Генерал виступає… Жінки в чорному плачуть. Ми мовчимо. Чому ми мовчимо?
Я не хочу мовчати… І не можу більше писати про війну.
Вересень 1988 року
5 вересня
Ташкент. В аеропорту задуха, пахне динями, не аеропорт, а баштан. Дві години ночі. Безстрашно шугають під таксі гладкі напівдикі кішки, кажуть, афганські. Серед засмаглого курортного натовпу, серед ящиків, кошиків із фруктами стрибають на милицях молоді солдати (хлопчаки). На них ніхто не зважає, вже звикли. Вони сплять і їдять тут же, на долівці, на старих газетах і журналах, тижнями не можуть купити квитки до Саратова, Казані, Новосибірська, Києва… Де їх скалічили? Що вони там захищали? Нікому не цікаво. Тільки маленький хлопчик не зводить з них широко розплющених очей, і п’яна жебрачка підійшла до одного солдатика:
– Ходи сюди… пожалію…
Він відмахнувся милицею. А вона, не образившись, додала ще щось сумне і жіноче.
Поряд зі мною сидять офіцери. Говорять про те, які в нас погані протези. Про черевний тиф, холеру, малярію і гепатит. Як у перші роки війни не було ні колодязів, ні кухонь, ні лазень, нічим було навіть мити посуд. А ще про те, хто що привіз: хто – «відик», хто магнітофон – «Шарп» або «Соні». Запам’яталося, якими очима вони дивилися на гарних, відпочилих жінок у відвертих сукнях…
Довго чекаємо військового літака на Кабул. Кажуть, що спочатку завантажать техніку, а потім людей. Чекає людей із сотню. Усі – військові. Несподівано багато жінок.
Уривки з розмов:
– Втрачаю слух. Першими перестав чути птахів, які високо співають. Наслідки контузії в голову… Вівсянку, наприклад, не чую зовсім. Записав її на магнітофон і запускаю на повну потужність…
– Спочатку стріляєш, а потім з’ясовуєш, хто це – жінка чи дитина? У кожного свій кошмар…
– Віслюк під час обстрілу лягає, а скінчиться обстріл – підхоплюється.
– Хто ми в Союзі? Проститутки? Це ми знаємо. Хоча б на кооператив заробити. А чоловіки? Що чоловіки? Усі п’ють.
– Генерал говорив про інтернаціональний обов’язок, про захист південних кордонів. Навіть розчулився: «Візьміть їм льодяників. Це ж діти. Найкращий подарунок – цукерки».
– Офіцер був молодий. Дізнався, що відтяли ногу: заплакав. Обличчя як у дівчинки – рум’яне, біле. Я спочатку боялася мертвих, особливо якщо без ніг або без рук. А потім звикла…
– Беруть у полон. Відрізають кінцівки й перетягують джгутами, щоб не померли від крововтрати. І так лишають, наші підбирають обрубки. Ті хочуть померти, їх попри бажання лікують. А вони після шпиталю не хочуть повертатися додому.
– На митниці побачили мій порожній саквояж: «Що везеш?» – «Нічого». – «Нічого??» Не повірили. Змусили роздягтися до трусів. Усі везуть по два-три чемодани.
У літаку мені дісталося місце коло прикутого ланцюгами бронетранспортера. На щастя, майор біля мене виявився тверезим, усі решта навколо були п’яними. Неподалік хтось спав на бюсті Маркса (портрети й бюсти соціалістичних вождів навалили без упакування), везли не лише зброю, але й набір усього необхідного для радянських ритуалів. Лежали червоні прапори, червоні стрічки…
Виття сирени…
– Прокидайтеся. А то проспите царство небесне. – Це вже над Кабулом.
Заходимо на посадку.
…Гул гармат. Патрульні з автоматами і в бронежилетах вимагають перепустки.
Я не хотіла більше писати про війну. Але ось я на справжній війні. Скрізь люди війни, речі війни. Час війни.
12 вересня
Щось є аморальне в спогляданні чужих мужності й ризику. Вчора йшли на сніданок, привіталися з вартовим. За півгодини його вбив осколок міни, який випадково залетів до гарнізону. Цілий день намагалася згадати обличчя того хлопчика…
Журналістів тут називають казкарями. Письменників теж. У нашій письменницькій групі самі чоловіки. Рвуться на далекі застави, хочуть піти в бій. Питаю в одного:
– Навіщо?
