А по дорозі, що йде до села, ані лялечки. Ґудзик удає з себе байдужого, повертається і злісно накидається на першого, хто трапиться під руку. Лається гостро, єхидно, з ненавистю.
– Ах, яка з неї робота! – з погордою тикає він нагаєм під машину. – То по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?!
– Як граблі короткі… – почина дівчина і змовкає; пан Ґудзик зараз же вихоплює в неї граблі, засовує далеко під машину й вигортає купу полови.
– Кукла! – шипить він, кидаючи на неї граблищем.
Дівчина винувато ухиляється й ловить граблі.
– Тобі до машини ставати! Дітей няньчить у жидів, жидівська помийнице ти… Ач, яка красуля!.. Куди-и ж сунеш, герге-е-по! – знов хапа він граблі й поверта в другий бік.
Дівчина покірно посувається за граблями.
– Кукла єгипетська! – злісно кида він і одходить.
На-а-а моди-и-сці сарахва-н…
Біля неї Ґудзик-пан… –
чується десь за соломотрясом, і на всіх лицях з’являється весела усмішка.
– Добре, добре! – думає Ґудзик, йдучи до паровика. – Заспіваєте ви в мене не так! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете!..
І він виразно собі уявляє, як у суботу прийдуть «вони» за рощотом, а він нахилить голову набік і, ніби жалкуючи дуже, сумно одповість їм: «Біда, хлопці! Не прислав пан грошей, візьмете вже, мабуть, у ту суботу…»
І хоча вони добре знають, що це правдива брехня, хоча знають, що він віддає їм же їхні гроші за проценти, що навіть тепер у нього в кишені є гроші, постоять, погомонять, почухаються й підуть собі з Богом до другої суботи. Бо не їхня тут сила, а його, бо не він в їхніх руках, а вони в його. І знає він, що ненавидять вони його, що покірливість ця до часу, до години, знає, що погано буде йому, як і він попадеться, але від цього ще більша ненависть закипає до них.
По дорозі ні душі. Ґудзик знов робить байдуже лице і повагом іде до машини. Пісня ще дужчою хвилею несеться з-за соломотряса й жене кров Ґудзикові в голову. Настрій накипає. Хочеться когось ударить, пригнітить, хочеться чим-небудь виявити накипіле почуття.
– Карпе! – гукає він до присадкуватого, широкоплечого парубка в синіх пукатих окулярах, які носять звичайно ті, що стоять біля соломотряса. – Ти на гулянку прийшов сюди? Забирайся на місце.
Карпо повертає до нього запорошене лице з широким носом і товстими губами й зараз же знов нахиляється до парубка, що вигортав полову з-під машини.
– А як не схоче сьогодні заплатить усім, кидати зараз же всім роботу… До одного! – бурмоче він. – А як буде хто… теє… значить, не приставать до нас – під ребра й амінь…
– Карпо!..
– І не заціпить ідолу! – усміхається Карпо, не дивлячись на Ґудзика. – Ґудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з’явиться модиска, зараз же катай до мене…
Парубок підводиться, виправляє спину й витирає піт.
– О, Ґудзя вже біжить сюди! – тихо промовляє він до Карпа і знов нахиляється під машину.
– Хай біжить! – байдуже, крізь зуби цідить Карпо і тихо йде собі до соломотряса.
На модисці-і-і сарахва-а-н…
– голосно заводить він, проходячи повз Ґудзика, що вже наблизився до нього, й заклада руки за спину.
Коло неї Ґудзя пан…
– Карпо!!! – визвіряється Ґудзик. – Ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова!
Гей, модиска моя, ти любезная моя!..
Біля машини прокочується регіт, і Карпо важно проходить до соломотряса, голосно виспівуючи.
– Н-ну! – дивлячись йому вслід, промовляє Ґудзик і, стиснувши губи, йде за паровик. – Це тобі не минеться так!
Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий голос робітника дратує його і викликає бажання помститись, придавити, показати, що сила його, а не їхня.
– Знов солому розкидав, вахляко! – зупиняється він біля паровика і пильно дивиться прямо в лице кочегарові. – Знов тобі говорити це, бодай з тобою лихо говорило, чорта дурного шматок.
