Восени Павол відправив свою Марію вчитися до Бреста, а Пелажка залишилася вдома.
…В полові на дванадцяту я закрила ноутбук і вийшла надвір. Рейки біля дому озивалися характерними трісками – раз, другий; то десь за краєм землі, може, ще в Дуричах чи Страдчі направлявся на Брест нічний дизель. За якийсь час на обрії, де дві рейки сходяться в одну цятку, трохи над нею засіяла огниста зірка потужного прожектора; стала рости хвостатою кометою, хвостом наперед; почав доноситися шум дизеля та грюкіт коліс, голубова ніч згустилася вздовж колію від світла комети – і ось за десять метрів від мене, потрясаючі землю і скло в шибах веранди, спокійно, згідно з недочіпальним розкладом, простукотів дизель. Череда сіяючих електричним світлом вікон, в яких бачні люди – геть немніжко, останній вагон – і земля вспокоїлась. Пройшов нічний поїзд, як давно, як завжди – тепер треба спати. Дай Бог доброї ніченьки, мирно лягати, раненько встати.
«До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст»
Я прочнулася до дня, коли сонце ще тільки-тільки підбиралося до обрію з нижньої частини нашої планети, та вийшла на двір. Ясний літній жемчужний холод як подарунок. Рясна роса на траві – значить, дощу не буде. Потягнутися, повно вдихнути чисте прохолодне повітря, відчути своє здоров’я та безмежжя всесвіту, заповненого пташиними голосами, магнітними полями, атомами та безліччю інших цікавих речей… Це щастя. Я пройшлася двором за кущі, бо навіть людині, яка відчуває безмежжя світу, після ночі це треба.
А що там з нашими грибними надписами? Вони стали майже нечительними: пурхавки вже побуріли, а пудпалюпахи якось на диво хутко згубили свіжість, пошли в землю. Деякі частини «букв» геть пропали, і тепер про надписи можна було тільки здогадуватися. Може, нам взагалі вони вчора примарилися?
Раптом від шосу почувся звук автомобільного сигналу. Я аж стинулася з раптовості, так різко прозвучав він серед пташиних голосів. На дорозі, яка вела від шосу до Будки, майже біля самого шосу, там, де розрісся гігантський горішник, стояв легковик, і якійсь чоловік махав мені рукою, як би запрошуючи підійти. Що там таке? Хто то? Може, що зламалося, допомога треба? Я направилася туди.
Заодно – подумала – подивлюся, де там на дорозі можна прикріпити ту шильдочку-дороговказ «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст», що подарувала мені Оксанка.
Чоловік – темноволосий щуплий хлопець – був блідний, як полотно.
– Там, – сказав він тихо, коли я підійшла. – Віте… – він якось дивно ворухнув рукою у бік горішника.
На перший погляд, нічого аж такого жахливого в горішнику не було. Горішник як горішник, великий, густий корч. Я подивилася на хлопця запитально. Він підійшов до мене, легко, але міцно, взяв під лікоть і підвів на кілька кроків до дальнього боку горішника, який від початку не був мені бачний. Я глянула – і хлопець не зміг мене втримати. Я зблідла, як і він, втратила притомність і повалилася на землю.
* * *
Саша потім казав, що без тями я була недовго: він поляскав мене по щоках, покропив мінеральною водою з пляшки – і я розплющила очі. Дрижачою рукою я витерла краплі з лиця, так-сяк підвелася.
Біля світло-зеленого горішника на свіжій траві лежала Оксана. Тіло Оксани. Тіло Оксани, навскіс розрізане надвоє. Розріз проходив від талії через живіт і аж до стегна; розріз рівний, як… зрозуміла я холодіючи – як у того котеняти, що я бачила тиждень тому; кишки Оксани відливали перламутром; кістка стегна біліла, як знесена найгострішою «болгаркою»… Я бачила все чітко, фіксувала на внутрішній лічильник деталі. Дві частини тіла близько, але все ж не впритул. Ровер під ногами, так, як би Оксанка загинула просто на ньому, пакет із моїми делікатесами на кермі. Мертве лице Оксанки з мертвим виразом, без емоцій. Знайома сукня зі штучного зеленого шовку в рожевенькі трояндочки, розрізана також рівно – навіть краї тканини не обтіпалися – в плямах крови. Тепер я почула й пах згорнутої крови, і пах від того, що в кишках… Мені знов стало кепсько, але зусиллям своєї слабої волі я все ж відігнала дурноту.
