– Друзі бедіанці, – почав він свою промову. – Ми знову зібралися разом на початку нового навчального року, без сумніву, готові зустрітися з усіма прийдешніми викликами. Старші хлопці, – він звернув увагу на задні ряди, – не можуть гаяти час надаремно, якщо сподіваються, що їм запропонують місце в школі на їхній вибір. Ніколи не погоджуйтесь на інше місце. Для середніх класів, – його погляд помандрував на середину зали, – це час, коли ми виявимо, хто з вас призначений для чогось більшого. Коли ви повернетесь наступного року, то станете старостами, наглядачами, старшинами або капітанами команди. Чи просто будете серед тих, хто лише просиджує штани?
Кілька хлопців схилили голови.
– Наш наступний обов’язок полягає в тому, щоб привітати новаків і зробити все можливе, щоб вони почувалися, як удома. Вони долучаються до естафети, яка розпочинає довгий марафон. Якщо темп виявиться занадто вимогливим, одного чи двох із вас можуть відправити на лаву запасних, – попередив директор, свердлячи поглядом три перші ряди. – Школа Святого Беди – не для легкодухів. Тому не забувайте слова великого Сесіля Родса[11]: «Якщо вам пощастило народитися англійцем, ви вже витягли щасливий квиток у лотереї життя».
Зібрання вибухнуло спонтанними оплесками, коли директор покинув сцену, а за ним потягнулася вервечка викладачів, котрих він повів проходом посередині та вивів із великої зали на вранішнє сонце. Гаррі затамував подих і вирішив не засмучувати директора. Він вийшов із зали за старшими хлопцями, але тієї миті, коли ступив на дитинець, усе його захоплення вмент вивітрилося. В одному кутку товпилися хлопці старших класів, встромивши руки до кишень, аби продемонструвати, що вони тут головні.
– Ось він, – сказав один із них, вказуючи на Гаррі.
– То ось як виглядає вуличний жебрак, – озвався інший.
Третій, у котрому Гаррі впізнав Фішера, старосту, який чергував напередодні, додав:
– Він тваринка, тому наш прямий обов’язок – забезпечити, щоб він повернувся до свого природного середовища якомога швидше.
Джайлз Беррінґтон побіг за Гаррі.
– Якщо їх ігнорувати, – сказав він, – їм скоро набридне, і вони візьмуться за когось іншого.
Гаррі не повірив і побіг у клас, де зачекав, доки Беррінґтон і Дікінс не приєднаються до нього.
За мить до кімнати увійшов пан Фробішер. Першою думкою Гаррі було, чи й він думає про нього, як про вуличного жебрака, недостойного місця в школі Святого Беди?
– Доброго ранку, хлопці, – привітався пан Фробішер.
– Доброго ранку, сер, – відповіли учні, поки їхній класний керівник займав своє місце перед дошкою.
– Ваш перший урок цього ранку, – повідомив він, – історія. Оскільки я прагну якнайшвидше познайомитися з вами, то почнімо з простої перевірки, щоб дізнатися, як багато ви вже навчилися, або, можливо, мало. Скільки дружин мав Генріх VIII?
Кілька рук піднялися вгору.
– Еббот, – сказав він, поглянувши на список на своєму столі та вказуючи на хлопчика в першому ряді.
– Шість, сер, – негайно відповів той.
– Гаразд, але чи може хтось їх назвати? Кліфтон?
– Катерина Арагонська, Анна Болейн, Джейн Сеймур, а потім ще одна Анна, – сказав він і задумався.
– Анна Клевська. Чи може хтось назвати решту двох?
У повітрі залишилася лише одна рука.
– Дікінс, – сказав Фробішер, звірившись із документом.
– Катерина Говард і Катерина Парр. Анна Клевська і Катерина Парр пережили Генріха.
– Дуже добре, Дікінсе. А тепер повернімо годинник на кілька століть назад. Хто командував нашим флотом у Трафальгарській битві?
Всі руки в класі стрибнули догори.
– Метьюз, – сказав учитель, киваючи особливо наполегливій руці.
– Нельсон, сер.
– Правильно. А хто тоді був прем’єр-міністром?
– Герцог Веллінґтон, сер, – сказав Метьюз, уже не настільки впевнений.
– Ні, – сказав пан Фробішер, – не Веллінґтон, хоча він і був сучасником Нельсона.
Вчитель оглянув клас, але тільки руки Кліфтона і Дікінса залишалися піднятими.
