Всего за 219 руб. Купить полную версию
– Звідки ти почала рахувати.
Дороті знову почала рахувати стежки: сьома виглядала так само, як всі інші. Однак халамидник піднявся з землі й рушив по ній, ніби був цілком впевнений, що саме цей шлях найкращий. Дороті й Тото пішли за ним.
II. Дороті зустрічає Гудзика-Розумника
Сьома дорога виявилася досить приємною – вона звивалася по зелених луках і полях, вкритих маргаритками й чемерицею, повз заліски з тінистими деревами. Але ніде не було видно жодного будинку й жодного разу їм не зустрілася жива істота.
Дороті починала побоюватися, що чудова дорога віддаляє її від рідної ферми: вона не бачила навколо нічого знайомого, звичного. Але, вочевидь, не варто було й повертатися назад, на розвилку, бо інша стежка могла б відвести її ще далі від будинку.
Дівчинка крокувала поруч з Косматим чоловічком, який, щоб скоротати час у дорозі, весело насвистував. Так вони йшли, поки не дісталися тінистої галявини, де ріс величезний каштан: тут дорога різко повертала. У тіні каштана сидів маленький хлопчик у матроському костюмчику і рив землю паличкою. Ймовірно, малюк сидів тут досить давно: яма була така велика, що в неї міг поміститися футбольний м’яч.
Дороті та її супутники вирішили відпочити. Хлопчик продовжував серйозно й наполегливо рити яму.
– Як тебе звати? – запитала дівчинка.
Хлопчик спокійно глянув на неї. Його обличчя з пухкими щічками дивувало великими, блакитними, дуже серйозними очима.
– Я Ґудзик-Розумник, – нарешті відповів він.
– А як твоє справжнє ім’я? – продовжувала допитуватися Дороті.
– Ґудзик-Розумник.
– Це не справжнє ім’я! – вигукнула дівчинка.
– Хіба? – запитав малюк, продовжуючи копати землю.
– Звичайно, ні. Це – прізвисько. У тебе має бути ім’я.
– Має бути ім’я?
– Звичайно. Як тебе кличе мама?
Малюк перестав копати й задумався.
– Тато каже, що я сяю, як блискучий ґудзик, а мама називає мене іноді розумником.
– А як звуть твого тата?
– Просто Тато.
– Та ні, як його ім’я?
– Не знаю.
Тут, усміхаючись, втрутився Косматий чоловічок:
– Усе це не має значення. Ми називатимемо молоду людину так, як його звуть тато й мама, – Ґудзик-Розумник. Це ім’я нітрохи не гірше, а, може, й краще за багато інших.
Дороті подивилася, як хлопчик копає, а потім запитала:
– А де ти живеш?
– Не знаю.
– А як ти сюди потрапив?
– Не знаю.
– І зовсім не знаєш, звідки ти?
– Ні.
– Напевно, він загубився, – звернулася Дороті до Косматого чоловічка і знову обернулася до малюка:
– Що ж ти збираєшся робити?
– Копати.
– Але ти ж не можеш вічно копати. Що ти будеш робити потім?
– Не знаю.
– Ти ж повинен знати хоч що-небудь, – почала сердитися Дороті.
– Повинен? – здивувався малюк.
– Звичайно.
– А що я повинен знати?
– Перш за все, що з тобою буде далі.
– А ти знаєш, що буде зі мною?
– Звичайно, ні.
– А що буде з тобою, ти знаєш? – з серйозним виглядом поцікавився малюк.
– Мабуть, не знаю, – зізналася Дороті, згадавши про власні труднощі.
Косматий чоловічок розсміявся:
– Ніхто на світі не знає всього, Дороті.
– Але хлопчик, здається, не знає взагалі нічого. Чи не так, Ґудзик-Розумник?
Хлопчик похитав головою з чарівними локонами й незворушно відповів:
– Не знаю.
Ніколи ще Дороті не зустрічала людини, яка повідомила б їй так мало про себе. У всякому разі, було зрозуміло, що малюк загубився, і рідні мали б стривожитися. Хлопчик здавався молодшим за Дороті років на два-три, і його чарівний костюмчик свідчив про ніжну любов і зворушливу турботу близьких. Яким же чином він потрапив на цю безлюдну стежку?
Поруч з Ґудзиком-Розумником на землі лежав солом’яний капелюх з позолоченим якорем на стрічці. Довгі штанці матроського костюма розширювалися донизу, а на вільний широкий комір блузи були нашиті золоті якорі. Хлопчик зосереджено рив яму.
– А ти бачив коли-небудь море? – запитала Дороті.
– Що?
– Ну, чи був ти коли-небудь там, де є вода?
