– Капітан Аллен нагорі в будинку, сер.
Однак вираз його обличчя відразу змінився, коли у відповідь на це повідомлення Хімскірк люто загарчав:
– Чого ви, чорт забирай, посміхаєтеся?
Шульц дивився йому вслід: Хімскірк висадився на берег і замість того, щоб йти до будинку, пішов іншою стежкою вглиб острова.
Охоплений пристрастю голландець знайшов старого Нельсона (або Нільсена) у його сараях, де той спостерігав, як збирають тютюн. Тютюн у нього був надзвичайно якісним, хоча врожай – невеликий. Старий насолоджувався від щирого серця, але Хімскірк швидко поклав край цій невинній розвазі. Він сів поруч зі старим і, завівши розмову, яка, як йому було відомо, найкраще досягала мети, швидко увігнав його в піт і довів до стану прихованого хвилювання. Це була жахлива розмова про «владу», а старий Нельсон намагався захищатися. Якщо він і мав справу з англійськими купцями, то тільки тому, що йому доводилося якось розподіляти свою продукцію. Він говорив найбільш запобігливим тоном, і здавалося – саме це й розпалило Хімскірка, який почав сопіти, і гнів його все зростав.
– А цей Аллен гірше за них усіх, – гарчав він. – Ваш близький друг, а? Ви залучили сюди цілу купу цих англійців. Не слід було дозволяти вам тут селитися! Не слід було. Що він тут робить?
Старий Нельсон (або Нільсен), сильно хвилюючись, оголосив, що Джаспер не належить до кола його близьких друзів. Він зовсім йому не друг. Він – Нельсон – купив у нього три тонни рису для своїх робітників. Хіба це доказ дружби? Нарешті Хімскірк випалив те, що його гризло:
– Так! Продає три тонни рису й фліртує три дні з вашою дочкою. Я вам кажу, як друг, Нельсоне: так не годиться. Вас тут тільки терплять.
Старий Нельсон був захоплений зненацька, але оговтався досить швидко. Не годиться! Зрозуміло! Звичайно, так не годиться! Остання людина у світі. Проте його дочка байдужа до цього хлопця й занадто розважлива, щоб у когось закохатися. Він дуже серйозно намагався вселити Хімскірку свою власну впевненість у цілковитій безпеці. А лейтенант, кидаючи навсібіч недовірливі погляди, все ж схильний був йому вірити.
– Багато ви знаєте, – пробурчав він, однак.
– Проте я знаю, – наполягав старий Нельсон із тим більшим завзяттям, що хотів заглушити сумніви, що виникли в його власній голові. – Моя власна дочка! У моєму власному домі, й щоб я нічого не знав! Та що ви! Славна була б штука, лейтенанте.
– Здається, вони непогано розважаються, – похмуро зауважив Хімскірк. Імовірно, вони й зараз разом, – додав він, відчуваючи гострий біль, що змінив його глузливу посмішку – такою він уважав її сам – в дивну гримасу.
Змучений Нельсон замахав на нього руками. У глибині душі його зачепила ця наполегливість, а безглуздість її навіть почала його дратувати.
– Дурниці! Дурниці! Ось що я вам скажу, лейтенанте: ідіть ви в будинок і випийте перед обідом краплю джину. Покличте Фрею. Я повинен простежити, щоб останній тютюн прибрали до ночі, але я швидко прийду.
Хімскірк почув цю пропозицію. Вона відповідала його таємному бажанню, але думав він не про спиртне. Старий Нельсон дбайливо крикнув услід широкій спині, щоб він комфортно влаштовувався – на веранді стоїть ящик із манільськими сигарами.
Старий Нельсон мав на увазі західну веранду, ту, що слугувала вітальнею бунгало й була із жалюзі з індійського очерету найкращої якості. Східна веранда – його власний притулок, де він вдавався до тривожних роздумів і пишався собою, – була завішана щільними шторами з парусини. Північна веранда, власне кажучи, зовсім і не була верандою – вона більше нагадувала довгий балкон. Вона не сполучалася з двома іншими верандами, і потрапити на неї можна було тільки через коридор усередині будинку. Таке розташування робило її найкращим місцем для тихих дівочих роздумів, а також для бесід, ніби й безглуздих, але, протікаючи між хлопцем і дівчиною, сповнених глибоким, невимовним змістом.
