А місто… Київ міцно закріпився на почесному першому місці в імперії за кількістю скоєних злочинів, з великим відривом обігнавши найближчих суперників – Ростов-на-Дону та Нижній Новгород. Відділ розшуку захлинався від кількості справ, які треба було розслідувати негайно ще в ті часи, коли Тарас Адамович був на службі як помічник легендарного головного слідчого Георгія Михайловича Рудого. Саме за часів Рудого була створена «Інструкція для чинів київської поліції розшуку». У 1903 році, після поїздки до Дрездена, Рудий організував у Києві дактилоскопічне бюро і розробив проєкт валізи слідчого. Нинішній керівник розшукової частини міста Репойто-Дуб’яго на пам’яті Тараса Адамовича був четвертим, який обійняв цю нелегку посаду.
– Так, імператор… – майже сумно промовив слідчий. – А тиждень тому нам доповіли, що в місті Досковський!
Спогад майнув раптово і згас. Знайоме прізвище…
– Аферист! – озвучив раптову згадку Тарас Адамович.
– Не сумнівався, що ти його згадаєш, – усміхнувся Репойто-Дуб’яго. – Вислизає крізь пальці, його бачили відразу в кількох місцях, однак арештувати…
– Не вийшло. Співчуваю.
Арештувати Досковського не вдавалося й раніше, принаймні в Києві – надто швидко він виїхав з міста, надто майстерно підробляв будь-які документи. Елегантний, самовпевнений, азартний – він легко збивав з пантелику малоосвічених агентів розшуку, більшість з яких у кращому разі могла похвалитися двома-трьома класами сільської школи.
Тарас Адамович зітхнув. Навряд чи справи поліції покращились після скандальної відставки колишнього начальника слідчої частини Спиридона Асланова. Принаймні біля входу Тарас Адамович не побачив черг з охочих зайняти ці запліснявілі кабінети, хай і з високими стелями.
Спиридон Асланов уславився такою тісною співпрацею з кримінальною агентурою, що врешті повністю інтегрував службу розшуку у світ кримінального Києва. Слідчі отримували дивіденди від злочинців і не надто намагалися розплутувати справи, хіба що вони стосувалися найзаможніших та найвпливовіших містян. Слідчий Галушко прагнув піти у відставку ще тоді, стомившись від брехні й бруду. Його випередили кияни, яким урвався терпець, і вони ініціювали відставку Асланова. Тарас Адамович мало не пропустив увесь скандал, бо якраз займався розшуком Міхала Досковського.
Шахрай оминав Київ у своїй діяльності – йому достатньо було буремної яскравої Одеси. У грудні 1910-го він спрямовував сюди з Подільської губернії залізничні вагони, вщерть забиті дохлими пацюками.
Поліція виявила вагони з дивним вантажем майже біля моря, а за кілька днів потому з’ясувалося, що дохлих пацюків хтось активно скуповує в Жмеринці, Проскурові й Деражні. З Проскурова вагони доправляли в Одесу, бо там палала епідемія чуми, а міська адміністрація платила по 10 копійок за кожного знешкодженого гризуна – так боролися з основними переносниками хвороби. Досковському вдалося підробити документи, за якими на станції Проскурів через військового начальника він отримав дозвіл на перевезення вантажу без митного та поліцейського огляду. Тільки за першу партію пацюків шахрай отримав 400 карбованців чистого прибутку.
А далі – біганина. Аферист, наче привид, сновигав Києвом, поки не зник остаточно на цілих три місяці. Арештували його аж у Мінську випадково. Він підробив документи інспектора військового міністерства й отримав квиток до станції Кобур-Сай у Середній Азії та велику суму дорожніх грошей. Виявити афериста вдалось тільки тому, що справжній інспектор на той час теж перебував у Мінську.
– Тож Досковський знову в Києві?
– Не тільки він. Купа інших справ – підпали, пограбування, два вбивства. Знахабніли хипезники. Мало не щодня до нас приходять із заявами на марвіхерів у театрі, але ж хіба встежиш за партером!
