Крім того, Маленький Принц вирвав, трохи засмутившись, останні паростки баобабів. Він думав, що вже ніколи не захоче повернутися. Але того ранку всі звичайні роботи видалися йому справжньою насолодою. Востаннє поливши квітку і готуючись накрити її ковпаком, він відчув, що йому хочеться плакати.
– Прощавай! – сказав він квітці.
Вона не відповіла.
– Прощавай! – повторив Маленький Принц.
Квітка кашлянула. Але аж ніяк не через застуду.
– Я була дурна, – нарешті озвалася вона. – Прошу, вибач мені. Постарайся бути щасливим.
Маленький Принц здивувався, не почувши докорів. Збентежився й заціпенів, тримаючи ковпак у руках. Він не розумів тієї лагідності та спокою.
– Авжеж, я люблю тебе, – казала далі квітка. – Я сама винна, що ти нічого не знав про це. Зрештою, це пусте. А от ти був не меншим дурнем, ніж я. Постарайся бути щасливим… Лиши той ковпак. Я не хочу його.
– Але ж вітер…
– Я не така вже й застуджена… Мені добре від свіжого нічного повітря. Я ж квітка.
– Але ж тварини…
– Таж треба мені годувати дві чи три гусені, якщо хочу побачити метеликів! Здається, вони дуже гарні. Як не вони, хто ще провідає мене? Ти будеш далеко. А якщо трапляться великі тварини, я не боюсь нічого. Я маю пазурі.
Квітка простодушно показала свої чотири колючки. Потім додала:
– Не зволікай отак, це дратує. Ти вирішив піти. Іди.
Квітка не хотіла, щоб Маленький Принц бачив, як вона плаче. Та квітка була дуже горда…
Розділ X
Маленький Принц опинився в районі астероїдів 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Він почав відвідувати їх, щоб мати якусь роботу і чогось навчитися.
На першому астероїді жив король. Вбраний у пурпур та горностаї, він сидів на простенькому, але однаково величному троні.
– Ага! Ось і підданий! – вигукнув король, помітивши Маленького Принца.
А Маленький Принц запитав себе:
«Як він міг упізнати мене, ще ніколи не бачивши?»
Він не знав, що королям світ видається спрощеним. Для них усі люди піддані.
– Підійди, щоб я краще бачив тебе, – звелів король, пишаючись, що нарешті він бодай для когось король.
Маленький Принц пошукав очима, де сісти, але всю планету вкривала розкішна горностаєва мантія. Тож він і далі стояв, а бувши втомленим, позіхнув.
– Позіхи в присутності монарха суперечать етикетові, – зауважив король. – Я забороняю тобі позіхати.
– Та я не годен стриматись, – відповів, засоромившись, Маленький Принц. – Я довго подорожував, не спав…
– У такому разі, – мовив король, – я наказую тобі позіхати. Я вже багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Позіхи для мене – річ цікава. Ну ж бо! Позіхай! Це наказ!
– Я бентежуся… я не можу, – зашарівся Маленький Принц.
– Гм-м! Гм-м! – протягнув король. – Тоді я… наказую тобі інколи позіхати, а інколи…
Він щось бурмотів і видавався роздратованим.
Адже король, власне, прагнув, щоб його владу поважали. Він не терпів непокори. То був абсолютний монарх. Але, сповнений доброти, давав розумні накази.
– Якби я наказав, – просторікував він, – генералові обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав наказу, то завинив би не генерал, а я.
– Можна мені сісти? – несміливо запитав Маленький Принц.
– Я тобі наказую сісти! – відповів король, величним жестом підібравши полу горностаєвої мантії.
А Маленький Принц дивувався. Планета малесенька. Чим той король міг правити?
– Ваша Величносте, – озвався він, – перепрошую, що запитую вас…
– Я тобі наказую запитати мене! – похапцем кинув король.
– Ваша Величносте… чим ви правите?
– Усім, – з величною простотою відповів король.
– Усім?
Король скромним жестом показав на свою планету, інші планети й на зорі.
– Цим усім? – перепитав Маленький Принц.
– Цим усім, – підтвердив король.
Адже цей монарх був не тільки абсолютним, а й усесвітнім.
– І зорі коряться вам?
– Звичайно, – кивнув король. – Ту ж мить. Я не терплю непокори.
Така могутність сповнила Маленького Принца захвату. Якби він сам мав таку, то міг би милуватись, як сідає сонце, не сорок чотири, а сімдесят два, а то й сто чи навіть двісті разів за день, ні разу не переставивши стільця! Засмутившись через спогад про свою малу покинуту планету, він наважився попросити короля про милість:
– Я б хотів побачити, як сідає сонце… Зробіть мені таку ласку… Накажіть сонцю сісти…
– Якби я наказав генералові літати від квітки до квітки, наче метелик, або написати трагедію, або обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав отриманого наказу, хто – він чи я – не мав би слушності?
– Ви, – твердо мовив Маленький Принц.
– Саме так. Від кожного слід вимагати того, що він може виконати, – пояснював король. – Влада спирається передусім на розум. Якщо наказати народові йти і кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні.
– Ну, а як моє сонце, що заходить? – нагадав Маленький Принц, бо ніколи не забував свого вже поставленого запитання.
– Ти побачиш, як воно заходить. Я дам наказ. Але, дотримуючись своєї науки врядування, зачекаю, поки настануть сприятливі умови.
– І коли ж це буде? – поцікавився Маленький Принц.
– Гм! Гм! – замислився король, одразу зазирнувши у великий календар. – Гм! Гм! Це буде десь… десь… сьогодні ввечері десь о сьомій годині сорок хвилин! Ти побачиш, як мені коряться!
Маленький Принц позіхнув. Він засмутився, що не побачить за мить, як сідає сонце. А ще й трохи знудився.
– Мені тут нема чого робити, – зітхнув він. – Я рушаю далі!
– Не йди! – благав король, бо страшенно пишався, що має підданого. – Не йди, я зроблю тебе міністром.
– Міністром чого?
– Е… правосуддя!
– Таж тут нема кого судити!
– Цього ніколи не знаєш, – заперечив король. – Я ще не обійшов свого королівства. Я вже старенький і не маю місця для карети, а ходити пішки мені важко.
– Ох! Таж я вже бачив, – мовив Маленький Принц, нахилившись, щоб знову глянути на інший бік планети. Там теж нікого немає..
– Тоді ти судитимеш сам себе, – сказав король. – Це найтяжче. Набагато тяжче судити себе, ніж ближнього. Якщо ти здатний судити себе, тоді ти справжній мудрець.
– Я, – заявив Маленький Принц, – можу судити себе де завгодно. Я не маю потреби жити тут.
– Гм! Гм! – вагався король. – Думаю, на моїй планеті десь є старий пацюк. Я чую його вночі. Ти міг би судити цього пацюка. Вряди-годи оголошувати йому смертний вирок. Отак його життя залежатиме від твого правосуддя. Але, засудивши, ти щоразу й помилуєш, щоб зберегти йому життя. Адже пацюк один.
– Я, – заперечив Маленький Принц, – не люблю засуджувати на смерть і думаю, що я піду звідси.
– Ні! – не погодився король.
Маленький Принц, готуючись рушати, все-таки не хотів засмучувати старого монарха:
– Якщо Ваша Величність хочуть, щоб вам корилися абсолютно, ви могли б дати мені якийсь розумний наказ. Звеліти, наприклад, рушати за хвилину. Умови, як на мене, сприятливі…
Король не відповів. Маленький Принц спершу вагався, а потім, зітхнувши, вирушив.
– Я призначаю тебе послом! – квапливо гукнув йому навздогін король.
Він мав величний і владний вигляд.
«Дорослі дуже дивні», – подумки сказав собі Маленький Принц під час подорожі.
Розділ XI
На другій планеті жив марнославний чоловік.
– Ах! Ах! Візит шанувальника! – гукнув здалеку марнославний, тільки-но помітивши Маленького Принца.
Адже для марнославних решта людей – шанувальники.
– Добрий день! – привітався Маленький Принц. – У вас дуже кумедний капелюх.
– Це для вітань, – відповів марнославний. – Щоб вітати, коли мені плещуть. На жаль, тут ніхто ніколи не ходить.
– Для чого? – не зрозумів Маленький Принц.
– Бий у долоні, – порадив марнославний.
Маленький Принц кілька разів ударив у долоні. Марнославний скромно привітав його, піднявши капелюха.
«А тут веселіше, ніж у короля», – подумав Маленький Принц і знову заплескав у долоні. Марнославний знову вітав його, піднімаючи капелюха.
Поплескавши хвилин п’ять, Маленький Принц утомився від одноманітної гри:
– А що слід робити, щоб капелюх упав? – запитав він.
Але марнославний не чув його. Марнославні чують тільки похвали.