Рената перенесла погляд зі шпилів башточок костелу на веселе, не затьмарене ні хмарами, ні сніговими хмарами зимове небо.
І тут радісний спокій порушив дзвінок мобільника.
– Вітаю! – пролунав бадьорий голос Вітаса, немов він тільки-но вистрибнув з-під холодного душу. – Даруй, я сьогодні не приїду. Ще не все залагодив. Зате знайшов наймачів на квартиру! Ти вже речі зібрала?
– Ні, не зібрала.
– А з дідом побалакала?
– Увечері побалакаю.
– Ти чимось заклопотана?
– Так, – зізналася Рената. – Мені не дуже й хочеться їхати!
– Але ми ж вирішили! – вигукнув Вітас. – Твоя машина, мій бензин, наше майбутнє!
– Гарно, – спокійно відреагувала на пишномовність Вітаса Рената. – Ти б міг стати спічрайтером у президента!
– Може, й буду! Тільки не у нашого! Вранці зателефоную, а завтра до вечора приїду. О’кей?
Потім у маленькій затишній кав’ярні на вулиці Баранаускаса вона пила м’ятний чай. Пила і дивилася у вікно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляє будинками, не визнає прямих ліній і прямих кутів, таку типову для маленького містечка Анікщяй, біля якого вона виросла під наглядом дідуся Йонаса та бабусі Северюте. Згадала себе шестирічною. Тоді дідусь був молодший і не такий замислений, як зараз. Тоді у нього був кінь і візок, на якому він їздив у місто. Тоді він був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а він хитро посміхався. Й іноді робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселі, яку сама і наводила. Через цю чистоту дід Йонас улітку залишав черевики на порозі та заходив у господу в шкарпетках або босоніж. Бабуся якось вирішила, що Рената любить пиріжки з яблуками і пекла їх щотижня в суботу. Пиріжки були смачні, але дідові вони подобалися більше, ніж Ренаті. І він намагався з’їсти їх більше, ніж онука. А бабуся Северюте, знаючи про цю його слабкість, витягнувши гарячі пиріжки та закликавши Ренату на кухню, не відходила від столу, поки внучка не з’їсть стільки, скільки може. І тільки після того, як дитина вимовляла жалібним голосом: «Більше не можу!», тільки тоді Северюте кликала діда, але наодинці з рештою пиріжків його не залишала. Зате витягала пляшку наливки власного виготовлення та стару срібну чарочку. Адже колись вона вирішила, що дід Йонас любить наливку, і стала робити її з вишень, слив і малини. І дід Йонас справді полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як її ж пиріжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодної, з льоху, наливки теплий пиріжок – більшого задоволення для Йонаса й не існувало.
А коли Северюте не повернулася з лікарні, все в їхньому житті з дідом змінилося. Час пиріжків із яблуками минув і більше не повертався. Щоправда, в погребі ще стояло кілька бутлів із наливками, і дід щовечора навідувався туди зі скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою. Стара срібна чарочка кудись згинула, і скільки не намагався дід Йонас, а знайти її так і не зміг. У льох він відніс стілець, щоб не підіймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собі скляночку, посидить, поміркує.
Якось Рената перелякалася, коли раптом помітила, що час наближався до півночі, а діда ще вдома немає. У льох він пішов близько сьомої! Тринадцятирічна на той момент дівчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити. Спочатку подумала, що дідусь помер, і від жаху ввімкнула по всьому будинку світло та забилася в закуток кухні. Але потім раптом подумала, що він міг впасти зі сходів і вдаритися або зламати ногу. І так лежить і чекає, коли ж онучка прийде йому на допомогу!
Нелегко було Ренаті змусити себе здійнятися на ноги, але, врешті-решт, озброївшись ліхтариком і взувши ґумові чоботи, вона таки вийшла з оселі. На порозі зупинилася і прислухалася. Дзенькнув поруч ланцюг: їхній пес Барсас визирнув із будки.
