Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумінні завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, зокрема моїх батька й матері, декого з родичів, декого з тих, хто приходив до нас додому, всіляких письменників, однієї цілком певної кухарки, яка цілий рік водила мене до школи, гурту вчителів (у спогадах я мушу збивати їх усіх докупи, бо той чи той ще випадає з пам’яті; та позаяк я тримаю їх отак укупі, ціле знов-таки місцями розпадається), шкільного інспектора, вервечки неквапних перехожих, – одне слово, цей докір кинджалом протинає суспільство, і ніхто, повторюю, на жаль, ніхто не має певності, що вістря цього кинджалу не виткнеться раптом спереду, ззаду чи збоку. І жодних заперечень на цей докір я не бажаю слухати, бо наслухався вже їх надто багато, а позаяк більшість моїх заперечень хтось знову ж таки заперечував, то ці заперечення я відношу до свого докору і заявляю тепер, що моє виховання і ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.
Я часто міркую про це і щоразу доходжу висновку, що моє виховання багато в чому завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, принаймні всі вони стоять тут, поруч, і, як на давніх групових портретах, не знають, як бути один з одним, – опустити очі їм у цю мить не спадає на думку, а всміхнутися не важаться, бо застигли в чеканні. Тут мої батько й мати, дехто з рідні, з учителів, одна цілком певна кухарка, кілька дівчат із танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кілька письменників, учитель плавання, білетер, шкільний інспектор, далі люди, які тільки один раз траплялися мені на вулиці, і ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такі, про яких я вже ніколи й не згадаю, і нарешті такі, на уроки яких я, чимось тоді захопившись, узагалі не звернув уваги; одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двічі. І до всіх їх я звертаюся з докором і в такий спосіб знайомлю їх одного з одним, але ніяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справді доволі, і, позаяк більшість моїх заперечень відкинуто, мені не залишається нічого іншого, як долучити й ці заперечення до моїх докорів і заявити, що, окрім виховання, й ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.
Може, хтось гадає собі, що мене виховували десь у глухомані? Ні, мене виховували в місті, у самісінькому його центрі. Не серед розвалищ, скажімо, не в горах і не на озері. Мої батько-мати і їхні прибічники досі були пригнічені тягарем мого докору, аж посіріли, та ось вони легенько відтручують його вбік і вже всміхаються, бо я забрав свої руки, приклав їх собі до чола та й думаю: от коли б я був маленьким мешканцем руїн, що прислухається до крику гайвороння, опинившись у тіні від них, спочиваючи в прохолодному місячному сяйві, – хай навіть на початку я трохи й слабував би під тягарем своїх чеснот, які буйно, мов бур’яни, розрослися б у мені, обпалені сонцем, що зусібіч світило б крізь руїни на моє плющове лігво.
Кажуть, і ми схильні в це вірити, нібито чоловіки в хвилину небезпеки не звертають уваги навіть на вродливих чужих жінок; якщо ці жінки заважають їм утекти з охопленого вогнем театру, чоловіки відкидають їх до стіни, штурхають головою й руками, коліньми й ліктями. Тоді наші балакучі жінки змовкають, у їхніх нестримних теревенях з’являється дієслово й крапка, брови втрачають звичний спокій і зводяться, стегна й клуби, що доти реагували на кожен подих, завмирають, ледве стулений рот від страху захоплює повітря більше, ніж звичайно, а щоки видаються трохи надутими.
– Послухай, – сказав я й легенько штовхнув його коліном (я заговорив так раптово, що з рота мені аж трохи бризнула слина – погана ознака), – не засинай!
– Я не засинаю, – відповів він і, розплющуючи очі, похитав головою. – Коли б я заснув, як би я тоді охороняв тебе? А хіба ж я не повинен тебе охороняти? Хіба тоді, перед церквою, ти не для цього вхопився за мене? Та вже ж, то було давненько, знаємо, тільки не діставай з кишені годинника.
– Так, уже дуже пізно, – промовив я. Потім не витримав, легенько всміхнувсь і, щоб приховати усмішку, пильно задивився в бік будинку.