– Мені це цікаво. Скажу: на Салангу був. Постріляю.
Не можу позбутися відчуття, що війна – виплід чоловічої природи, багато в чому мною незбагненний. Але буденність війни неймовірна. У Аполлінера: «Ох, яка ж то гарна війна».
На війні все інше: і ти, і природа, і твої думки. Тут я зрозуміла, що людська думка може бути дуже жорстокою.
Запитую і слухаю скрізь: у солдатській казармі, їдальні, на футбольному полі, увечері на танцях – неочікувані тут атрибути мирного життя:
– Я вистрілив упритул і побачив, як розлітається людський череп. Подумав: «Перший». Після бою – поранені і вбиті. Усі мовчать… Мені сняться тут трамваї. Як я на трамваї їду додому… Улюблений спогад: мама пече пироги. У хаті пахне солодким тістом…
– Товаришуєш із хорошим хлопцем… А потім бачиш, як його нутрощі на камінні висять. Починаєш мститися.
– Чекаємо на караван. У засідці два-три дні. Лежимо в гарячому піску, випорожняємося під себе. Під кінець третього дня сатанієш. І з такою ненавистю випускаєш першу чергу. Після стрілянини, коли все скінчилося, виявилося: караван ішов з бананами і джемом. На все життя солодкого наїлися…
– Узяли в полон «духів»… Допитуємося: «Де військові склади?» Мовчать. Підняли двох на гелікоптерах: «Де? Покажи». Мовчать. Скинули одного на скелі…
– Кохатися на війні і після війни – це не одне і те саме. На війні все як уперше…
– «Град» стріляє… Міни летять… А над усім цим стоїть: жити! жити! жити! Але ти нічого не знаєш і не хочеш знати про страждання іншої сторони. Жити – та й годі. Жити!
Написати (розповісти) про самого себе всю правду – це, як зауважив Пушкін, неможливість фізична.
На війні людину рятує те, що свідомість відвертається, розсіюється. Але смерть навколо безглузда, випадкова. Без високих сенсів.
…На танку червоною фарбою: «Помстимося за Малкіна».
Посеред вулиці стояла навколішки молода афганка перед убитою дитиною і голосила. Так голосять, напевне, тільки поранені звірі.
Проїжджали повз убиті кишлаки, що схожі на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшніша за темряву, з якої могли вистрелити.
У шпиталі я поклала плюшевого ведмедика на ліжко афганського хлопчика. Він узяв іграшку зубами і так бавився, посміхаючись, обох рук у нього не було. «Твої росіяни стріляли, – переклали мені слова його матері. – А в тебе є діти? Хто? Хлопчик чи дівчинка?» Я так і не зрозуміла, чим дужче були сповнені її слова – жахом чи про- щенням?
Розказують про жорстокість, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовіччя. Тут і справді інший час, календарі показують чотирнадцяте століття.
У Лєрмонтова, у «Герої нашого часу», Максимич, оцінюючи дії горянина, котрий зарізав батька Бели, каже: «Звичайно, по-їхньому він цілком мав рацію», – хоча з точки зору росіянина – вчинок звірячий. Письменник уловив цю дивну російську рису – уміння стати на позицію іншого народу, побачити речі і «по-їхньому».
А тепер…
17 вересня
Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рідко – вгору.
В Достоєвського Іван Карамазов зауважує: «Звір ніколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».
Так, я підозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожній війні, хто б не вів її та в ім’я чого б не вів – Юлій Цезар чи Йосип Сталін, – люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навіть чомусь у школах ми говоримо не про патріотичне, а про військово-патріотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозуміло – військовий соціалізм, військова країна, військове мислення.
Не можна так випробовувати людину. Людина не витримує таких випробувань. У медицині це називається «гострим дослідом». Дослідом на живому.
Увечері в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввімкнули магнітофон. Я теж слухала «афганські» пісні. Дитячі, ще не сформовані голоси хрипіли під Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Мені не треба слави. Нам би жити – і вся нагорода», «Навіщо ми вбиваємо? Навіщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганістан, ти більше, ніж обов’язок. Ти – наше світотворення», «Як великі птахи, стрибають одноногі біля моря», «Мертвий, він уже нічий. Немає вже ненависті в нього на обличчі».