про цю леді?
– Дуже багато. За народженням вона була полькою й утекла з Варшави 1941 року, незабаром після арешту її батьків.
– Який злочин вони вчинили?
– Були євреями, – без будь-яких емоцій сказав Мітчелл. – Їй вдалося перебратися через кордон із певними коштами родини та податися до Лондона, де вона орендувала помешкання на Лоундес-сквер. Незабаром після цього вона познайомилася з вашим батьком на одній коктейльній вечірці, яку влаштував їхній спільний приятель. Кілька тижнів він упадав за дамою, а потім переїхав до її помешкання, давши слово, що вони поберуться, як тільки він розлучиться.
– Я сказала, що мене вже нічого не здивує. Я помилялася.
– Далі – гірше, – продовжив Мітчелл. – Коли ваш дідусь помер, сер Г’юґо негайно кинув панну Пйотровську і повернувся до Бристоля, щоб вимагати свою спадщину та посаду голови правління «Судноплавної компанії Беррінґтона». Але до цього він украв усі коштовності панни Пйотровської, а також кілька цінних картин.
– Якщо це правда, чому його не заарештували?