Війна – це мій підручник історії. Моя самотність… Я пропустив час дитинства, воно випало з мого життя. Я людина без дитинства, замість дитинства в мене була війна.
Так у житті мене потрясло потім тільки кохання. Коли я закохався… Пізнав кохання…
«Через петельку для гудзика…»
Інна Левкевич – 10 років.
Зараз – інженер-будівельник.
У перші ж дні… Від самого ранку…
Над нами вибухали бомби… На землі лежали стовпи і проводи. Люди налякані, всі бігли з будинків. Зі своїх будинків усі бігли на вулицю, але все одно попереджали одне одного: «Обережно – провід! Обережно – провід!», щоб ніхто не зачепився, не впав. Ще вранці двадцять шостого червня мама видавала зарплату, вона працювала бухгалтером на заводі, а ввечері ми вже були біженцями. І коли йшли з Мінська, то бачили, як горіла наша школа. Полум’я лютувало в кожному вікні… Так яскраво… Так… Так сильно, до самого неба… Ми ридали, що горить наша школа. Нас було четверо в мами, троє йшли пішки, а молодша «їхала» в мами на руках. Мама ще хвилювалася, що ключ взяла із собою, а квартиру забула зачинити. Вона намагалася зупиняти машини, кричала й просила: «Візьміть наших дітей, а ми підемо захищати місто». Не хотіла повірити, що німці вже в місті. Місто здали.
Страшним і незрозумілим було все, що відбувалося на наших очах. Із нами. Особливо смерть… Біля вбитих валялися чайники та каструлі. Вражала їхня кількість. Усе горіло… Здавалося, що ми біжимо по жаринах… Я завжди дружила з хлопцями. Росла шибайголовою. Мені було цікаво подивитися: як це летять бомби, як це вони свищуть і як вони падають. І ось я лягала на землю, накривалася пальтом і через петельку для ґудзика спостерігала… Люди біжать… На дереві щось висить… Коли я зрозуміла, що це щось від людини на дереві висить, мене заціпило. Я заплющила очі…
Сестрі Ірмі було сім років, вона несла примус і мамині черевички, страшенно боялася загубити ці черевички. Черевички були нові, блідо-рожевого кольору, з гранчастим каблучком. Мама взяла їх мимоволі, а може, тому, що це була в неї найгарніша річ…
І з ключом, і з черевичками ми незабаром повернулися назад у місто, де все згоріло. Невдовзі почали голодувати. Збирали лободу, їли лободу. Їли якісь квіти! Швидко закінчилися дрова. Німці спалили великий колгоспний сад за містом, боялися партизанів, то всі ходили й обрубували там пеньки – хоча б трохи принести дров. Нагріти вдома піч. Із дріжджів робили печінку: смажили дріжджі на сковорідці, й у них з’являвся присмак печінки. Мама дала мені гроші, щоб я купила хліба на базарі. А там стара жінка продавала козенят, і я подумала, що врятую всю нашу сім’ю, якщо куплю козеня. Козеня підросте – й у нас буде багато молока. І я купила козеня, заплативши за нього всі гроші, які мені дали із собою. Я не пам’ятаю, як мама мене лаяла, пам’ятаю тільки, що ми кілька днів сиділи голодні: гроші закінчилися. Варили якусь затирку, годували нею козеня, я брала його із собою спати, щоб йому було тепло, але воно замерзало. І невдовзі померло… Це була трагедія… Ми дуже плакали, не дозволяли його винести з дому. Найдужче плакала я, вважаючи себе винною. Мама винесла його вночі тайкома, а нам сказала, що козеня з’їли миші.
Але в окупації ми відзначали всі травневі й жовтневі свята. Наші свята! Наші! Обов’язково співали пісень, у нас уся родина співоча. Нехай це була картопля в мундирах, іноді один шматочок цукру на всіх, але в цей день намагалися хоча б трошечки краще приготувати, нехай завтра ми будемо голодними, але свята ми всі відзначали. Пошепки співали мамину улюблену пісню: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля…» Це обов’язково…
Сусідка напекла пиріжків на продаж і запропонувала нам: «Візьміть у мене за гуртовою ціною, а продайте вроздріб. Ви молоді, у вас ноги легкі». Я вирішила взятися за цю справу, знаючи, як мамі важко одній прогодувати нас. Принесла сусідка ці пиріжки, ми із сестрою Ірмою сидимо й дивимося на них:
– Ірмо, тобі не здається, що цей пиріжок більший за той? – кажу я.