Кочегар, високий млявий Данило, одводить погляд від печі, мовчки, понуро обдивляється навкруги і знов задумливо дивиться в червоне полум’я.
– Та до кого ж я говорю?! – умить скажено виривається в Ґудзика фістулою. – Солому мені!
Данило мовчки повертається й почина підкидати солому ногами.
– Ач, дурне бидло, чим підгортає. Граблі, йолопе, візьми граблі!..
Данило іде кудись за граблями.
– А ти ж куди? Куди біжиш? – накидається Ґудзик на дівчину, що, витираючись фартухом, наближалась до діжки з водою.
– А вже ж не виглядати когось! – насмішкувато кида та й підставляє рота під чіп. Ґудзикові хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але… дивиться тільки, як вода тонесенькою цівкою збігає з-під чопа у витягнуті губи дівчини, й почуває, як злість наче грудкою важкою проходить по його грудях.
– Ху, – напившись, втирається дівчина й ніби до себе додає з дивуванням: – І чого її так довго немає? Кумедно! – І зареготавшись, хутко біжить до машини.
II
А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало заходити, і з поля повіяло свіжим повітрям. Здавалось, робота повинна б іти жвавіше, а тим часом біля машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона й кінчаючи погоничем Михалком, всіма опанувала якась млявість і неохота. Біля ожередів стояли навезені й невикидані копиці; коло соломотрясів іноді набиралось стільки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй ход; полова підпирала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть єврейчики біля віялок чимсь були заклопотані й не звертали уваги на роботу. Ґудзик не переставав лаятись. Кине одного, треба бігти до другого, розігнав одну купку, що палко щось говорила, у другому кутку вже держить промову Карпо. На барабані сміх, регіт, під барабаном палкі балачки, всіма опанував якийсь інтерес. Машина все частіш і частіш голодно гуде й гуркає, возії все частіше чогось баряться, а всі навіть на це й не звертають уваги.
Ґудзик почина догадуватись, почина розуміть цей настрій, і страх холодить йому серце. З ненавистю дивиться він, як настрій охоплює навіть кочегара Данила, примушуючи його жвавіше сунуть солому й повертать здоровенною коцюбою.
«Нічого, нічого, я вам покажу, підождіть, ви, мурляки прокляті!» – думає він і ще енергійніше біга й лається.
– Чого ж став? Чого став? Під’їжджай, під’їжджай! – накидається він на возія-парубка, що, балакаючи з дівчатами, підібрав віжки і збирався під’їжджать до машини. Парубок здригнувся і, поспішаючи, шарпнув і зацмокав на коней.
– Куди ж ти? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину, проклятий, в машину, іроде, в’їдеш, бодай ти на могилки виїхав! Соб держи! Соб, соб тобі говорю!.. – скажено, несамовито кричить Ґудзик і підбігає до коней. Схопивши за віжки, він круто повертає; віз раптом перехиляється і вкупі з парубком, під акомпанемент криків і сміху, тихо, поважно лягає на землю. Земля навкруги вкривається снопами.
– Ну от!.. – похмуро буркає парубок, встаючи з-під снопів, і сердито починає шукать картуза. Ґудзикові й ніяково, і досадно за цю ніяковість, і злість аж кипить до «мурляків», що, прикладаючи і глузуючи, регочуться з нього.
– Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! – шипить він до парубка. – Покорчило б тобі, анафема!
– А чого ж шарпали… – не дивлячись на нього й витрушуючи картуза, кидає «анафема». – Тепер піднімай…
– «Підніма-а-й!» – перекривляє Ґудзик, – за печінки б тебе підняло, іроде… Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..
– А що, я сам його буду піднімати? – умить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп. – Та хай воно тобі сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається… Гроші дай, он що!..
Він скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце замерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж це? Коли це було, щоб який-небудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно, і то не казали «гроші давай». Бувало, не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і, може, й лаялись, та все це нишком. А тепер?.. І Ґудзик пильно, зі страхом обдивляється навкруги і… трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховати своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить.