Відомо: ні з чого іншого, як із крихітного зернятка пускає дерево коріння в землю і тягнеться до неба гіллям.
Так і хлопець, заспокоєний міоарою, почав сподіватися на своє визволення. Наступного дня велетень заснув біля вогнища, хлопець же палив вогнище, готував казана. Коли вода закипіла, він обережно зняв казан і хлюпнув окропом межи очі велетню і осліпив його. Підскочив Гевеун, розлючений, мов скажений пес, – а нічого не бачить. Навпомацки велетень підійшов до загону, усівся на горбочку і велів хлопцю доїти овець. Потім запитує:
– Ну, ти готовий овець заганяти?
– Так, – відповідає хлопець.
Тоді Гевеун кинувся закривати загін, однією рукою тримає ворота, другою – щупає овець і випускає по одній, щоб схопити хлопця. Але ж і хлопець не дурник. Підкрався він до великого барана, заліз йому під живіт, вчепився руками у вовну і непомітно проскочив. Прогавив велетень хлопця. Той буде тільки насміхатися над ним. Піднявся велетень на весь свій височезний зріст, почав каятися:
– Друже мій, той, хто навчив тебе таким хитрощам, – добре придумав, а якщо ти сам здогадався, тим краще. Не маю сил утримувати тебе біля себе і, якщо вирішив ти йти у світи, візьми цей перстень – буде пам’ять про Гевеуна-велетня.
Хлопець, не думаючи про біду, підбіг, схопив перстень і надів його на палець. А Гевеун як закричить:
– Персню, персню, де ти?
– Тут я! – відповідає зачарований перстень.
Тоді велетень – туп! туп! туп! – потупав своїми ножищами туди, звідки почувся голос, потім знову закричав:
– Персню, персню, де ти?
– Тут я! – кричить перстень.
Зрозумів хлопець, що потрапив у пастку.
Гевеун бігав з розчепіреними руками, щоб схопити хлопця і кричав:
– Персню, персню, де ти?
– Тут я! – відповідав перстень.
Хотів хлопець зняти перстень, а не може – не дається, клятий, не знімається.
Схопив його зубами – ніяк. Бачить, що іншого виходу немає, витягнув ніж, поклав руку на колоду, відрубав палець з перснем і кинув у колодязь.
Велетень знову кричить:
– Персню, персню, де ти?
– Тут я! – відповідає перстень з колодязя.
Підійшов Гевеун-велетень до колодязя, перечепився і полетів головою вниз. Захлинувся водою – там йому й кінець прийшов.
Хлопець упевнився, що велетень загинув, заліз йому на п’яти, що стирчали з колодязя, і затанцював на радощах. Потім зібрав свою отару овець і погнав на пасовисько. Догнали його інші чабани. Розповів він їм про все, що з ним сталося, – тоді й інші чабани насмілились повести овець у кодри. Спочатку йшли з обережністю, потім збудували собі загони на багатих і красивих лісових галявах і почали там пасти овець. Може, й донині пасуть їх.
* * *
Царство змія
Народився я не в ті казкові часи, а пізніше, коли дівчата з Турлуешт носили казки у фартушках. Якось я простягнув тихенько руку і вхопив одну з них. От і розповім її вам.
Жили-були колись чоловік з дружиною. За своє життя вони пережили чимало бід, але найбільше турбувало те, що в них не було дітей, які б підтримали їх у тяжку хвилину. А вони відчували наближення своєї осені. Гірка доля випала бідним. Але одного світлого ранку жінка йшла на вершину гори росяною доріжкою і від цього зачала. Невдовзі народила вона дитину – красивого, здорового хлопчика – і їхньому щастю не було меж.
Минуло кілька днів і стали думати батьки, що треба похрестити дитину і дати їй ім’я. Але всі, кого вони запрошували стати хрещеними дитині, відмовлялися. Це турбувало батьків, не давало спокою.
Якось вночі, коли вже всі спали, бідний батько не міг заснути, охав і тяжко зітхав:
– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.
Тільки він це сказав – бах! – хтось відчинив двері і зайшов до хати:
– Вечір добрий.
– Добрий.
– Чула я, чоловіче, про твою біду: неначе ти не можеш знайти кумів і похрестити дитину. Я прийшла, щоб допомогти тобі у твоєму горі.
– Прошу, але хто ти?
– Смерть.
– А чим же ти можеш допомогти?
– Як чим?
