Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.
– Что значить «на приставлєння пасматрєть»! – умить визвірилась на нього червона євреєчка. (На голові в неї був ще солом’яний капелюшок із зеленою великою птицею.) Тібє спрашувають, де тєатр, так ти скажі. Что значить «пасматрєть!»… ви пайдіть прямо до єтому большое дєрево… Вот…
– Там будіть вивіска сапожнік… Так ви… – перебив її сіренький, але мусив замовкнути, бо євреєчка зараз же з презирством зупинила його:
– Что значить «вивіска»! Как онє знайдуть вивіска, єслі оні не знають, как студова іті? Так ви ідіть прямо. А єслі ви повідіте большоє дєрєво, так ви станьте… Там ви павідіте афіше… Так ви зайдьоте у фортке і пайдьотє уп’ять прямо. У сад будіть тєа-а-тр…
– Толькі там тіпер нічего нє-єт… – знов умішався сіренький, але знов зупинився.
– Что значить «нічево нєт»? Какоє тібє дєло! Їм нужно тєатр, так онє йому шукають! Ти сібє ідьош, і онє сібє ідуть, так оні тібє не спрашувають, куда ти ідьош… Так ви ідіте прямо і больше нічево?.. До свіданія! – кінчила і пішла.
Мовчазний жовтенький і цікавий сіренький ще раз окинули мене цікавими поглядами й рушили за нею.
Я подякував і пішов. Найшов «большоє дєрево», вивіску шевця і… афішу. На ній стояло:
«19 – Город N. С дозволения начальства – 02 г.
Сего N… месяца N… числа в здании театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской улице товариществом русско-малорусских артистов под управленим режисера и антрепренера В.А. Гаркуна-Задунайского при благосклонном участии знаменитой артистки императорских театров А. Галиной (ці два прізвища великими літерами) представлено будет:
I.
Люте серце,
або ж
Чотири смерті разом.
Драма на 4 дії Сьогобережного.
II.
Она одна.
Водевиль в 1 д. соч. Мансфельда.
Далі «участвующие лица», «цени местам со включением благотворительного сбора», «начало ровно в 8 ½ ч. вечера», і знов великими літерами: «антрепренер і режісер В.А. Гаркун-Задунайский».
Переконавшись, що театр таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев’яною повіткою, продерся ще крізь якісь кущі й… опинився в кінці саду.
– Ну, а де ж усе-таки театр? – запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників у густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір’ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.
– О! А я вас шукаю! – вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.
– Що це, «обозрєвалі окрєстності»?
– Еге ж, – одмовив я, – шукав театру, та щось не найшов.
– Театр? – здивовано скрикнув Гаркун. – Та ви ж коло нього стоїте. Оце ж театр!
От тут то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев’яна повітка й були театром.
– Так оце він?
– А ви ж гадали де?.. Трохи не… той… не ізящний… – повів він навколо театрально рукою. – Ну, та не в формі діло… Форма, по-моєму, абсолютно – ніщо!.. Главноє, іскуство. Хоча… А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? – вмить хитро подивився він на мене. – Скільки, по-вашому, ану?
– Не знаю, – промовив я, – треба всередині подивитись.
– Добре! Гайда всередину!
Через хвилину ввійшли всередину. Чи бачили ви коли загін серед поля для худоби? Як бачили, то приставте до цього загону ще… повітку не повітку, а так якесь чортзна-що з поганеньких, старих дощок, запніть це чортзна-що спереду старим, полатаним брезентом, – і ви матимете перед очима N-ський театр. Тільки й різниці між загоном і «партером» буде, що в загоні не може бути набитих на стовпчики шаршавих дощок, а тут їх було рядків з п’ятнадцять. Перед повіткою, чи то пак – перед сценою, було щось подібне до великого корита, де теж були понабивані стільчики. То – місце для музиків. Я порахував ряди, накинув їм ціну і промовив:
– Рублів з… 70?
– Ха-ха-ха! – зареготався Гаркун. – От вам і неізящний театр! Ха-ха-ха! А двісті карбованців не хочете? Га?
Я не посмів не повірити йому, але ж… щось не вірилось. Він це запримітив.
– Не вірите? – скрикнув він. – Думаєте, шарж? Утрировка?.. Побачите сами… Я в один свій бенефіс узяв тут 227 р. 36 к!.. Тут же багаті буржуа, поміщики наїжджають… Тут треба тільки вміючи ставить спектаклі… Ну, а мене… в цьому вже… не вчить, – додав він з такою усмішкою, яка так вам і говорила, що про це «абсолютно» навіть і говорити не варто, та…
– Та й чого б я їхав сюди, якби зборів не було? – здивовано підняв він плечі догори. – Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда… Хоча… Тут куліси, знаєте, хороші… Да, куліски славні… Невеликі, не на шикарному полотні, но… намальовані порядочно… Абсолютно хороші! Вид, знаєте, такий симпатичний, пробуждається, знаєте, чувство… е… е… як би вам сказать, е… е… затишку, чи що?.. Миленькі куліски… От побачите!
– Так… – промовив я. – А де ж ваші артисти… Здається, уже… – подивився я на годинника, – трохи більше як 12. Вже чверть на першу.
– Невже? – здивувався він. – Хм… Що ж це їх нема? Може, де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..
Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали мертві, із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.
– Хм… Що ж це? Певно, щось помішало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залізняк… Фю-фю-фю-у-у!.. Абсолютно дивно!
Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» з першого ряду й зібрався чекати. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів із зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна-єврея, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індиферентизму»). Потім перескочив на себе і з дружною щирістю ввів мене у своє минуле велике й славне…
Так минав час.
– А ваших усе-таки нема, – похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись. – Уже хутко й перша…
– Та ну? Це щось не… той… непевне! – скрикнув він і схопився з місця. – Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу. Тут недалеко… Десять минут…
Він хутко повернувся й вибіг з «партеру». Я зостався серед загону сам. Пройшло п’ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п’ятнадцять, а я все сидів самотою. У загоні було тихо й вогкувато от холодку, що раз у раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін, і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин «партера», гуділи горобці й іноді цікаво злітали на «кресла» і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.
Умить десь із того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос «Камарінського мужика». Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону й зачулась навіть пісня:
Хвіртку мов вихорем розчинило і в загін, танцюючи, вскочив добродій в чоботях «гармонікой», в картатому піджаці і брилі набакир. Сам був високий, білявий, безвусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких, сталевого кольору, штанях. Ці штани були страшенно вузькі і, крім того, одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові – бриль, у другого на короткій і круглій – картуз.
Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.
– Давай, брат, закурить! – повернувся високий до короткого. – Щоб, значиться, дома не журились.
– Закурить, так закурить…
Очевидячки їм обом було ніяково, й цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв’язністю.
– У тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»!