– Так. У нас в саду за будинком колодязь.
– Ти не зрозумів. Я запитую, чи плавав ти коли-небудь на великому кораблі по океану?
– Не знаю.
– Чому ж на тобі матроський костюмчик?
– Не знаю.
Дороті втратила терпіння:
– Ти жахливо дурний, Ґудзик-Розумник!
– Я дурний? – запитав хлопчик.
– Так.
– Чому? – підняв він на Дороті великі ясні очі.
Дівчинка хотіла відповісти: «Не знаю», але вчасно схаменулася.
– На це запитання ти маєш відповісти сам.
Косматий супутник Дороті знову відкусив яблуко і втрутився:
– Немає сенсу ставити йому запитання. Гадаю, хтось повинен подбати про бідного малюка. Мабуть, краще б йому вирушити в дорогу разом із нами.
Тим часом Тото з неприхованою цікавістю заглядав у ямку, викопану малюком, та з кожною хвилиною проявляв дедалі більше занепокоєння і хвилювання. Він, ймовірно, вирішив, що хлопчик полює на якусь тварину. Песик голосно загавкав, стрибнув у яму й почав енергійно працювати лапами, розкидаючи ґрунт на всі боки. Грудки землі полетіли в малюка. Дороті підняла хлопчика й обтрусила його одяг.
– Припини, Тото! – закричала вона. – Тут немає ні мишей, ні бабаків. Не будь таким дурним.
Тото зупинився, підозріло принюхався і вистрибнув з ями, виляючи хвостом, ніби зробив щось важливе й корисне.
– Гаразд, пішли, – запропонував Косматий чоловічок. – А то ніч застане нас у дорозі.
– Куди ти збираєшся йти? – запитала Дороті.
– Мабуть, буду схожим на Ґудзика-Розумника, коли скажу: я не знаю, – засміявся Косматий чоловічок. – Але життєвий досвід підказує мені, що будь-яка дорога кудись веде. Впевнений, мила Дороті, якщо підемо вперед, то рано чи пізно прийдемо куди-небудь. Що це буде за місце, ми не можемо зараз навіть припустити, але коли прийдемо туди, то дізнаємося.
– Маєш рацію, – погодилася Дороті, – це розумно, Косматий чоловічку.
III. Дивакувате селище
Ґудзик-Розумник з радістю вхопився за руку Косматого чоловічка, адже той мав у кишені Магніт Любові, тож малюк відразу полюбив дивну кудлату людину. Дороті стала праворуч від Косматого чоловічка, Тото – з другого боку.
Маленька компанія вирушила в дорогу в більш веселому та бадьорому настрої, ніж можна було припустити. Дівчинка звикла до незвичайних пригод і дуже любила їх. А куди б не пішла Дороті, Тото майже завжди слідував за нею, наче ягнятко святої Марії.
Ґудзик-Розумник не виявляв жодних ознак занепокоєння або страху, адже він все одно заблукав, а в Косматого чоловічка, швидше за все, взагалі не було рідного вогнища, й він почувався однаково щасливим всюди.
Так вони йшли досить довго. Раптом попереду над дорогою з’явилася велика арка. Коли мандрівники підійшли ближче, то побачили, що споруда покрита дуже красивим різьбленням і розкішними малюнками. На її верхній частині розташувалося безліч павичів з розгорнутими хвостами, їхнє пір’я було вимальовано з дивовижною майстерністю.
У центрі арки подорожні побачили велику лисячу голову, що дивилася на світ крізь окуляри з вельми розумним виглядом. Голову лисиці прикрашала маленька золота корона, оздоблена гострими зубами.
Поки мандрівники з цікавістю розглядали арку, з того боку несподівано з’явилися лисиці, одягнені в солдатську форму. На них були зелені сорочки й жовті штани, а маленькі круглі шапочки й високі черевики манили погляд яскраво-червоним кольором. Крім того, їхні довгі пухнасті хвости прикрашали великі червоні банти. Кожен солдат ніс дерев’яну шпагу, на гострому кінці якої страхітливо поблискував ряд відточених зубів. Коли Дороті побачила ці зуби, вона здригнулася.
На чолі колони марширував капітан. Його форму прикрашали золоті позументи, і він виглядав більш парадно, ніж прості солдати.
Подорожні не встигли ще нічого збагнути, як опинилися в колі лисиць, і їхній капітан закричав:
– Ми оточили вас! Ви – наші полонені!
– А що таке полонені? – запитав Ґудзик-Розумник.
– Полонені, отже, невільники, – відповів Капітан-лис, походжаючи з величним видом.
– А що таке невільники? – знову запитав малюк.