14 жовтня. Невеличка вулиця починалася муром церковного двору по один бік і низеньким будинком із балконом – по другий. У будинку жив пенсіонер Фрідріх Мунх, колишній службовець, і його сестра Елізабет.
Табун коней вихопився із загорожі.
Двоє друзів прогулювалися вранці верхи на конях.
«Нечиста сило, врятуйте мене від божевілля!» – вигукнув старий комерсант, що звечора ліг, стомлений, на канапу й тепер, уночі, лише зібравши всю силу, важко підвівся. У двері хтось глухо стукав. «Входьте, входьте, хто б там не був!» – покликав він.
15 жовтня. Мабуть, я знов зібрався на силі, мабуть, я знов потай пробіг коротку відстань і знов зупинився, зневірений від самотності. Але головний біль, безсоння! А йдеться ж про боротьбу, ба більше – у мене нема вибору.
Перебування в Ріві мало для мене велике значення. Вперше я зрозумів дівчину-християнку і жив майже повністю під її впливом. Я не в змозі занотувати на згадку щось значуще. Моя слабість, аби лише зберегти себе, воліє, щоб тупа голова залишалася краще вже ясною й порожньою, ніж сповненою сум’яття. Але мені такий стан майже миліший, ніж просто тупий і незбагненний натиск, адже, щоб від нього звільнитися – та й чи звільнитися насправді? – потрібен був би молот, який розтрощив би спершу мене самого.
Невдала спроба написати Е. Вайсу. А вчора в ліжку лист нуртував у мене в голові.
Загорнувшись у пальто, сидіти в кутку трамвая.
Дорогою з Ріви професор Ґ. Цей німецько-богемський ніс, що нагадує про смерть, припухлі, почервонілі, прищуваті щоки на схильному до безкровної худини обличчі, широка білява борода. Нажертися й напитися – це для нього все. Як він сьорбає гарячий суп, як угризається в непочищений шматок салямі, водночас облизуючи його, як поважно попиває ковтками вже тепле пиво, як навколо носа в нього виступають краплини поту. Бридота, яку повною мірою не осягнеш, хоч би як жадібно придивлявся й принюхувався.
Будинок стояв уже замкнений. У двох вікнах на третьому поверсі й ще в одному на п’ятому горіло світло. Перед будинком зупинилася карета. До освітленого вікна на п’ятому поверсі підійшов молодик, відчинив його й виглянув униз на вулицю. У місячному сяйві.
Був уже пізній вечір. Студент утратив будь-яке бажання працювати далі. Та в цьому й не було потреби, за останні тижні він справді домігся великих успіхів, тож міг тепер, либонь, трохи й відпочити і менше працювати вночі. Він позгортав книжки та зошити, склав усе до ладу на невеличкому столику і хотів був уже роздягтися й лягти спати. Та його погляд випадково впав на вікно, і коли він побачив ясний місяць уповні, йому скортіло трохи прогулятися цієї чарівної осінньої ночі, а може, й покріпитися десь чорною кавою. Він погасив лампу, взяв капелюха й відчинив двері на кухню. Загалом йому було цілком байдуже, що завжди доводилося ходити через кухню, до того ж, з огляду на цю незручність, кімната йому обходилася значно дешевше, але іноді, коли в кухні було особливо гамірно чи коли він хотів, як оце, наприклад, сьогодні, вийти пізно ввечері, це було все ж таки неприємно.
Безрадісно. Сьогодні пополудні в напівсні: кінець кінцем моя голова від страждань має луснути. І саме у скронях. Уявивши собі цю картину, я побачив, власне, вогнепальну рану, тільки гострі краї отвору були відігнуті назовні, як ото в недбало відкритій бляшанці.
Не забути про Кропоткіна!
