Про те, що нам слід обирати: велику історію чи банальне життя?
Біля пивної ятки завжди гамірно. Народ різний. Тут зустрінеш професора, робітника, студента, бомжа… П’ють і філософують. Про те саме – про долю Росії. Про комунізм.
– Я – людина питуща. Чому я п’ю? Мені моє життя не подобається. Я хочу здійснити немислимий кульбіт за допомогою алкоголю та якимось чином перенестися в інше місце. І там всі буде гарно й добре.
– Для мене питання стоїть конкретніше: де я хочу жити – у великій країні чи в нормальній?
– Я любив імперію… Для мене життя після імперії нудне. Нецікаве.
– Велика ідея потребує крові. Сьогодні ніхто не хоче помирати десь там. На якійсь війні. Як у тій пісні: «Всюду деньги, деньги, деньги. / Всюду деньги, господа…» А якщо ви наполягаєте, що ми маємо мету, то яка вона? Кожному – «мерседес» і путівка до Маямі?
– Російській людині потрібно у щось вірити… Вірити у світле, піднесене. У нашій підсвідомості сидять імперія й комунізм. Нам ближче героїчне.
– Соціалізм змушував людину жити в історії… Бути присутньою при чомусь великому…
– Б…!! Ми такі духовні, ми такі особливі.
– Не було в нас демократії. Які ми з вами демократи?
– Остання велика подія в нашому житті – перебудова.
– Росія може бути тільки великою або не бути зовсім. Нам потрібна сильна армія.
– Ну на біса мені велика країна? Хочу жити в маленькій, такій, як Данія. Без ядерної зброї, без нафти та газу. Щоб ніхто мене не бив револьвером по голові. Може, тоді ми теж навчимося тротуари шампунем мити…
– Комунізм – непідсильне для людини завдання… У нас завжди так: чи то конституції хочеться, чи то севрюжини з хріном…
– Як я заздрю людям, у яких була ідея! А ми зараз живемо без ідеї. Хочу великої Росії! Я її не пам’ятаю, але знаю, що вона була.
– Була велика країна з чергою за туалетним папером… Я добре пам’ятаю, як смерділи радянські їдальні й радянські магазини.
– Росія врятує світ! І сама так врятується!
– Мій батько до дев’яноста років дожив. Казав, що у його житті нічого гарного не було, тільки війна. Це все, що ми вміємо.
– Бог – це нескінченне, яке є в нас… Нас створено за образом і подобою…
Про все…
«У мені радянського було дев’яносто відсотків… Я не розуміла, що відбувається. Пам’ятаю, як виступав по телебаченню Гайдар: учіться торгувати… ринок нас врятує… Купив на одній вулиці пляшку мінеральної води й продав її на іншій – це бізнес. Люди слухали нерозуміючи. Я приходила додому. Зачиняла двері й плакала. У мами інсульт, настільки її все це налякало. Може, вони хотіли щось гарне зробити, але їм не вистачило співчуття до власного народу. Ніколи не забуду жебрущих старих, вони шеренгами стояли вздовж дороги. Запрані шапочки, залатані піджачки… Біжу на роботу і з роботи – боюся очі підвести… Працювала я на парфумерній фабриці. Замість грошей видавали нам парфуми… косметику…»
«У нас у класі вчилася бідна дівчинка, її батьки загинули в автомобільній катастрофі. Вона залишилася з бабусею. Увесь рік ходила в одній сукенці. Так от, її нікому не було шкода. Якось швидко стало соромно бути бідним…»
«Про дев’яності не шкодую… Це був буремний, світлий час. Я, що раніше не цікавилася політикою й не читала газет – пішла балотуватися в депутати. Ким були прораби перебудови? Письменники, художники… Поети… На Першому з’їзді народних депутатів СРСР автографи можна було збирати. Мій чоловік – економіст, він божеволів від цього: «Запалювати словом людські серця – це поети вміють. Революцію ви зробите. А далі, далі – що? Як будуватимете демократію? Хто? Тепер зрозуміло, що у вас вийде». Сміявся з мене. Ми через це з ним розійшлися… Але він мав рацію…»
«Страшно стало, тому народ і пішов у храми. Коли я вірив у комунізм, мені не потрібна була церква. А дружина моя ходить зі мною через те, що в церкві священик каже їй: “Голубонько”».
«Мій батько був чесним комуністом. Я комуністів не звинувачую, я звинувачую комунізм. Досі не знаю, як мені ставитися до Горбачова… До цього Єльцина… Черги та порожні магазини забуваються швидше, ніж червоний прапор над Рейхстагом».
«Ми перемогли. А кого? Навіщо? По телебаченню на одному каналі йде фільм, де «червоні» б’ють «білих», а на іншому – хоробрі «білі» б’ють «червоних». Шизофренія!»
«Увесь час говоримо про страждання… Це наш шлях пізнання. Західні люди здаються нам наївними, тому що вони не страждають, як ми, в них є ліки від будь-якої вавочки. Зате ми сиділи в таборах, під час війни землю трупами завалили, голими руками гребли ядерне паливо в Чорнобилі. І зараз сидимо на уламках соціалізму. Як після війни. Ми такі терті, ми такі биті. У нас своя мова. Мова страждання.
