Баум Лаймен Фрэнк - Чудесна країна Оз стр 6.

– Тпр-р-ру! – заволала Козла. – Мені від вашого стукоту аж трясця!

– Хіба боляче? – занепокоївся хлопець.

– Не те щоб боляче, – відповіла Козла, – але у мене аж трясця, коли мене трясуть.

– Ну, все вже позаду, – заспокоїв її Тіп. – Сідай-но, Джеку, і міцно тримайся за палю. От і не впадеш.

Отож Джек ухопився за палю, а Тіп скомандував: «Но-о-о!»

Слухняна Козла відразу підтюпцем побігла вперед, погойдуючись із боку в бік на кожному кроці.

Тіп бадьоро крокував поруч, радий, що товариства прибуло. Непомітно для себе він навіть почав насвистувати.

– А яка команда стоїть за цим звуком? – запитала Козла, прядучи вухами.

– Не звертай уваги, – відповів Тіп. – То я так – насвистую. А це означає лише те, що я в доброму гуморі.

– Я б і сам радо посвистів, – зауважив Джек, – от лишень губи в мене в трубочку не складаються. І змушений визнати, любий татку, що це якийсь недогляд.

Тим часом вузька стежина, якою вони прямували, вивела їх на широку дорогу, бруковану жовтою цеглою. На узбіччі Тіп помітив дорожній вказівник:

Та вже смеркалося, і подорожні вирішили стати на ночівлю неподалік від дороги і продовжити шлях із першими променями сонця. Тіп відвів Козлу на зелений пагорб із чагарем і допоміг Джеку обережно злізти на землю.

– Думаю на ніч покласти тебе на землю, – зауважив хлопець. – Так буде безпечніше для тебе.

– А як бути зі мною? – занепокоїлася Козла.

– А ти можеш і постояти, – відповів Тіп, – а позаяк ти все одно не спиш, то постоїш іще й на чатах: пильнуватимеш, щоб нас зненацька не захопили.

І хлопець простягнувся на траві біля Джека і, втомлений після довгого дня, відразу ж заснув.

Джек Гарбузова Голова їде до Смарагдового міста

На світанку Тіпа розбудив не хто інший, як Джек. Хлопець продер заспані очі, поплюскався в ручаї, а потім поснідав хлібом та сиром. Можна було рушати в путь.

– Вирушаймо негайно, – вирішив він, – дев’ять миль – це ого-го яка відстань, та подолати її, якщо, звісно, нічого не скоїться, маємо до полудня.

Отож Джек знову всівся верхи на Козлу, і подорож продовжилася.

Тіп помітив, що багрянець трав та листя побляк і змінився на сизий, як лаванда, а невдовзі й той поступився зеленавому, який з кожним кроком до великого міста, де правив Опудало, все яскравішав і яскравішав.

Та не пройшли мандрівники й двох миль, як дорогу з жовтої цегли перетяла широка стрімка річка. Тіп почухав потилицю, як же його бути. Аж тут він помітив якогось чолов’ягу, котрий на човні плив до їхнього берега.

Коли човен уткнувся в берег, Тіп запитав:

– А чи не переправите ви нас на той бік?

– Звісно, коли маєте гроші, – непривітно буркнув перевізник.

– У мене немає грошей, – відповів Тіп.

– Як? – запитав той. – Узагалі?

– Узагалі, – зітхнув хлопець.

– Тоді навіщо ж мені у такому разі гнути спину? – рішуче відмовив перевізник.

– Яка люб’язна людина! – зауважив Джек із своєю незмінною усмішкою.

Перевізник витріщився на нього, але нічого не сказав. Тіп нахмурив чоло, намагаючись щось вигадати, бо то була б велика прикрість – зупинитися, коли до мети всього-на-всього декілька миль.

– Мені конче треба потрапити до Смарагдового міста, – спробував він умовити перевізника. – Але ж як мені дістатися до того берега, якщо ви не перевезете?

Перевізник лише розсміявся у відповідь, та сміх його був недобрий.

– Он та дерев’яна колода, – кинув він на Козлу, – та точно попливе. То чом би тобі її не осідлати? А той неотесаний блазень із гарбузовою головою, може, випливе, а може, й ні, у будь-якому разі – втрата невелика.

– Про мене не хвилюйтеся, – Джек обдарував ласкавою усмішкою неласкавого перевізника. – Будьте певні, хвилі мене винесуть.

«Коли так, – подумав Тіп, – то варто спробувати». А Козла, яка взагалі не знала, що таке страх, жодних заперечень не висувала. Отож хлопець завів її у воду і всівся на неї верхи. Джек теж забрів у воду по коліна і вхопився за хвіст Козли, щоб тримати гарбузову голову над водою.