– Здається…
Ви не уявляєте, як хотілося спробувати шматочок.
– Давай відріжемо трошечки, а потім підемо продавати.
Посиділи так дві години, і нічого нести на базар. Потім сусідка почала варити подушечки, це такі цукерки, їх давно вже немає чомусь у магазинах. Дала вона нам продати ці подушечки. Знову ми з Ірмою сидимо над ними:
– Одна подушечка більша за інші. Давай, Ірмо, трошки її полижемо.
– Давай…
У нас було одне пальто на трьох, одні валянки. Ми часто сиділи вдома. Пробували розповідати одне одному казки… Якісь книжки… Але це було нецікаво. А цікаво нам було мріяти, як закінчиться війна і як ми житимемо після війни. Їстимемо самі пиріжки та цукерки.
Коли війна закінчилася, мама надягла крепдешинову кофтинку. Як у неї залишилася ця кофтинка, я не пам’ятаю. Усі гарні речі ми виміняли на продукти. На цій кофтинці були чорні манжети, мама відпорола їх, щоб нічого не було темного, а тільки світле.
Одразу ми пішли в школу і з перших днів почали вчити пісні для параду…
«Тільки мамин крик чула…»
Ліда Погоржельська – 8 років.
Зараз – кандидат біологічних наук.
Я все життя згадую цей день… Перший день без тата…
Хотілося спати. Мама підняла нас рано-вранці і сказала: «Війна!». Який тут сон? Почали збиратися в дорогу. Ще страху не було. Усі дивилися на тата, а тато наш поводився спокійно. Як завжди. Він був партійним працівником. Кожному, сказала мама, треба взяти із собою що-небудь. Я нічого не придумала взяти, а сестра молодша захопила ляльку. Мама взяла на руки нашого маленького братика. Тато наздогнав нас уже дорогою…
Я забула сказати, що мешкали ми в місті Кобрині. Недалеко від Бреста. Ось чому війна докотилася до нас уже першого дня. Отямитися не встигли. Дорослі майже не розмовляли, йшли мовчки, їхали на конях мовчки. І ставало страшно. Йдуть і йдуть люди, багато людей, і всі мовчать.
Коли тато нас наздогнав, ми трохи заспокоїлися. Тато в нас у сім’ї в усьому був найголовніший, тому що мама була дуже молодою, вона в шістнадцять років вийшла заміж. Вона не вміла навіть готувати. А тато – сирота, він усе вмів. Я пам’ятаю, як ми любили, коли в тата був час, і він міг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всіх – свято. Мені й зараз здається, що немає нічого смачнішого від манної каші, яку варив тато. Скільки ми їхали без нього, стільки ми на нього чекали. Залишитися під час війни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сім’я.
Обоз вийшов великий… Рухався повільно. Іноді всі зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де наші літаки… Шукали даремно…
Серед дня побачили колону якихось військових. Вони їхали на конях і були одягнені в новеньку червоноармійську форму. Коні ситі. Великі. Ніхто не здогадався, що це диверсанти. Вирішили: наші! Зраділи. Тато вийшов до них назустріч, і я почула мамин крик… Пострілу я не чула… Тільки мамин крик: «А-а-а-а! І-і-і…» Мамин чи не мамин голос? Мамин! Я пам’ятаю, що ці військові навіть не злізли зі своїх коней… Коли мама закричала, я побігла. Усі кудись побігли… Бігли мовчки. Я чула тільки, як наша мама кричить… Я бігла, поки не заплуталася й не впала у високій траві…
До вечора наші коні стояли. Чекали. А ми всі повернулися на це місце, коли темніти почало. Мама сама там сиділа й чекала. Хтось промовив: «Ви погляньте, вона сива». Пам’ятаю, як дорослі копали яму… Як потім нас із сестричкою підштовхували: «Ідіть. Попрощайтеся з батьком». Я ступила два кроки, а далі йти не змогла. Сіла на землю. А сестричка поруч зі мною. Братик спав, він був зовсім маленький, нічого не розумів. А мама наша лежала на возі непритомна, нас до неї не пускали.
Так ніхто з нас і не бачив тата мертвим. І не запам’ятав його мертвим. Я завжди, коли згадувала його, чомусь згадувала в білому кителі. Молодого й гарного. Навіть зараз, а зараз я вже старша за нашого тата.