«Якщо не гавкає, отже, чужих немає!» – подумала Рената і пішла сміливіше до льоху, підсвічуючи собі шлях.
Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кімнату з полицями обабіч стін і нішею для картоплі й інших овочів у кінці приміщення.
Дід сидів на стільці прямо під палаючої лампочкою спиною до Ренати. Сидів нерухомо, через що дівчинка подумала, що він мертвий. Затамувавши подих, вона обійшла його і присіла перед Йонасом навпочіпки, вдивляючись в опущене обличчя.
– Діду, ти помер? – спитала переляканим голосом.
Голова Йонаса сіпнулася, підвелася. Він розплющив очі і тут же з його руки випала на підлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердій, затоптаній до блиску підлозі.
– Що? – вирвалося у діда Йонаса.
– Ти не помер? – прошепотіла внучка.
– Я не помер, – захитав головою дід. – Йонаси не вмирають. Я просто заснув… Вибач!
Вона взяла його за руку і повела до сходів.
Дід потім ще кілька разів вибачався.
Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиної наливки і так йому сумно стало, немов знову і цього разу вже, певно, назавжди попрощався зі своєю Северюте. Вирішив сидіти в льосі, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замість смерті прийшов сон, а потім прийшла й онучка, перелякана та бліда.
– А у вас є пиріжки з яблуками? – спитала, обернувшись до офіціантки, Рената.
– Є з журавлиною та чорницею, – відповіла білява дівчина-офіціантка. – Будете брати?
Рената заперечно похитала головою.
Миготів по обидва боки дороги зимовий ліс. Високі сосни стояли, впершись кронами в небо, й їхні стовбури здавалися напруженими струнами величезної арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!
Поруч на пасажирському сидінні – пакет із продуктами з супермаркету. На підлозі під сидінням – ще один. Запас на дві кухні.
Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравійку. Тут уже маленький червоний «фіат» зменшив швидкість. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Сніг перед його ворітьми і хвірткою лежав незайманий. Ніхто після того, як він випав, до давно померлих не навідувався.
Далі два нові дерев’яні будинки, збудовані на місці старих хутірських. На тому ж фундаменті. Так тут заведено. Потім лісок і ще один хутір, тільки той уже сучасніший, ціла ферма! Там і корівник, і свинарник, і два трактори.
Мерзла укочена бічна доріжка з гравію повернула до цієї ферми, а Рената поїхала далі. По її особистій доріжці, по коліях, витиснених у снігу, що осів під колесами її маленької машинки. Ще п’ять кілометрів, і вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в діда Йонаса. Їхніх двох «домів» під одним дахом. Просто один дивиться вікнами на північ, а другий – на південь.
Пес Барсас вискочив із будки і заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фіат» спинився біля комори.
Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила біля зелених фарбованих-перефарбованих дверей діда. Другий занесла до себе.
«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати і діда покликати!» – вирішила вона.
Повернулася в коридор, постукала в зелені двері, штовхнула їх. Ті відчинилися.
– О! Приїхала! – зрадів Йонас. – Які в світі є новини?
– А що, треба було газети купити? – спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив її про це дідусь.
– Ні, навіщо мені газети! Що там у місті? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?
– Ні, – на ходу відповіла Рената. Занесла пакет із їжею на кухню, розклала покупки на столі. Частину в холодильник сховала, частину – в шафку біля плити.
– Все по-старому. Нічого нового! Згадувала там бабусині пиріжки з яблуками…
– Так, – дід кивнув. – Пиріжки… Завези мене якось туди, в місто. Давненько не був.
– Звісно! Ти сьогодні ввечері у мене повечеряєш?
– О! А я думав тебе до себе кликати! – зізнався дід.
– Ну тоді давай я вечерю приготую, а їсти будемо у тебе! Гаразд? – запропонувала Рената.
– Тобі треба в політику йти, – посміхнувся дід. – Згоден. А що приготуєш?