– Дікінс.
– Пітт-молодший, у 1783–1801 і 1804–1806 роках.
– Дуже гарно, Дікінсе. А коли був прем’єр-міністром Залізний герцог[12]?
– З 1828-го по 1830 рік, і знову 1834-го, – відповів Дікінс.
– А хто може мені сказати, якою була його найвідоміша перемога?
Уперше піднялася рука Беррінґтона.
– Ватерлоо, сер! – заволав він ще до того, як пан Фробішер устиг вибрати когось іншого.
– Авжеж, Беррінґтоне. І кого ж побив Веллінґтон під Ватерлоо?
Беррінґтон мовчав.
– Наполеона, – прошепотів Гаррі.
– Наполеона, сер, – упевнено промовив Беррінґтон.
– Правильно, Кліфтоне, – усміхнувся Фробішер. – А Наполеон також був герцогом?
– Ні, сер, – сказав Дікінс після того, як уже ніхто не прагнув відповісти на це запитання.
– Він заснував першу Французьку імперію та призначив себе її імператором.
Пан Фробішер не був здивований реакцією Дікінса, оскільки той був стипендіатом, але був вражений знаннями Кліфтона. Адже той був стипендіатом хору, і за багато років педагог переконався, що обдаровані хористи, як і талановиті спортсмени, рідко демонстрували глибокі знання в інших галузях. Кліфтон довів, що є винятком із цього правила. І пану Фробішеру було цікаво дізнатися, хто навчав цього хлопчика.
Коли дзвоник задзеленчав про закінчення заняття, пан Фробішер оголосив:
– Ваш наступний урок – географія з паном Гендерсоном, а він не той викладач, хто любить змушувати себе чекати. Тому рекомендую під час перерви дізнатися, де саме розташований його клас, і розсядьтесь по своїх місцях задовго до того, як він увійде до кімнати.
Гаррі вирішив триматися Джайлза, який, здавалося, знав, де міститься все. Коли вони разом перетинали дитинець, Гаррі помітив, що деякі хлопці стишували свої голоси, коли проходили повз них, а один чи двоє навіть обернулися, щоб поглянути на нього.
Завдяки незліченним суботнім ранкам, проведеним зі Старим Джеком, Гаррі почувався впевнено на уроці географії, але в математиці, останньому вранішньому уроці, ніхто не міг зрівнятися з Дікінсом, і навіть учитель був змушений визнати його тямущість.
Коли вони втрьох сіли обідати, Гаррі відчув, як сотні очей спостерігають за кожним його рухом. Він зробив вигляд, що не помічає цього, і просто копіював усе, що робив Джайлз.
– Приємно знати, що можу тебе чомусь навчити, – сказав Джайлз, коли чистив яблуко своїм ножем.
Гаррі сподобався його перший урок хімії пізніше того ж дня, особливо коли вчитель дозволив йому запалити пальник Бунзена[13]. Але він не досяг успіху в природознавстві, останньому уроці дня, адже Гаррі був єдиним хлопцем, у якого не було саду.
Коли пролунав останній дзвоник, решта класу пішли грати у футбол, а Гаррі подався до каплиці на свою першу репетицію хору. Він знову виявив, що всі витріщаються на нього, але цього разу це було вже з іншої причини.
Коли ж невдовзі він вийшов із каплички, то підлітка одразу ж піддали обструкції хлопці, які поверталися з футбольного поля.
– Хіба це не наш маленький вуличний жебрак? – сказав один із них.
– Шкода, що у нього немає своєї зубної щітки, – додав інший.
– Такі ночують у доках, як мені казали, – докинув третій.
Джайлза і Беррінґтона ніде не було видно, тому Гаррі поквапився повернутися до головного будинку, уникаючи будь-яких хлопчачих гуртів.
Під час вечері ворожі очі спостерігали за ним уже не так очевидно, але це лише тому, що Джайлз дав усім зрозуміти, хто його чув, що Гаррі – його приятель. Але Джайлз не зміг допомогти, коли всі пішли до спальні після виконання домашніх завдань, а Фішер стояв біля дверей, явно чекаючи Гаррі.
Коли хлопці стали роздягатися, Фішер гучно проголосив:
– Мені шкода за цей запах, панове, але один із учнів жив у будинку без ванни.
Один чи двоє хлопців реготнули, сподіваючись догодити Фішеру. А Гаррі його проігнорував.
– Не тільки без ванни, а й навіть без батька.