Думки в моїй голові замелькали, як плавчихи, що одна за одною скачуть з вишки у воду, а сльози побігли цюрком. Як можна було ТАК забити людину? Чим? Хто? НАЩО? Очевидно, Оксанку забили вчора вечором, коли вона верталася від мене додому, за кілька хвилин по тому, як я помахала їй та вернулася прибирати зі стола. Чому я ніц не чула? Чи, може, вона тоді спокійно поїхала собі, а потім вернулася? А може, її забили десь, а сюди перенесли вже забиту? Чи кричала Оксанка, чи довго мучилася, чи смерть настала вмить? А коли б я трохи ще постояла біля калитки, поки Оксанка їхала до дороги, то, може, на неї й не напав би загадковий вбивця… Чи, принаймні, я могла б його побачити… Але, Боже мій, як страшно! Вбивця був ось тут… А раптом він і зараз тут ховається?
Хлопець біля мене кашлянув. Я повернула до нього голову. Хто він, як він тут опинився? А раптом він і є вбивця?
– Я побачив тіло на обочині, тільки-но звернув з шосу, – відповів хлопець на моє німе питання. – Зрозуміло, спинився, вийшов, впізнав Оксану Петрівну… Я їхав до вас у справі, про яку потім поговоримо… За порадою нашого спільного друга Андрія Динька, – зважив необхідним додати він. – Але тут натикнувся на… Побачив вас у дворі вашому, натиснув на клаксон…
– Віте вже викликали міліцію? Хто Віте такий взагалі?
– Викликав, сказали, хутко будуть. Віте мене не знаєте, зате я вас знаю. Звати мене Олександр Бріштгель, – назвався хлопець.
Я знову погляділа на Оксанку. По її мертвому лиці бігала мурашка, шукаючи якоїсь своєї користі. Я помкнулася затулити Оксанці очі; мені подалося, що буде жахливо, коли мурашка пробіжить і по них.
– Не зачіпайте! – спинив мене Олександр Бриштгель. – Не можна нічого дотикатися!
Він мав рацію. Не можна. Мурашка може забігти в око Оксанки, але то ніц – мертвим не болить.
Подзвонити кому? Влянці, Ленці?
Я відвернулася, зробила кілька кроків у бік шосу. У цей ранішній час він був пустим, тільки чулося тихе порипування педалів – хтось котив старим ровером. Ось роверист вже котить мимо нас. Німець. Непотрібна, недоречна аж до неприйняття зараз зустріч.
Їхав він мимо, мусить, на дачу – я знала що десь поблизьку в нього є дача – або, може, просто катався для здоров’я – на ньому був спортивний костюм у кольорах російського прапора. Я хотіла відвернулася, коб35 не бачити пришелепка36, але він мене вже пізнав і, на свою біду, знову вирішив виступити із сольним номером. Демонструючи добре володіння технікою їзди ровером «без рук», не тримаючись руками за кермо, він показав мені непристойний жест, зігнувши лікоть. Він ще хотів, здається, плюнути в мій бік, але не вспів.
Іншого разу я б, мусить, просто відвернулася. Але не сьогодні. Він не мене сьогодні образив, він образив Оксанку, він кощунствував над її тілом… І пробачити це було неможливо. А може, то він чи такий як він, і винуватий у гибелі Оксанки? Але то я зараз так гладко обґрунтовую, а тоді я навіть не вспіла подумати цих думок, не встигнула осмислити. А тоді просто червоний туман миттю застелив мені очі та мозок – і я снарядом артилерійським з горла пушки рвонула вперед. У мене вельми рідко, але бувають приступи шалу – відомого в околицях, спадщинного родового шалу. Перейшов від предків. Тут у нас про нього знають та побоюються. Не знаю, чи знав Німець, чи просто лице моє його жахнуло, але він схопився за кермо й хутчій закрутив педалі, намагаючись втекти. Але в остатню мить я вспіла вхопити його за багажник і шарпонула з такою силою, що він гепнувся на асфальт. Я била лежачого. Ногами. Не даючи йому підвестися. Дико радіючи тому, що з носа Німця побігла кров. Не слухаючи крику Сашка Бриштгеля та відштурхнувши його, коли він спробував мене відтягти. Занурившись у червоний світ, за обрій здорового глузду, в місто лише одного почуття – пекучої ненависті.