Я тільки руками розвів.
– Петренко! Це вам не поліцейська канцелярія! То там можна було строчить бумажки й сідать… Прошу встать! Що це справді таке?! – загорлав він. – Я й на репетиції скликай, я й реквізит готов, я й за музикою бігай, я й на сцені вивозь, я… а ви будете гроші забирать і сидіть собі! І прошу мені з інтонаціями й жестами репетирувать… Залізняк! Це вам не сапожная мастерськая!.. Шо, ви думаєте, що й тепер вам сапожная мастерськая?.. Станьте ближче… Та куди? До кругу ближче… Ви, Гонта, перейдіть на той бік… Треба, щоб група вийшла, картина… Галя, перейди сюди…
– Глупості! – одрізала Галя. – Нікакой картіни не вийдєт… Нужно, чтоб Петренко стал за Людмілой Петровной… Когда я буду падать в обморок, нужно, чтоб…
– А ти всьо-такі думаєш падать в обморок? – перебив її Гаркун. – Но ето ж… абсолютно…
– Ти абсолютний дурак! Раз я говорю, что буду падать в обморок, так, значить, буду… І нє тєбє мєня учіть, вот что! Лучше б своїх сапожніков учіл… Вон как стоїт! – зневажливо тикнула вона на Залізняка, який почервонів і, випрямившись, боязко подивився на Гаркуна.
– Но, вєдь… Как же ти будеш падать в обморок, єслі етого в драмє нєт? – не звернувши навіть уваги на Залізняка, скрикнув Гаркун. – Ето ж… єй-богу!..
– А в драмє єсть, что она пойот по нотах? Єсть?
– Но… Єслі б ти знала напам’ять, так…
– Ну, так і не разсказивай… Ну, словом, я падаю в обморок, ілі… іді сєбє к чорту с твоїм спектаклєм, вот і всьо!..
І, повернувшись, одійшла в куток і сперлась на «ліс». Гаркун стиснув плечима й замовк.
– Сєбє не бойсь можно! – знов почала Галіна. – Єму й то, єму й сьо… Скажіте, пожалуйста, цаца какая… Набрал какіх-то… пісарєй, сапожніков… Іграй с німі… Єщо указиваєт…
– Анна Семеновна! – вмить обізвався трохи блідий Петренко. – Не я просив Василія Олександровича грати з ними, а вони мене, значить…
– Ну, то й поцілуйтесь із ним!..
– А для чого ж оскорблять нас? – умішалась Петренкова, й гарненьке її лице спалахнуло полум’ям. – Що ми вам должни 10 рублів, так ми… одиграєм вам… а…
– Воображаю ету ігру!
– Ви тільки умієте іграть? Не задавайтесь, пожалуста! – блиснула очима Петренкова і круто одвернулась від Галіної.
– Васька! – вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена. – Єслі ти не вибросіш їх вон сейчас же, я іграть не буду! Оні уже давно мнє дєрзості говорять! Я со всякой швалью іграть не желаю!
– Сама бариня!.. – кинула Петренкова.
– Та цить! – спинив її чоловік, але пізно!
Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось учепляться в коси одна одній. Бачачи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля або скінчиться таким, що доведеться побувать у поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчать, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла, і драма якось скінчилась.
– Ну, тепер ще водевіль, та й годі! – промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку.
– Я водевіля іграть не буду, – суворо бовкнула Галіна.
– Почему?
– Нє хочу!
– Хм…
Усі замовкли й подивлялись то одно на другого, то на Галіну, що «індиферентно» палила собі цигарку, розвалившись на стільчику.
– Так давайте дивертисмент, та й шабаш! Що там! – скрикнув Гонта. – Я на балабайку, Залізняк на губах… Ідьоть, Залізняк?
Залізняк тільки всміхнувся й подивився на Гаркуна.
– Так нє будєш? – спитав той у Галіної.
– Нєт.
– Ну, то ми поставим справді дивертисмент… Скажем публіці, що… Ну, словом, щось скажем… А що ж на дивертисмент?
– А я вийду, постою, постою, та й піду… – засміявся Гонта. – І буде ефект, єй-богу!
– Хм… – замислився Гаркун. – Так… Хм… Ну, знаєте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспіваєте «Мотильочек-дружок», ви, Залізняк… Що ж ви зробите? Що ви вмієте?..
Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.
– Ну?.. Що ви знаєте?
– А «Прекрасную злодєйку», Залізняк? – повернувся до нього Гонта. – Він зна й дуже добре зна «Прекрасную злодєйку»… Стішки такії…
– Хм… Ну, нехай «Злодєйку»… Я прочитаю з Гамлета…
– А потім хор! – підхопив Гонта – «Вніз по матушке по Волгє» або «Ой, у лузі»…
Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.
– Віноват!.. Осмелюсь просить вас до себе на обід… По трудах, так сказать… – не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі. – Жена моя приглашена на обід до… е… е… справника, так ми, значить, по-холостому…
– Спасибі, дуже дякую, – одмовив я, – але ж я маю обід і мушу…
– Не хочете? – суворо подивився він на мене. – Пр-ре-небрегаєте?
Нічого робити, мусив я згодитись. Пішли ми.
– Живу я просто, без розкошів і… без церемоній. Не через те, що не можу, а просто люблю простоту, – говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз у раз відрізняє велику людину від звичайної. – Простоту люблю й уважаю… Д-да… «Простота ето – всьо, роскош – нічого», – сказав Декарт, і я з ним согласен… Здоровий образ жизні і простота – це… моя жизнь… І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може вжитись з розкішшю… Йому треба, так сказать, абсолютно… е… е… атмосферу… е… е… так сказать… простую… Да… Потому, іскуство така штука, що… е… е… «Роскош то – мать пороков», – сказав Шопенгауер. – І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум… Я, знаєте, Шопенгауера уважаю… Согласен, і Лев Толстой тоже… можна сказать принципіяльний… но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все так сказать… е… е… в атмосферу… духовную… А ось і мої апартаменти! – перебив він себе й уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.
«Апартаменти» справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім, дерев’янім ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.
Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив із горщика по самі вінця. Найшлось дві дерев’яні ложки з погризеними кінцями, й ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м’ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.
– Ну, Бог з вами, одпускаю, – протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене. – Тільки глядіть, рівно в половині дев’ятого будьте… Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8 – у 8 і начинаєм, в 8½ – начинаєм у 8½… Абсолютно!.. Пожалуста ж…
Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою й пообіцяв не спізнитись.
IV
Знов рівно в 25 хвилин на дев’яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декільки єврейчиків, і… полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на ньому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля нього сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з панією, я пройшов у садок і тільки що мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Потім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, щось застогнало, зашипіло і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними й серйозними лицями примостилось чотири добродії й щосили – один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів, що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години я чув у себе в номері. То грав цей «оркестр»!
Маючи на увазі, що здалека мелодія раз у раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдно, а в самім театрі в темряві чорніли тільки «кресла» сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувать, на скільки єсть уже збору. Але, не дивлячись і на музики, його було щось мало, у всякім разі на двісті карбованців не було. Ходило декілька пар єврейчиків і євреєчок, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник із дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка «зайців»: хлопців і дівчаток.