– Адже ти знаєш, що куми приходять не з порожніми руками, вони приносять подарунки для дитини, з побажаннями, щоб вона росла і мужніла.
– Якщо так, візьму його з собою.
– Йди геть з мого дому, я не хочу слухати тебе. Якщо я не знайшов до цього часу кумів, це не означає, що я повинен віддати тобі свого сина.
Почимчикувала смерть геть, а чоловік вийшов у двір (а було це зоряної ночі), всівся на призьбу і знову взявся охати та ахати:
– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.
Почув його причитання Місяць, спустився на землю, зупинився перед будинком нещасного, посвітив двір, став перед чоловіком, вклонився низенько до землі, й сказав:
– Візьми мене, чоловіче, кумом.
– А чим ти зможеш обдарувати нашу дитину?
– Красою і багатством, що на мені.
Подивився чоловік на нього й сказав:
– Твоє багатство ніч з’їдає, а краса – з сонцем зникає.
– Якщо не дружиш ти з добром, залишайся зі злом, – відповів Місяць й одразу піднявся на своє місце в небі.
А чоловік знову почав оплакувати свою долю. До самого сходу сонця все голосив:
– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.
Світало. Сонце повільно випливло з-за горизонту і побачило не росу на листках дерев і траві, на квітах польових, а струмки сліз, які текли з очей бідного чоловіка. І воно покотилось по верхівках дерев до будинку, де була маленька дитина.
– Доброго ранку, чоловіче.
– Доброго.
– Чому ти зустрічаєш моє сходження на небо гіркими сльозами?
– Ох, найсвітліше Сонце, як мені не плакати, адже я не можу знайти хрещених для сина, які б обдарували мою дитину і дали їй ім’я.
– Чи не хочеш ти взяти мене хрещеною матір’ю?
– А чим ти зможеш обдарувати мого сина?
– Золотом, що на мені, і красою світла.
– Хай буде по-твоєму, – сказав чоловік, і повів Сонце в будинок. Там де воно ступало – яскраво все освічувало, а де проходило – все навколо золотило. Наблизилось сонце до колиски дитини, провело пучком променів по його обличчю, розбудило; після взяло на руки, ніжно доторкнулось вустами, і як належить, за звичаєм, викупало його не у воді, а в своїх променях, теплих і ніжних, потім віддало його батькам:
– Візьміть вашого сина Фет-Фрумоса, хай росте сильним і здоровим на радість батькам.
Уклонились чоловік і жінка Сонцю, подякували, як уміли, за таку радість. Воно ж, попрощавшись з ними, знову помандрувало з одного кінця землі в інший. А чоловік з жінкою стали жити-поживати в своєму позолоченому будинку.
Фет-Фрумос ріс сильним і привабливим, батьки раділи з того і були щасливими. Прийшов час і син почав ходити на полювання, спочатку неподалік від дому, а потім все далі. Одного разу він повернувся з полювання з гарною здобиччю. Батько йому й каже:
– Синку дорогий, дозволяю тобі обійти хоч весь білий світ вздовж і впоперек, тільки не переступай змієву межу.
– Чому, батьку?
– Всі, хто переступив його межу, назад не повернулись.
З того часу Фет-Фрумос обходив змієве царство, і не тому, що він був боягузом, а щоб не засмучувати своїх батьків. А одного разу він вирішив піти на полювання за межі своєї держави. Йшов-йшов і трапився йому на приціл заєць. Джжик! – полетіла в нього одна стріла, – джжик! – друга слідом. Зашкутильгав заєць на одну лапку – ось-ось схопить його хлопець, але кульгавий заєць знай собі перевалюється з боку на бік, та так біжить, що пилюка стовпом піднімається. Фет-Фрумос – за ним, заєць все глибше в ліс. Опам’ятався Фет-Фрумос в самому серці змієвого царства. А заєць зник. На лісовій галявині, між дерев, стояв прекрасний палац, від якого не можна було відвести очей. Наблизився Фет-Фрумос і бачить: вікна, двері відкриті, а навколо – жодної живої душі – і не видно і не чутно. Зайшов він до палацу і відразу відчув приємний запах смаженого м’яса, різних смачних страв. В іншій кімнаті були заставлені столи різними стравами і напоями. Фет-Фрумосу, який був голодним, як вовк, ще більше захотілося їсти. Але без дозволу він не наважився сісти до столу. Тоді він крикнув: