«Горбачов – секретний американський агент… Масон… Зрадив комунізм. Комуністів – на смітник, комсомольців – на звалище! Я ненавиджу Горбачова за те, що він украв у мене Батьківщину. Радянський паспорт, як найдорожчу річ, бережу. Так, ми стояли в черзі за синюшними курчатами та згнилою картоплею, але це була Батьківщина. Я її любив. Ви мешкали у «Верхній Вольті з ракетами» а я жив у великій країні. Росія завжди для Заходу – ворог, її бояться. Кістка в горлі. Нікому не потрібна сильна Росія – з комуністами чи без них. На нас дивляться як на склад – нафти, газу, лісу та кольорових металів. Нафту міняємо на труси. А була цивілізація без шмаття та мотлоху. Радянська цивілізація! Комусь було треба, щоб її не стало. Операція ЦРУ. Нами вже керують американці. Горбачову добряче за це заплатили… Рано чи пізно його віддадуть під суд. Сподіваюсь, Юда доживе до народного гніву. Я б охоче прострілив би йому потилицю на Бутовському полігоні. (Стукає кулаком об стіл.) Настало щастя, авжеж? З’явилися ковбаса й банани. Порпаємося в лайні і їмо все чуже. Замість Батьківщини – великий супермаркет. Якщо це називається свобода, то мені така свобода не потрібна. Тьху! Народ нижче плінтуса опустили, ми раби. Раби! За комуністів кухарка, як казав Ленін, керувала державою: робітники, доярки, ткачихи – а тепер у парламенті сидять бандюки. Доларові мільйонери. Їм у тюрмі слід сидіти, а не в парламенті. Надурили нас із перебудовою!
Я народився в СРСР, і мені там подобалося. Мій батько був комуністом, навчав мене читати по газеті «Правда». Кожне свято ми з ним ходили на демонстрацію. Зі сльозами на очах… Я був піонером, носив червону краватку. Прийшов Горбачов, і я не встиг стати комсомольцем, про що шкодую. Я – совок, так? Мої батьки – совки, дід і баба – совки? Мій совковий дід загинув під Москвою в сорок першому… А моя совкова бабка була в партизанах… Панове ліберали відробляють свою пайку. Хочуть, щоб ми своє минуле вважали чорною дірою. Я їх усіх ненавиджу: горбачова, шеварнадзе, яковлєва, – напишіть із малої літери, так я їх ненавиджу. Я не хочу в Америку, я хочу в СРСР…»
«Це були чудові, наївні роки… Ми повірили Горбачову, зараз уже нікому так легко не повіримо. Чимало російських людей поверталися з еміграції на Батьківщину… Був такий підйом! Гадали, що зламаємо цей барак. Побудуємо щось нове. Я закінчила філологічний факультет МДУ і вступила до аспірантури. Мріяла займатися наукою. Кумиром тих років був Авєринцев, на його лекції сходилася вся освічена Москва. Зустрічалися й підтримували одне в одному ілюзію, що незабаром буде інша країна, і ми за це боремося. Коли я дізналася, що моя однокурсниця їде в Ізраїль, дуже здивувалася: «Невже тобі не прикро від’їжджати? У нас усе тільки починається».
Чим більше говорили та писали: «Свобода! Свобода!», тим швидше з прилавків зникали не тільки сир і м’ясо, а й сіль, і цукор. Порожні крамниці. Страшно. Усе на талони, як за війни. Нас врятувала наша бабуся, вона цілими днями бігала містом і «отоварювала» ці талони. Увесь балкон був щільно заставлений пральним порошком, у спальні стояли мішки з цукром і крупою. Коли видали талони на шкарпетки, тато заплакав: «Це кінець СРСР». Він відчув… Тато працював у конструкторському бюро на військовому заводі, займався ракетами, і йому це шалено подобалося. Він мав дві вищі освіти. Замість ракет завод почав штампувати пральні машини та пилососи. Тата скоротили. Вони з мамою були завзяті «перебудовники»: писали плакати, розносили листівки – і ось фінал… Розгубилися. Не могли повірити, що свобода – вона ось така. Не могли із цим змиритися. На вулицях уже кричали: «Горбачову гріш ціна, бережіть же Єльцина!». Несли портрети Брежнєва в орденах, а портрети Горбачова – в талонах. Починалося царювання Єльцина: гайдарівські реформи й оце осоружне мені «купи-продай»… Щоб вижити, я їздила в Польщу з мішками лампочок і дитячих іграшок. Повний вагон: учителі, інженери, лікарі… Усі з мішками та торбами. Усю ніч сидимо й обговорюємо «Доктора Живаго» Пастернака… п’єси Шатрова… Як у Москві на кухні.