– До речі, про театр, – усміхнувся Галушко, розуміючи, що його співбесідник згадав про нього не просто так.
Титулярний радник подивився просто в очі Тарасу Адамовичу.
– Балерини…
– Не зникають надовго. Я знаю.
Отже, Міра Томашевич не дочекалась на повернення сестри і звернулась до розшукової частини Київської міської поліції. Назвала вказані ним імена. І додала ще одне – його власне.
– То, може, слід просто почекати?
– А якщо це просто втрата часу? Досковський…
– …Не з’являється в Києві просто так. Я знаю.
Запала тиша.
– Тарасе Адамовичу, ти все й сам розумієш…
Він розумів.
У далекому 1910-му, коли Тарас Адамович йшов у відставку, у штаті розшукової частини нараховувалось 37 працівників, з них тільки двоє, включно із самим Галушком, мали вищу освіту, менше половини – початкову чи домашню, а більша частина були малограмотними вихідцями із селянських родин. Делегувати справу Досковського просто не було кому – аферист із легкістю обдурював нижчі поліційні чини. Сам Галушко був завантажений купою інших справ, а за місяць мав розпрощатися з місцем служби. Можливо, це й було основною причиною того, що продавця пацюків не арештували тоді в Києві. Чи це просто виправдання? Хтозна.
Певно, зараз ситуація схожа. Перед візитом імператора, коли потрібно прибрати з вулиць увесь непотріб, навести лад з повіями й жебраками, очистити залізницю від підозрілих суб’єктів, не допустити гучних скандалів через крадіжки в театральних ложах та ресторанах, немає часу ганятися за одним аферистом. Якщо додати до цього натовпи біженців і переповнені шпиталі, – складно уявити, що хтось шукатиме балерину. Якщо навіть Міру вислухали, її свідчення передали до рук новачка.
– Я можу поговорити з тим, хто веде справу?
– Звичайно. Йому знадобляться кілька професійних порад. А може, й більше, ніж кілька, – додав головний слідчий, ніби вибачаючись.
Почерк у того, хто за словами головного слідчого, потребував його порад, був акуратним. Високий, але занадто худорлявий хлопчина, колишній писар, тремтячими руками простягнув йому теку з документами, відрекомендувавшись Менчицем Яковом Володимировичем, працівником антропометричного кабінету. Тарас Адамович зручніше вмостився в кріслі, трохи відкинувшись на спинку, звичним жестом вказав на стіл, двічі стукнувши по гладкій поверхні середнім пальцем.
– Перепрошую? – не зрозумів довготелесий.
Відставний слідчий Галушко подумки усміхнувся. Забув, що він більше тут не працює і навряд чи хтось ще пам’ятає його звичку пити каву за читанням матеріалів справи. Колишній помічник за хвилину поставив би маленьку надщерблену філіжанку на вказане ним місце. Але нинішній господар кабінету тільки безпомічно кліпав світлими вологими очима. Скільки йому? На вигляд двадцять шість-двадцять сім, не більше.
– Кави, якщо можна, – промовив Тарас Адамович.
– Кави? Так…. я зараз, – затинаючись промовив парубок і кинувся з кабінету.
За десять хвилин він поставив на стіл величезну чашку, наповнену якоюсь темною каламуттю. Одразу оцінивши її аромат, Тарас Адамович подумав, що балерину цей хлопчина знайшов би тільки тоді, якщо вона сама прийшла б у поліцію. Однак нічим не виказав невдоволення, натомість, відсьорбнувши з чашки, подякував кивком. Звів очі на молодого слідчого, промовив:
– Філіжанка має бути втричі меншою, у відділку найлегше готувати каву по-віденськи – просто заливати змелені зерна гарячою водою, але не окропом. Молоти треба безпосередньо перед приготуванням. І ніякого цукру.
Хлопчина відкрив рот і хотів було прокоментувати почуте, але спромігся тільки вичавити з себе:
– Так, пане.
Тарас Адамович відставив чашку й занурився в папери. Пробігав очима рядки, вчитувався у суперечливі моменти, порівнював написане на різних аркушах. Потім підвів голову і запитав у молодого поліціянта: