З цього вікна були бачні інші чарені грибів, але вони також складали собою слово:
BIEDA
Мені так само прийшлося прокашлятися, перш чим я змогла виговорити:
– Що це значить? Якийсь жарт?
Оксанка подивилася на мене.
– Чи попередження.
Ми стояли одна проти одної, і уявні лінії поміж нами робили майже правильний криж; але погляди, спрямовані на Оксанку, створювали малюнок птичої лапи.
Текст – це завжди тайна, написаний він на папері чорнилом, на землі грибами чи в повітрі поглядами. Тайні знаки ще можуть критися в червонокрівцях, бактеріях, навіть у молекулах – вони там палають.
– Повірте мені, вони мають розум й почуття, як має розум й почуття бджолина сім’я, мурашник або людство як таке, – казала Оксанка, коли ми спустилися з гори й розглядали тепер таємничі грибні надписи зблизька. – Грибниця, гриби – це досить таємничі істоти. Читали ж, мабуть? В Японії не так давно були проведені експерименти з грибницею, які показали наявність у неї неабиякого інтелекту і пам’яті. Грибниця дотягалася до цукру найкоротшим шляхом у лабіринті, огинала небезпечні місця, а навіть жартувала з людьми…
– Та ну тебе! – відмахнулася Влянка. – От тільки не треба цих лженаукових гіпотез. Алко, признайся, нащо ти це зробила?
– Ні сном, ні духом! – присягнулася я. – Не маю ніякого відношення.
– Значить, колишній власник забавлявся, – виказала гадку моя сестра.
– Не знаю, не знаю, – засумнівалася я. – В його такий вигляд, ніби він взагалі в житті не забавлявся й гадки не має, як то робити. Та й як таке можна зробити? Висіяти гриби? Хиба це можливо?
– Интересно, а почему надписи по-украински и по-польски? – спитала Зорницька.
Ми вернулися за стіл. Вечір скінчався в задумливості, яку навівала неясна, непересічна грибна вістка. Але дівчата дійшли висновку, що гриби ті щось хоча й незрозуміле, але ж явно не надприродне, і тільки Оксанка з її схильністю до чарівного може так вважати. Коли ми розпрощалися біля плоту, зірки вже, як то кажуть, засіяли небо (яким-то буде врожай? – чомусь подумалося мені, коли ця фразеологема спала на думку). Ленка та Влянка сіли в машину (Влянка вирішила переночувати в Добратичах, куди Ленка взялася її підкинути; після хвороби Влянка стала хутко стомлюватися, їй треба було відпочити в комфортних умовах, яких на Будці поки що не було, тому домовилися, що вона переночує у звичній обстановці в Добратичах, а завтра я до неї прийду), Оксанка осідлала ровер, і дівчата поїхали по домах, навантажені клунками зі стравами, яких, як виявилося, я приготувала непереїдно мніго («Ладно, возьму для тети Баси, которая не смогла прийти», – відкоментувала Ленка, приймаючи з моїх рук здоровезний пакет).
Я прибирала зі столу, десь далеко майже весь час гуркотів грім, але, дивно, зоряниці блискали рідко. Біліли капелюшики грибів, на які я раз по раз поглядала; тонко бзюмкали комарі.
Увімкнула комп’ютер. Отже, золотий серпень 1930 року, Дивинове, велике село в Поліському воєводстві, вчитель початкової польської школи готується зустрітися з батьками деяких своїх учениць…
* * *
Коли настала золота й спішна пора жати, коли серпи і серпень усталював цим людюм час жити на квасі та молоці, бо варитися не стало коли, коли спинилися навіть бійки за ремізою, бо хлопці не мали на них сили, пан Родзай вирішив, що настав час все ж вернутися до тієї справи подальшого навчання найкращих своїх годованців, яка давно його займала. Час діяти, сказав собі пан Родзай, після обіду витираючи серветкою молоді вуса. Самий час не тільки випустити те, що думається голові, у світ словами, але треба вже й діяти. За польськими законами діти цієї любимої Богом держави мали вчитися до 14 літ, обов’язково й безкоштовно, а далій – вже за гроші. На практиці це означало, що блідні, але повні енергії паростки цього широкого, болотистого та небагатого краю зазвичай скінчали три класи початкової школи, ходячи до школи через два дні на третій, коли їм вдавалося видерти ноги з багни, було що впранути та не треба було цепами молотити або за вишаром 34 їхати. Навчившись за три роки такої освіти так-сяк читати-писати польською, рахувати, вивчивши на історії Польщі приказку «За круля Саса їж, пи та попущай паса», укріпившись у належності до московського православ’я на уроках Закону Божого, деякі діти, бувало, сиділи в останньому класі ще рік, бо інакше їх батькам погрожував штраф, – і на тому їхня освіта скінчалася. Така система, мабуть, була прогресивною, якщо її порівнювати, скажімо, з ситуацією ще двадцять років тому, коли бодай ніхто тут не відав грамоти, але для європейської країни першої третини двадцятого сторіччя – і з цим не може не погодитися будь-яка освічена людина – була цілком неприймальна! Пан Родзай не раз виказувався про це на нарадах у Кобрині, Бересті, а одного разу мав навіть можливість виступити на з’їзді польських учителів. Управляючий брестським відділом шкільної освіти був тоді дуже незадоволений. Він мовчав під час дискусії, яка розгорілася і в якій Родзая гаряче підтримали молоді колеги з Малопольськи (а здавалося б, що їм до Полісся), але потім, коли всі вже розходилися, підішов до Родзая на порозі Дому вчителя, де проходив з’їзд, і вимовив загадкову фразу: «Nie wszystko, co myśli się w głowie, powinno być wypuszczone w świat jako słowa». Пан Тумановський любив-таки підпустити туману і начальником був не аж таким добрим, але при тому репресій ніяких не воспослідовало; більше за те, вчора з Берестя кур’єр привіз папірець, у якому вчителів початкових шкіл було проінформовано, що цього року виділено квоти для навчання в підставовій школі для дітей місцевих селян за пільговим коштом, що пан Родзай взагалі схильний був розцінити як знак згори, і тому в гарячій серпневий день він удався до владкування справи, яка йому давно кортіла, а саме: вговорити батьків кращих учнів відправити дітей продовжувати навчання, для чого виправився на поле. Саме там і тільки там зараз можна було побачитися з усіма мешканцями Дивинова.
Там йому буде потрібне все його красномовство.
Пана Родзая завжди захоплювала та якось підносила невимовна краса Кобринського повіту. Ці купи дубів серед лугу, темно-зелені королівські свідки, марево гарячого повітря… розлоге поле, пагорки, від силуетів яких на тлі неба завмирає серце. Майже непереносне у своїй досконалості, майже нестерпуче, як біль, для слабої та непевної сенсу свого існування людини…
Як правильно розрахував пан вчитель, ті люди, що були йому потрібні, були на полі і тепер, в саму гарячу годину дня, полуднували в холодкові, під рокитовими кущами; біліли кружечки сорочок; ось – побачив Родзай – кружечок Сєргуців, а ось, біля, – Панасюків.
Підходячи до них, пан Родзай зловив себе на думці, що так само, як перехвачує у нього дух від образів цієї землі, до завмирання серця хвилюють його й обличчя цих людей. Що саме в них таке незвичайне, що так бере на гачок і не відпускає? Міцні сухі постави, своєрідний овал облич, щось особливе в рисах і – ясні очі. Так, зрозумів Родзай, якісь особливо ясні очі – прозорі, але не скляні… Подібні на сиві та зелені, а деколи карі коштовні камені, підземні зорі… Коли пан Родзай наблизився, клейноди очей засвітилися до нього.
За десять хвилин все було скінчено.
Павол Сєргуц промовчав, а Максим Панасюк зі злістю відповів:
– Що я їй дам? Серпа в руки дам, – він потряс серпом, який гострив під час розмови, – та граблі дам. Оце їй буде по руці. А всі ті освіти-пересвіти – це панські цацки, – він підвівся та, не озираючись, попрямував на поле.
Це було знаком для останніх. Заворушилися, завставали. Пан Родзай обернувся до тих, за ради кого приходив – до Марії та Пелажки. Дві дівчинки на межі юнацтва, дві тонконогі і великорукі тайни, два зеренця на чиїйсь долоні, вони дивилися на нього, улещені неочікуваними словами та похвалами пана вчителя, і ясні очі їх світилися очікуванням майбутньої радості.