Згадую університетських друзів… Ми стали ким завгодно, але не філологами – топ-менеджерами рекламних агентств, банківськими службовцями, «човниками»… Я працюю в агентстві нерухомості в однієї пані, яка приїхала з провінції, колишній комсомольський працівник. У кого сьогодні фірми? Вілли на Кіпрі та в Маямі? У колишньої партноменклатури. Це до того, де слід шукати гроші партії… А наші лідери… шістдесятники… Вони крові на війні нанюхалися, але були наївні, як діти… Нам слід було днювати й ночувати на площах. Довершити справу до кінця – домогтися Нюрнберга для КПСС. Ми занадто швидко розійшлися по домівках. Фарцовщики та міняйла взяли владу. І всупереч Марксові, після соціалізму будуємо капіталізм. (Мовчить.) Але я щаслива, що жила в цей час. Комунізм завалився! Усе, він уже не повернеться. Живемо в іншому світі й дивимося на світ іншими очима. Вільне дихання тих днів я ніколи не забуду…»
Про те, як прийшло кохання, а під вікнами танки
«Я була закохана, ні про що інше не могла й думати. Жила винятково цим. І ось мама вранці будить: «Танки – під вікнами! Здається, переворот!». Я крізь сон: «Мамо, це навчання». Дуля з маком! Під вікнами стояли справжні танки, я ніколи не бачила танків настільки близько. По телевізору показували балет «Лебедине озеро»… Прибігла мамина подруга, вона дуже хвилювалася, що заборгувала партійні внески за кілька місяців. Говорила, що в них у школі стояв бюст Леніна, вона його винесла в підсобку, а тепер – що з ним робити? Усе одразу стало на свої місця: цього не можна й того не можна. Диктор зачитувала Заяву про введення надзвичайного стану… Мамина подруга при кожному слові здригалася: «Боже мій! Боже мій!» Батько плювався в телевізор…
Подзвонила Олегові… «Їдемо до Білого дому?» – «Їдемо!» Почепила значок із Горбачовим. Зробила бутербродів. У метро люди були мовчазні, всі сподівалися чогось лихого. Скрізь танки… танки… На броні сиділи не вбивці, а перелякані хлопці з винуватими обличчями. Бабусі годували їх вареними яйцями та млинцями. На душі стало легше, коли біля Білого дому я побачила десятки тисяч людей! Настрій у всіх чудовий. Відчуття, що ми все можемо. Скандували: «Єльцин, Єльцин! Єльцин!» Уже формувалися загони самооборони. Записували тільки молодих, а старшим відмовляли, й вони були незадоволені. Якийсь дідусь сердився: «У мене комуністи життя вкрали! Дайте хоча б померти гідно!» – «Шановний, відійдіть…» Зараз кажуть, що ми хотіли захистити капіталізм… Неправда! Я захищала соціалізм, але якийсь інший… не радянський… І я його захистила! Я так вважала. Ми всі так гадали… Через три дні танки вирушили з Москви, це вже були добрі танки. Перемога! І ми цілувалися, цілувалися…»
Сиджу на кухні в моїх московських знайомих. Тут зібралася чимала компанія: друзі, родичі з провінції. Згадали, що завтра чергова річниця серпневого путчу.
– Завтра – свято…
– А що тут святкувати? Трагедія. Народ програв.
– Під музику Чайковського совдепію поховали…
– Перше, що я зробила, взяла гроші й побігла до крамниць.
Знала: хоч би чим воно закінчилося, а ціни зростуть.
– Зрадів: Горбі приберуть! Набрид уже цей базіка.
– Революція була декоративною. Спектакль для народу. Пам’ятаю цілковиту байдужість, хоч із ким не побалакаєш. Вичікували.
– А я подзвонив на роботу – і пішов робити революцію. Вигріб з буфету всі ножі, які були в домі. Розумів, що війна… потрібна зброя…
– Я був за комунізм! У нас в родині – всі комуністи. Замість колискових мама співала нам революційні пісні. Й зараз онукам співає. «Ти що, з глузду з’їхала?» – кажу. А вона: «Я інших пісень не знаю». І дід був більшовик… і бабця…
– Ви ще скажіть, що комунізм – гарна казочка. У мого тата батьки зникли в таборах Мордовії.