– Ну ж бо, – сказав Тіп, настановляючи Козлу, – якщо ти перебиратимеш ногами, то, либонь, попливеш; а якщо попливеш, то ми скоріше за все опинимося на тому боці.

Козла одразу ж заходилася перебирати всіма чотирма ногами, поволі набираючи швидкість, і незабаром мокрі мандрівники вже дерлися зеленою травою, що нею поріс крутий протилежний берег.

Холоші штанів у Тіпа вимокли хоч викручуй, а черевики хлюпали, проте Козла пливла так вправно, що вище колін хлопця майже не забризкала, а от пишні шати Джека просякли до останнього рубчика.

– Нічого, – махнув рукою Тіп. – На сонці все швидко висохне. Головне, що ми вже на цьому боці, цілі та здорові і без усякого перевізника. І тепер можемо продовжити путь.

– А мені плавати навіть сподобалося, – мовила обтрушуючись Козла.

– Та й мені до вподоби, – додав Джек.

Невдовзі вони опинилися на дорозі з жовтої цегли, що обірвалася на тому боці, і Тіп знову підсадив Гарбузову Голову на Козлу.

– Якщо мчати з вітерцем, – сказав він, – то одежа вмить обсохне. А я схоплюся за хвоста Козли і побіжу слідом. Тоді ми швидко всі обсохнемо.

– То нехай Козла швидше переставляє ноги, – сказав Джек.

– Бігтиму так, як ноги несуть! – радісно заіржала Козла.

Тіп ухопився за галузину, що правила Козлі за хвоста, і на повний голос гукнув: «Но-о-оо!» Козла рвонула з місця навскач, а Тіп припустив слідом за нею. Та Тіпу здалося, що вони могли б і додати, і він скомандував: «Вйо-о-о!». Тут, пригадавши, що це слово є командою бігти щомога, Козла полетіла дорогою, як стріла. І тут Тіпу вже було непереливки: бігти швидше, ніж будь-коли в житті, аби не відставати.

Годі й казати, що духу в нього вистачило ненадовго, та коли він відкрив рота, щоб скомандувати «Тпру!», то виявилося, що в нього й горло перехопило. А потім трапилося ось що: кінчик «хвоста», а він, як не крути, був сухим сучком, хруснув, і за мить Тіп уже качався у дорожньому пилу, тоді як Козла зі своїм гарбузоголовим наїзником неслася все далі й далі, зникаючи у куряві з-під копит.

Поки Тіп оговтався, підвівся на ноги та відхекався, аби нарешті вигукнути «тпру!», у цьому вже не було потреби, бо конячки вже і слід загув.

Уторопавши, що сталося, Тіп зробив єдину розумну річ, що йому залишалася: він сів на узбіччі, відсапався і вже без поспіху почвалав слідом.

«Рано чи пізно, а я їх все одно дожену, – метикував він дорогою, – бо дорога так чи інакше веде до Смарагдового міста, от біля брами ми й зустрінемося».

Тим часом Джек, цупко чіпляючись за Козлу, хвацько мчав уперед, навіть не підозрюючи, що трапилося позаду, бо головою по боках не крутив, а Козла цього й не могла. А от що він помітив, то це те, що трава та дерева навкруги зеленіли яскравіше, аніж перед цим, і про те, що до Смарагдового міста, мабуть, рукою подати, здогадався ще до того, як у полі зору з’явилися високі міські шпилі та шатра.

Нарешті вдалині забовваніли високі міські мури із зеленого каміння, оздоблені смарагдами. Побоюючись, що Козла сама не здогадається спинитися і, чого доброго, лоба собі розіб’є об міську браму, Джек наважився сам крикнути «тпру!».

Козла разом стала як укопана, і якби Джек не тримався як слід, то покотився б шкереберть і, чого доброго, сам собі лоба розбив би.

– З вітерцем домчали, еге ж, любий татку? – вигукнув він і, не почувши відповіді, озирнувся. І тут він побачив, що «татка» з ними немає.

Його ще ніколи не кидали ось так посеред дороги, і він відчув деяку тривогу. Але поки він розмірковував, що могло статися і що, виходячи з того, робити далі, міська брама в зеленому мурі відчинилася і звідти вийшов якийсь чоловік. Він був коротенький і пухкенький, зі здобним обличчям. Одягнений у все зелене, і навіть гостроверхий ковпак на голові у нього зеленів, навіть окуляри на очах також зеленіли. Він уклонився Джеку і сказав:

– Я – Страж міської брами Смарагдового міста. Дозвольте запитати, хто ви такі і що вас сюди привело?

– Я – Джек Гарбузова Голова, – відповів той зі своєю неодмінною усмішкою. – А привела нас сюди оця дорога, а навіщо – і сам не знаю.