– Тобі там і справді так до вподоби? Отже, кортить нагору, дуже кортить? То так і скажи, я ж тебе не вкушу. Послухай, якщо ти гадаєш, що нагорі тобі буде краще, ніж тут, унизу, то йди собі нагору одразу й не думай про мене. А ось яка моя думка, думка звичайнісінького перехожого: скоро ти спустишся назад, і буде дуже добре, коли тут якось опиниться хтось такий, на кого ти й не глянеш, але хто візьме тебе попідручки, підкріпить у сусідній забігайлівці келихом вина, а тоді поведе до себе в кімнату, де, хоч яка вона вбога, від ночі тебе все ж таки відділяють кілька шибок. На цю мою думку ти можеш поки що начхати. Це правда, і я можу повторити це перед ким завгодно, тут, унизу, нам ведеться погано, атож, це наше життя можна назвати навіть собачим, але мені тепер уже однаковісінько, чи валятися тут у стічній канаві й загачувати собою дощову воду, чи там, угорі, в сяйві від люстр пити оцими самими губами шампанське, – мені немає ніякісінької різниці. А втім, я навіть не повинен вибирати між цими двома речами, зі мною ніколи не станеться нічого такого, що привернуло б увагу людей; та і як воно може статися, коли довкола мене й для мене все так обставлено, коли я можу тільки трохи пролізти вперед, не далі, ніж якась кузька. А ось щодо тебе, то ніхто не знає, що там у тобі є. Хоробрість є, принаймні ти сам так вважаєш і пробуєш усе, на що стає відваги, – часто людина пізнає себе тоді, коли придивиться до обличчя слуги біля дверей.
– Якби ж то я знав напевно, що ти зі мною відвертий. Я б уже давно був нагорі. Як мені довідатись, чи ти зі мною відвертий? Ось тепер ти дивишся на мене так, ніби я – мале дитя, але це мені не зарадить, від цього буде тільки ще гірше. Та, може, ти й хочеш зробити ще гірше. А тим часом я вже не годен терпіти оце повітря на вулиці, мені вже пора до товариства нагорі. Коли я насторожуюсь, мені починає дерти в горлі, о, до речі, ось тобі й маєш, я вже кашляю. А ти бодай уявляєш собі, як мені буде там, нагорі? Не встигну я ступити другою ногою до зали, як першу вже годі буде впізнати.
– Це ти правду кажеш, я з тобою не відвертий.
– Я ж збираюся йти, піду сходами нагору, якщо це має статися під бантинами. З боку товариства я сподіваюся дістати все, чого мені бракує, насамперед мобілізувати свої сили, бо такого загострення їм замало, воно зводить нанівець єдиний шанс цього парубка на вулиці. А він задоволений уже тим, що витримує все своїм, щоправда, хирлявим тілом, відвоює собі обід та вечерю, уникне впливу чужих людей, одне слово, збереже стільки, скільки можна взагалі зберегти в нетривкому світі. Але те, що втрачає, він намагається повернути силоміць, хай уже й не таке, ослаблене, хай навіть уже тільки здається, що то – колишня його власність (а здебільшого саме так воно і є). Отож суть його самовбивча, зуби її призначені лише для власної плоті, а плоть – лише для власних зубів. Бо, не маючи жодної опори, фаху, кохання, сім’ї, статків, тобто не впираючись загалом – чи, звісно, бодай не пробуючи цього робити – світові, до певної міри не вражаючи його, отже, цілим комплексом власності, не можна вберегтися від несподіваних руйнівних утрат. Цей парубок у благенькій одежині з його вмінням виживати, з витривалими ногами, жаским винайнятим житлом, з рештою його покраяної на шматки й тепер, по довгім часі, знову покликаної до життя суті, – все це обіруч тримає при купі й щоразу мусить втрачати дві свої речі, коли навпомацки намагається впіймати якусь одну невеличку. Звичайно, істина ховається тут – істина, яка ніде не проступає так очевидно. Бо хто справді виявляє себе завершеним обивателем, тобто подорожує морем на пароплаві, – спінені хвилі попереду, спінений слід – позаду, – одне слово, з численними такими явищами довкола, тому обивателю загрожує небезпека не менша, хоч і зовсім інша, ніж чоловікові на кількох поліняках серед хвиль, які ще й налітають одна на одну й накривають одна одну. Бо він, обиватель, і його власність – не одне ціле, їх двоє, і той, хто знищить зв’язок, знищить і його самого. Нас і наших знайомих у цьому розумінні не можна розпізнати, позаяк ми зовсім сховані; я, приміром, нині схований за своєю професією, надуманими чи справжніми стражданнями, літературними уподобаннями тощо. Та саме я й відчуваю свій ґрунт надто часто й надто глибоко для того, щоб бути задоволеним хоча б тільки наполовину. І досить мені повідчувати цей ґрунт без перерви бодай чверть години – і отруйний світ уже вливається мені до рота, як ото вода потопельникові.