Та заходьте вже, повторив своє запрошення військовий. У нас і чай є, і дещо міцніше!
Що ж це таке? здивувався вголос старий. Ви всіх без винятку готові до себе запрошувати? Та й хіба дозволено пити на кордоні?
Сьогодні можна, зітхнув прикордонник. Сьогодні такий день, що можна.
І він відчинив двері, зайшов у будиночок й огледівся. Стариган піднявся трьома сходинками, акуратно заносячи над кожною праву ногу, що не гнулася в коліні і закінчувалася не важким черевиком, як ліва, а гумовим підбором, прибитим до деревяної щиколотки.
У великій кімнаті прикордонної застави пахло корицею та гвоздикою. На маленькій електроплитці пускав із носика пару синій емальований чайник. На підвіконні між двох вазонів зі старими алое стояла приземкувата, не вища за самі вазони, пляшка «Жальгіріса». Поруч маленькі чарки. А на стіні над письмовим столом висів портрет президента Адамкуса.
Старий перевів погляд із президента на трьох прикордонників. Похитав головою.
Хто ж так кордон охороняє? здивовано спитав він.
Ми закриваємося, сумним, безбарвним голосом пояснив незнайомий офіцер і розвів руками, показуючи, що більше він нічого вдіяти не може.
Кордон закриваєте? перепитав старий.
Навпаки. Відчиняємо. А от прикордонний пункт більше не потрібен, сказав інший прикордонник.
І куди вас переводять?
Кого куди, зітхнув третій. А я, вочевидь, поїду за нього, за кордон, він кинув не дуже радісний погляд у вікно.
Либонь, є ж такі країни, в яких бракує прикордонників, задумливо промовив старий знову після недовгої паузи. Але ці країни або хворі, або великі Або і те й інше!
Розділ 2. Хутір Пієнаґаліс. неподалік від Анiкщая
Дід Йонас, зайшовши в будинок із двома цеберками, повними чистого оксамитового снігу, зупинився на гумовому килимку.
Світло коридорної лампочки відсвічувало в калюжах, що розповзлися довкола виставлених під стіною у вільному напівпорядку черевиків і чобітків. З пари чоловічих коричневих черевиків стирчали все ще стиснені судомою морозу шнурівки.
Опустив старий Йонас відра перед собою. Підняв мітлу, що лежала тут же, біля дверей, обмів нею сніжок зі своїх чобіт і відразу ж перевзувся в сірі фетрові капці більшого, ніж треба, розміру. У них можна було човгати підлогою, не підіймаючи ноги. І дід Йонас, підхопивши цеберка зі снігом, «прослизнув» коридором до перших дверей зліва, деревяних і безліч разів фарбованих у різний колір, через що в усіх гостей цього затишного хутірського будиночка зявлялося враження, що такі двері можуть провадити тільки в інший, паралельний світ. Якщо придивитися до них, то зшкрябана фарба в різних місцях видавала їхнє червоне, біле і навіть синє минуле. Хоча якось дід зафарбував їх благородною зеленою фарбою, не яскравою, матовою. Все інше в коридорі було «оновленим» на вимогу внучки Ренати, котра жила на власній половині господи, за зовсім звичайними, але також добротними, не фарбованими деревяними дверима праворуч у коридорі. За її дверима дзвенів сміх, чулися молодечі голоси.
Дід Йонас повернувся в коридор зі шваброю. Витер підлогу навкруги. Посміхнувся, збагнувши по взуттю, що за овальним столом у вітальні Ренати зібралося цього вечора шестеро, якщо рахувати й її саму. Зібралися три пари. Отже, будуть мріяти. Що вони там святкують?! До Нового року ще десять днів! Могли б і зачекати.
* * *Нам потрібен капелюх! Піди попроси у діда! Вітас втупився бешкетним і водночас вимогливим поглядом у Ренату.
Він капелюхів не носить! Ну гаразд!
Рената постукала в зелені двері.
Діду, можна? гукнула вона і потягнула за ручку.
Зазирнула. Дід Йонас сидів у кріслі під вікном. Над головою світилася лампочка торшера. На носі окуляри в кістяній оправі дивного, майже бурштинового кольору. В руках книга.
Можна у тебе каструлю узяти?
Бери! А що варити будеш?
Майбуття, пожартувала Рената і пройшла в його кухоньку, в якій пательні, каструлі й інші ємності та пристосування для приготування їжі висіли, зачеплені за довгі та загнуті догори цвяхи, вбиті в колоди стіни рядами аж до самої стелі. Вони немов прикрашали невелике та трохи присадкувате віконце, яке абсолютно не було схоже на інші вікна в їхньому будинку.
Це віконце трохи скидалося на середньовічну бійницю, немов той, хто задумав цей будинок, вважав кухоньку останнім бастіоном. Або ж розмір вікна свідчив про небажання господаря, щоб за ним могли знадвору спостерігати за трапезою?!