Пробував поговорити про це зі своїми студентами… Сміялися мені в очі: «Ми не хочемо страждати. Для нас життя – це щось інше». Нічого ще не зрозуміли про наш недавній світ, а живемо в новому. Ціла цивілізація – на звалищі…»
Десять історій у червоному інтер’єрі
Про красу диктатури й таємницю метелика в цементі
Єлена Юрієвна С. – третій секретар райкому партії, 49 років
Чекали на мене вдвох – сама Єлена Юрієвна, з якою ми домовлялися про зустріч, і її московська подруга Анна Іллінічна М., яка приїхала в гості. Вона одразу ж включилася в розмову: «Давно хочу, щоб хтось пояснив мені, що з нами відбувається». Нічого в їхніх розповідях не збігалося, крім знакових імен: Горбачов, Єльцин… Але в кожної був свій Горбачов і свій Єльцин. І свої 90-ті.
Єлена Юрієвна:
– Хіба вже треба розповідати про соціалізм? Кому? Ще всі – свідки. Слово честі, я здивована, що ви до мене прийшли. Я – комуністка… номенклатура… Нам же зараз не дають слова… закривають рота. Ленін – бандит, Сталін… Ми всі злочинці, хоча на моїх руках немає ні краплини крові. Але на нас тавро, на всіх…
Може, через п’ятдесят або сто років про те наше життя, яке називалося соціалізмом, писатимуть об’єктивно. Без сліз і проклять. Почнуть розкопувати, як стародавню Трою. Нещодавно взагалі сказати щось добре про соціалізм було неможливо. На Заході після краху СРСР зрозуміли, що марксистські ідеї не закінчилися, їх слід розвивати. Не молитися на них. Маркс не був там ідолом, як у нас. Святим! Спочатку ми його обожнювали, а потім проголосили анафему. Усе перекреслили. Наука теж принесла людству незчисленні лиха. Нумо тоді знищувати вчених! Проклянімо батьків атомної бомби, а ще краще – почнімо з тих, хто порох винайшов! Із них… Хіба я не маю рації? (Я не встигаю відповісти на її запитання.) Правильно… правильно, що з Москви вибралися. У Росію, так би мовити, приїхали. У Москві коли гуляєш, здається, що й ми Європа: розкішні машини, ресторани… Золоті бані сяють! А ви послухайте, про що в нас люди говорять у провінції… Росія – це не Москва, Росія – це Самара, Тольятті, Челябінськ… Дупінськ який-небудь… Що на московських кухнях можна дізнатися про Росію? На тусовках? Бла-бла-бла… Москва – столиця якоїсь іншої держави, а не тієї, що за кільцевою дорогою. Туристичний рай. Москві не вірте…
До нас приїжджають й одразу: ну, це совок. Люди живуть дуже бідно навіть за російськими мірками. Лають багатих, зляться на всіх. Лають державу. Вважають, що їх обдурили, ніхто їм не казав, що буде капіталізм, вони думали, що соціалізм почнуть виправляти. Те життя, яке всі знали. Радянське. Доки вони на мітингах дерли горло: «Єльцин! Єльцин!» – їх обікрали. Без них поділили заводи та фабрики. І нафту, й газ – те, що, як то кажуть, від Бога. Але це тільки зараз зрозуміли. А в дев’яносто першому всі в революцію пішли. На барикади. Хотіли свободи, а що отримали? Єльцинську… бандитську революцію… Сина моєї подруги ледь не вбили за соціалістичні ідеї. Слово «комуніст» було образою. Свої хлопці у дворі ледь парубка не вбили. Знайомі. Сиділи в альтанці з гітарами й розмовляли: ось невдовзі, мовляв, підемо лавою на комуністів, вішати будемо їх на ліхтарях. Міша Слуцер – тато його в нас у райкомі працював – він хлопчик начитаний, процитував їм англійського письменника Честертона: «Людина без утопії набагато страшніша, ніж людина без носа…», і його за це – черевиками… чобітьми… «А, жидота! Хто революцію в сімнадцятому році робив?» Я пам’ятаю цей блиск в очах людей при початках перебудови, ніколи його не забуду. Комуністів ладні були лінчувати, висилати «по етапу»… У контейнерах для сміття валялися книжки Маяковського, Горького… Здавали на макулатуру твори Леніна. Я підбирала… Так! Отак!! Я ні від чого не відрікаюся! Нічого не соромлюся! Не змінювала масті й не перефарбовувалася із червоного кольору в сірий. Є такі люди: «червоні» прийдуть – вони радо зустрічають «червоних», «білі» прийдуть – вони радо зустрічають «білих». Відбувалися неймовірні кульбіти: вчора – комуніст, сьогодні – ультрадемократ. На моїх очах «чесні» комуністи перетворювалися на християн і лібералів. А я люблю й ніколи не розлюблю слово «товариш». Гарне слово! Совок? Прикусіть язика! Радянська людина була дуже гарною людиною, вона могла поїхати за Урал, у пустелю – заради ідеї, а не за долари. Не за чужі зелені папірці. Дніпрогес, Сталінградська битва, вихід у відкритий космос – це все вона. Великий Совок! Мені досі приємно писати – СРСР. Це була моя країна, а зараз я живу не у своїй країні. У чужій країні я живу.