– Певне щось помішало публіці, – подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіацій «оркестру», став дивитись у небо.
– От коли б Гаркуну стільки публіки, як оце зірок зараз! – зітхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.
І раптом стало тихо-тихо. Я здивовано підвів голову і став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно й легко, мов я тільки що вирвав болячий зуб.
– Ах, то музики перестали! – догадався я, і з цею догадкою острах наче морозом пройшов по мені.
– А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнуть?
І соловейко теж, мабуть, цього боявся, бо наче поспішавсь наспіватись; оксамитні, м’які згуки приємно голубили вухо й нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейків… тільки без «оркестрів» і Гаркунів-Задунайських.
І вмить усе зникло: і минуле, і соловейко, і зорі; в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.
Я, як опечений, схопився й побіг до театру. Всередині вже світилось, і я, радий тому, як не знать чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, й поторгав ними. Мені відчинив Гонта і люб’язно шаркнув ногою.
– Добродію Гаркун, чи хутко ж ми почнемо? – звернувся я зараз же до антрепренера. – Вже хутко десять годин!
Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:
– Ви ж бачите, що гриміруємося…
Я спершу цього не бачив, але придивившись, побачив, що вони справді «гримірувались». Себто: кожний з акторів мочав пальцем спершу в одну череп’яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і, нічесоже сумняшеся, навмання розтирав у себе по лиці всею долонею, – тільки в Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким же чином умочалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було – то й вуса. Поклавши, як казали вони, «ґрунт», починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свічці, що одиноко світила на всю низеньку, голу «уборну», запалювався сірник і зараз же гасився. Потім, де треба було буть зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декілька тоненьких смужок.
Але, не вважаючи на цю простоту «гриму», лиця були поважні й навіть торжественні, видно було, що мало бути щось таке, до чого «індиферентно» відноситись «абсолютно» не можна.
Я попробував було заговорить до Гаркуна про те, що може сьогодні й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким натхненим лицем попрохав не чіплятись до нього в такий час з «матеріальними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не встиг я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:
– Василій Олександрович! Публіка просить начинать, а в касі всього 6 р. 73 к. Будем іграть?
Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, до віку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:
– Ви бачите, що роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєніє моє зігнать?.. Скільки б не було збору, ми граєм! Підіть і скажіть це публіці! Через полчаса начинаєм!
Касирша зникла, наче її вітром змело.
– Васька! – вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу «уборну» від чоловічої, голос Галіної. – Нєужелі ти думаєш іграть прі 6 рублях збору? Вєдь ето ідіотство!
Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм «настроєнієм» і покаже, як можна так «індиферентно» відноситися до «іскуства, котре єсть така штука, що»… Але вийшло інше. Правду кажуть, що чужа душа – темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:
– Ну, а що ж робить?.. Треба… Може, хоч музикантам стане… Та, може, ще й публіка надійде…
– Смотрі! – почулося з-за перегородки.
– Дайте первий дзвонок! – скомандував Гаркун.
Усі кинулись шукать дзвінка, й один із добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загримів і вискочив у садок.
Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози, і вийшов знов у садок. Музики мовчали, і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину «партера» вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одно одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.
Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок і публіка потягла в «партер». Було декілька чиновників, декілька гімназистів і студентів з великими купками різнокольорових панночок і повнотілесних матусь; було декілька купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть, прикажчиків з економії, і, наостаннє, єврейчики й євреєчки. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такі варіації, які ні одному композиторові й уві сні не приснилися. Усі вмостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала «безпаспортна» публіка.
Я поспішив у театр. Там уже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями», – не то шевці, не то звожчики, – як я потім довідався – хористи; гасали чогось Гонта й Залізняк по сцені й скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й натхненно ходив Гаркун біля «уборних», заклавши руки в кишені чумарки, що служила і на сцені, і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артиста.
І ось третій дзвінок. Тромбон востаннє ревнув, бубон гупнув, і в «партері» й на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки, і я почав залазить у неї. А туди залізти було не так просто, як усе робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки й тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в «оркестр».
– О! Суфльор поліз, суфльор поліз! – почулося з публіки. – Диви, диви, як пнеться… Як жук!.. Ач!.. Ач!..
Уліз я. Зі сцени повтікали всі; за сценою зарипіло, заторохкотіло, й завіса, зачепившись попереду за будку й ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Гонти, що чогось був вернувся й тепер тікав за «ліс».
«Приставлення» почалось.
Гаркун, само собою, грав героя, Галіна – героїню. То була виразна гра! Ви бачили коли-небудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить який-небудь рух руками, підніме, може, хутко голову, словом – бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то – дурниця! Тут, по-перше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а, по-друге, грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, грав, як і сам казав, «по вдохновенію». І то ж таки гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочить, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артиста. Куди там тому Гонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялася з ним, але й то не могла так вигукнуть, як він, не могла з таким запалом ляснуть себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнуть так вилупленими баньками, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи іноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусив аж кричати з будки, бо один тільки Гонта і знав свою ролю. Уже мені й гукали з публіки: «тіше, суфльор!», уже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши «каменюкою затулить мені горлянку», а я тільки думав про себе: «нє вєдают бо, что творят» і постановив хоч би й постраждать за правду. А до того ще комарі, користаючись із того, що мені ніяк було й поворухнутися, щоб будка не заворушилась з кожним моїм рухом, пили мою кров, скільки самі вже хотіли. Лице й шия мої аж пашіли від їх поцілунків, а я не вгавав, бачачи перед собою тільки перелякані лиця артистів, що забували вже і про «інтонацію», і про жести, а чекали, як манни, від мене слів, – одних-однісіньких слів, щоб не було таких довгих пауз.