Ця північна веранда була оповита ліанами. Кімната Фреї виходила на неї, і дівчина влаштувала тут свій будуар за допомогою кількох очеретяних стільців і такого самого дивана. На цьому дивані вона і Джаспер сиділи поруч так близько, як тільки можливо в цьому недосконалому світі, де одне тіло не може перебувати одночасно у двох місцях, а два тіла не можуть бути в одному місці в один і той же час. Так просиділи вони цілий день, і я не кажу, що їхня розмова була позбавлена сенсу. До її любові домішувалося легке, цілком зрозуміле занепокоєння, – як би він у своєму піднесеному настрої не розбив своє серце об якусь невдачу, – і Фрея, звичайно, говорила з ним дуже розважливо й тверезо. Він, нервовий і різкий, коли був десь далеко від неї, тепер здавався зовсім підлеглим їй завдяки великому чуду бути коханим. Коли він народився, батько його був старий; рано втративши матір, його, зовсім молодого, відрядили в море, щоб не стояв на заваді батьку, і у своєму житті мало бачив ніжності.
На цій відокремленій, заплетеній ліанами веранді в цей вечірній час він нахилився і, оповитий руками Фреї, цілував їх – то одну, то іншу, а вона посміхалася й дивилася вниз, на його опущену голову, співчутливо і схвально. У цей самий момент Хімскірк наблизився до дому з півночі.
З цього боку на сторожі стояла Антонія, але вона вартувала не дуже-то добре. Сонце сідало, – вона знала, що її молода господиня й капітан «Боніто» незабаром повинні розлучитися. З квіткою у волоссі вона бродила туди-сюди по сутінковому гаю й наспівувала напівголосно, як раптом на відстані фута від неї з-за дерев виринув лейтенант. Як перелякана лань, вона відскочила в бік, але Хімскірк, зрозумівши, що вона тут робить, кинувся до неї і, схопивши її за лікоть, своєю товстою рукою затулив їй рота.
– Якщо ти хочеш здійняти галас, я тобі шию скручу!
Це образливий вислів сильно злякав дівчину. Хімскірк ясно бачив на веранді золотисту голову Фреї і поруч, дуже близько від неї, іншу голову. Він потягнув за собою обхідним шляхом дівчину, що навіть не намагалася чинити опір, і злобно штовхнув її до бамбукових хатин, де жили слуги.
Вона була дуже схожа на вірну камеристку з італійської комедії, але у цей момент, онімівши від жаху, стрілою помчала від цього товстого, коротенького чорноокого чоловіка з пальцями, що стискали її, як лещата. Тремтячи всім тілом, страшно перелякана, але вже готова сміятися, вона здалеку бачила, як він увійшов до хати із задніх дверей.
Усередині бунгало було розділене двома коридорами, що перетиналися посередині. Дійшовши до цього місця, Хімскірк злегка повернув голову ліворуч й отримав доказ «розваги», який так суперечив запевненням старого Нельсона, що він похитнувся, і кров ударила йому в голову. Дві білі фігури, що чітко виділялися проти світла, стояли в позі, що не викликала сумніву. Руки Фреї обвилися навколо шиї Джаспера, а голова її притискалася до його щоки. Хімскірк пішов далі, давлячись прокльонами, які раптово підступили до самого горла. Опинившись на західній веранді, він, як сліпий, натрапив на один стілець, а потім впав на інший, немов земля захиталася в нього під ногами. Він занадто довго потурав звичці подумки вважати Фрею своєю власністю.
«Так ось як ти розважаєш своїх гостей, – ти…», – думав він, до такої міри обурений, що навіть не міг знайти досить принизливого епітета.
Фрея ворухнулась і відкинула голову.
– Хтось увійшов, – шепнула вона.
Джаспер, притискав її до своїх грудей і дивився вниз на її обличчя. Він спокійно відповів:
– Твій батько.
Фрея спробувала звільнитися, але в неї рішуче забракло духу відштовхнути його.
– Мені здається, це Хімскірк, – шепнула вона йому.
Він, у тихому захваті занурюючись у її очі, почувши його ім’я, слабо посміхнувся.