– Тоді я мушу скласти тобі подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовірно, що твоя мати і я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозі це зробити.
– Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще має право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучасність дістанеш заспану. Але невже тобі має казати про це твій син! Та й я ще не мав наміру переконувати тебе в цьому, я тільки хотів повідомити тобі новину. І принаймні це, як ти й сам повинен визнати, мені вдалося.
– Тепер мене, Оскаре, дивує, власне, тільки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогодні, раніше. Вона так відповідає твоїй донинішній суті. Ні, справді, я не жартую.
– Атож, щоб ти мене тоді, замість вислухати, відлупцював? Я поспішав сюди, бачить Бог, щоб якомога скоріше зробити тобі радість. Та поки мій план іще остаточно не визрів, розповісти тобі я ще нічого не можу. То чого ж ти караєш мене за добрий намір і ждеш пояснення, яке тепер ще може завдати шкоди здійсненню мого плану?
– Помовч, я нічогісінько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобі відповісти, бо ти вже відступаєш до дверей і вочевидь маєш якусь термінову справу. Мій перший вибух люті ти погамував фокусом, тільки тепер на душі в мене ще сумніше, ніж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навіть стати навколішки: не кажи нічого про свої ідеї бодай матері. Вдовольнися мною.
– Ні, це не мій батько зі мною отак розмовляє! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Після полудня з тобою щось сталося або ти зовсім чужий чоловік, якого я оце вперше побачив у батьковій кімнаті. Бо справжній мій батько… – Якусь мить Оскар стояв із роззявленим ротом і мовчав. – Він, мабуть, обійняв би мене, покликав би матір… Що з тобою, батьку?
– То вечеряй краще зі своїм справжнім батьком. Думаю, з ним буде веселіше.
– Він ще прийде. Зрештою, він не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всі. – І Оскар натис плечем на двері, так наче хотів протиснутись крізь них; двері легко піддалися.
Прийшовши до Франца, він нахилився до невеличкої господині дому й промовив:
– Пан інженер спить, я знаю, але дарма.
І, не звертаючи уваги на жінку, яка, невдоволена цим візитом, марно снувала в передпокої туди-сюди, відчинив засклені двері, що, так ніби їх схопили за вразливе місце, затремтіли у нього під рукою. Не завдаючи собі клопоту роздивитися до пуття, що там у в кімнаті, гукнув:
– Франце, вставай! Мені потрібна твоя професійна порада. Але в цій кімнаті я не витримаю, доведеться нам вийти й трохи прогулятись. Заразом і повечеряєш у нас. Отож не гайся.
– Дуже добре, – відказав інженер зі своєї шкіряної канапи. – Але що перше – вставати, вечеряти, йти гуляти, давати пораду? А може, я ще чогось недочув?
– Передовсім кинь жартувати, Франце. Це – найважливіше, я про це й забув.
– Цю послугу я зроблю тобі відразу. Але вставати!.. Ліпше я двічі замість тебе повечеряю, ніж один раз устану.
– Ану вставай! Годі перебалакуватись! – Оскар схопив кволого чоловіка за барки й посадив.
– А знаєш, ти скажений. Тебе треба остерігатись. Я коли-небудь отак зривав тебе з канапи? – Франц потер обома мізинцями заплющені очі.
– Слухай, Франце, – промовив Оскар, скрививши обличчя, – вдягайся вже. Я ж не ідіот, щоб отак ні з сього ні з того тебе розбуркувати.
– Я б теж отак ні з сього ні з того не спав. Учора я працював у нічній зміні, тож сьогодні ліг поспати вдень, зокрема, й задля тебе…
– Як це?
– Та облиш, ти так мало зважаєш на мене, що це вже починає діяти мені на нерви. І це вже не вперше. Ну звісно, ти вільний студент і можеш робити що завгодно. Не всі ж такі щасливі. Але ж треба й про інших думати, чорт забирай! Я тобі хоч і товариш, але від роботи мене за це ще ніхто не звільняв. – І він на підтвердження цього замахав у повітрі долонею.
– Після такої твоєї промови мені хоч-не-хоч доведеться повірити, що ти поспав більше ніж достатньо, – промовив Оскар, що вибрався на бильце канапи й звідти спостерігав за інженером, так ніби тепер мав трохи більше часу, ніж доти.