20 жовтня. Вранці – невимовна туга. Звечора читав Якобсонову «Справу Якобсона». Ця снага жити, ухвалювати рішення, радо ступати туди, куди треба. Він сидить у собі, як майстерний весляр сидів би в своєму, та й у будь-якому іншому човні. Я збирався написати йому листа. Але натомість пішов гуляти, притлумивши всі надбані почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрів; мене розпалили жінки, тепер я читаю вдома «Перетворення», і воно здається мені поганим. Мабуть, я справді гину, вранішня туга повернеться, я не зможу їй довго впиратися, вона відбере в мене будь-яку надію. Я навіть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчасті й, судячи з усього, неминуче половинчасті вчинки й лінії поведінки, а може, через те, що вже саме писання навіює на мене тугу.
Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), які подобалися б В. і які б вона тримала, коли їла, під столом і в перервах читала й страшенно червоніла, завваживши, що санаторний лікар уже певний час стоїть ззаду й спостерігає її. Вона іноді, а власне, завжди хвилюється, коли щось розповідає (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фізичного напруження, коли вона намагається щось пригадати, чи болю, під яким повільно розкривається або спочатку тільки трохи прогинається дно бездумного простору). Все чинить опір тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягає її воля – нічого про неї не згадувати (я виконав її достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це – ніщо інше, як неспроможність. До речі, яка моя думка про те, що сьогодні ввечері я всю дорогу розмірковував, скільки втіхи з росіянкою втратив через знайомство з В., росіянкою, яка, – адже це цілком можливо, – мабуть, упустила б мене вночі до своєї кімнати, розташованої навскоси від моєї. І це тоді, коли моє вечірнє спілкування з В. зводилося до того, що я стукав їй умовним стуком, про який ми остаточно так і не домовились, у стелю своєї кімнати, розташованої під її кімнатою, вислуховував її відповідь, вистромляв голову з вікна, вітався, один раз вона благословила мене, один раз я впіймав кінець стрічки, яку вони спустила, годинами сидів на підвіконні, прислухаючись до кожнісінького її кроку нагорі, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлює, як перед сном щось наспівує.
21 жовтня. Втрачений день. Побував на фабриці Рінґгоффера, семінарі Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.
У невеличкій гавані одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двоє літніх матросів підносили до причалу мішки та ящики, де їх приймав здоровенний чоловік на широко розставлених ногах і передавав у чиїсь руки, що витикалися йому назустріч із темного нутра барки. На великих тесаних каменях, якими було викладено ріг пірса, напівсиділо-напівлежало п’ятеро чоловіків, пахкаючи на всі боки димом від люльок. Час від часу до них підходив чоловік у шароварах, звертався з якимись словами й плескав їх по колінах. Чоловіки звичайно діставали з-за каменя в затінку баньку, й від одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.
22 жовтня. Надто пізно. Солодкий присмак смутку й кохання. Сидіти в човні у сяєві від її усмішки. Це було найчудовніше. Постійно прагнути лише смерті й усе ж таки ще триматися – тільки це і є кохання.
Вчорашнє спостереження. Ситуація, яка відповідає мені найбільше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосується їх безпосередньо, тоді як сам я маю до неї відношення лише дуже далеке, до того ж цілком альтруїстичне.
26 жовтня. Сім’я сиділа за вечерею. Через вікна без фіранок було видно тропічну ніч.
«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я підвівся з канапи, де лежав з підібганими коліньми, й сів. Двері, що вели зі сходів просто до моєї кімнати, відчинились, і ввійшов молодик із похиленою головою й пильним поглядом. Він обминув, наскільки це було можливо у вузькій кімнаті, канапу й зупинився в темному кутку біля вікна. Я хотів був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловіка й схопив його за руку. Це була жива людина. Він – трохи нижчий від мене – всміхнувся й підвів погляд; уже сама безтурботність, з якою він кивнув головою й промовив: «Ви тільки придивіться до мене», – мала заспокоїти мене. І все ж я схопив його спереду за камізельку й ззаду за піджак і трясонув. У вічі мені впав його гарний масивний золотий ланцюжок від годинника, я схопив його і смикнув униз так, що петелька, до якої він був причеплений, розірвалася. Він стерпів це, тільки глянув униз на заподіяну шкоду й марно спробував застебнути камізельку на розірвану петельку. «Що ти робиш?» – промовив нарешті він і показав мені на камізельку. «Тільки спокійно!» – погрозливо кинув я.