– То що ти, власне, від мене хочеш? Чи, краще сказати, нащо ти мене розбудив? – запитав інженер і щосили почесав шию під своєю цапиною борідкою – так безпосередньо, як це люди звичайно роблять після сну.
– Що я від тебе хочу, – проказав Оскар і вдарив підбором по канапі. – Дуже мало. Я ж тобі ще з передпокою сказав, щоб ти вдягся.
– Якщо ти хочеш натякнути цим, Оскаре, що твоя новина цікавить мене дуже мало, то маєш цілковиту рацію.
– То й добре, так лихоманку, яку ти схопиш, почувши цю новину, можна буде списати цілком на неї, і наша дружба замішана не буде. Та й відомості будуть чіткіші. Бо мені потрібні відомості чіткі, закарбуй це собі на носі. До речі, якщо, може, ти шукаєш комірця й краватку, то вони он там, на кріслі.
– Дякую, – мовив інженер і заходився прилаштовувати комірця й краватку. – Сподіваюся, на тебе можна покластись.
26 березня. Теософські доповіді д-ра Рудольфа Штайнера з Берліна. Риторичний прийом: детально викладає закиди противників, слухач вражений міцною позицією цих противників, слухач стурбований, цілком заглиблюється в ці закиди, так ніби, крім них, більш нічого нема, тепер слухач вважає, що заперечувати взагалі неможливо, і більш ніж задоволений навіть поверховим описом можливості захисту. Такий риторичний ефект відповідає, до речі, приписам благоговійного настрою. – Довго розглядати випростану перед собою долоню. – Остаточну крапку не ставити. Загалом кожна вимовлена фраза починається з великої літери, далі, в міру того як її продовжують, вона, наскільки змога, нахиляється до слухачів і повертається з остаточною крапкою до оратора. Та коли остаточну крапку випускають, фразу вже ніщо не стримує, і вона відверто дихає слухачеві просто в обличчя.
Перед тим – доповідь Лооса й Крауса.
Щойно в якійсь західноєвропейській повісті хтось зробить спробу охопити бодай окремі групи євреїв, ми вже майже за звичкою під чи над зображенням відразу шукаємо й знаходимо також і вирішення єврейського питання. Одначе в «Єврейках» такого вирішення не показано, там нема навіть натяку на нього, бо саме ті персонажі, які дбають про такі питання, стоять у повісті далеко від центру, там, де події розгортаються вже швидше, і, хоч ми ще й маємо змогу за ними досить пильно стежити, однак уже позбавлені нагоди спокійно довідатися щось про їхні прагнення. Не довго розмірковуючи, ми вбачаємо в цьому ваду повісті й відчуваємо за собою право на такий висновок тим більше, що тепер, коли існує сіонізм, можливості вирішення єврейської проблеми розроблено так чітко, що зрештою письменникові досить лише ступити кілька кроків, щоб знайти придатне для його твору рішення.
Проте цей недолік випливає з іще одного. В «Єврейках» нема неєврейських глядачів, шанованих антагоністів, які в інших повістях виманюють на сцену єврейське, і воно постає перед ними, викликаючи подив, сумнів, заздрощі, страх, і нарешті, нарешті знаходить самовпевненість, принаймні лише в порівнянні з ними може звестися на повен зріст. Ми вимагаємо саме цього, іншого розчинення єврейських мас ми не визнаємо. І посилаємося на це почуття не тільки в цьому разі, принаймні в одному напрямку воно загальне. Так, на путівцеві в Італії нас неймовірно тішать ящірки, що шмигають перед ногами, і нам весь час кортить нахилитися до них, та коли ми бачимо, як у торговця вони сотнями кишать у великих слоїках, де звичайно консервують огірки, в нас опускаються руки.
Обидва недоліки об’єднуються в третій. «Єврейки» можуть обійтися без того юнака на передньому плані, який у середині своєї розповіді звичайно приваблює до себе кращих і веде їх у чудовому радіальному напрямку до меж єврейського кола. І саме цього ми й не хочемо збагнути – того, що розповідь може обійтися без цього юнака, тут ми помилку скоріше відчуваємо, ніж бачимо.