Антуан де Сент-Екзюпері
Повне зібрання творів
Маленький принц
Присвячую Леонові Верту 1
Я перепрошую дітей за присвяту цієї книжки дорослому чоловікові. Я маю поважне виправдання: цей дорослий – мій найщиріший приятель у світі. Я маю і друге виправдання: він здатний розуміти все, навіть дитячі книжки. Я маю ще й третє виправдання: він живе у Франції, де голодує і мерзне. Тому він потребує розради. Якщо цих усіх виправдань не досить, я хочу присвятити цю книжку дитині, якою колись був той дорослий. Усі дорослі спершу були дітьми. (Але мало хто з них пам’ятає про це). Тож я виправляю свою присвяту:
Присвячую Леонові Верту, коли він був хлопчиком
Розділ I
У шість років у книжці про праліс, яка мала назву «Невигадані пригоди», я побачив одного разу чудовий малюнок. Він зображував змія боа, що ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.
У тій книжці писали: «Змії боа ковтають свою здобич цілою, не жують її. Потім боа не здатні ворушитись і сплять півроку, поки перетравлять».
Тоді я багато думав про пригоди в джунглях і зрештою й сам намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок. Мій малюнок номер 1. Він був отакий:
Я показав свій шедевр дорослим і запитав, чи страшно їм від малюнка.
«Чому від капелюха має бути страшно?» – здивувались вони.
Але ж на моєму малюнку був не капелюх. Малюнок зображував змія боа, що перетравлював слона. Тоді я намалював середину змія, щоб дорослі таки зрозуміли. Дорослі завжди потребують пояснень. Мій малюнок номер 2 був отакий:
Але дорослі порадили кинути малювати зміїв боа, розрізаних або цілих, і взятися натомість до географії, історії, арифметики і граматики. Саме отак, у шестирічному віці, я й зрікся блискучої кар’єри художника. Я зневірився, бо обидва мої малюнки не мали успіху. Дорослі, коли самі, ніколи нічого не розуміють, а дітям нудно завжди і щоразу пояснювати їм.
Тож я був змушений обрати інший фах і навчився пілотувати літаки. Я літав потрохи в усьому світі. Географія справді стала мені у великій пригоді. Тільки глянувши, я зразу міг сказати, чи внизу Китай чи Аризона. Таке знання неоціненне, якщо заблукав серед ночі.
Протягом свого життя мені не раз траплялося знайомитись із багатьма серйозними людьми. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зблизька. Але моя думка про них стала не набагато кращою.
Коли я натрапляв на дорослого, що видавався бодай трохи прозірливим, я робив над ним експеримент і показував свій малюнок номер 1, який завжди мав із собою. Мені кортіло дізнатися, чи цей дорослий справді тямущий. Але я завжди чув у відповідь: «Це капелюх». Тоді я вже не розповідав йому ані про зміїв боа, ані про давні ліси, ані про зорі. Переходив на його рівень. Розмовляв про бридж, гольф, політику й краватки. А дорослий радів знайомству з таким розважливим чоловіком.
Розділ II
Тож я жив отак сам, не маючи нікого, з ким можна щиро порозмовляти, аж поки шість років тому в Сахарській пустелі сталася аварія. Щось поламалося в моторі літака. Я не мав ні механіка, ні пасажирів і вирішив спробувати сам узятися за складний ремонт. Для мене то було питання життя або смерті. Питної води я мав щонайбільше на тиждень.
Першого вечора я заснув на піску за тисячу миль від усіх населених земель. Я був ще самотніший, ніж моряк із розтрощеного бурею корабля на плоту серед океану. Тож уявіть собі мій подив, коли вдосвіта мене розбудив дивний голосок. Він просив:
– Будь ласка, намалюй мені баранця!
– Га?
– Намалюй мені баранця…
Я зірвався на рівні ноги, немов уражений блискавкою. Протер очі. Глянув навколо. Побачив малого й дуже дивного хлопчика, що поважно дивився на мене. Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати. Але мій малюнок, звичайно, аж ніяк не такий чарівний, як модель. І тут винен не я. Як я мав шість років, дорослі відохотили мене від кар’єри художника, і я нічого не навчився малювати, крім боа – цілих і розрізаних.
Я вирячив очі з подиву й роздивлявся ту постать. Не забувайте, я опинився за тисячу миль від усіх населених земель. А втім, анітрохи не здавалося, ніби той хлопчик заблукав, вмирає від утоми, спраги чи страху. Він аж ніяк не скидався на дитину, загублену серед пустелі за тисячу миль від людських осель. Коли я нарешті спромігся подати голос, то запитав:
– Але… що ти тут робиш?
А він повторив, тихесенько, наче щось дуже серйозне:
– Будь ласка… намалюй мені баранця…
Коли таємниця надто разюча, не смієш не коритися їй. Хоч якими безглуздими видалися мені ті дії за тисячу миль від усіх населених місць, і то в смертельній небезпеці, я дістав із кишені аркуш паперу й ручку. І раптом пригадав, що вивчав передусім географію, історію, арифметику та граматику, і (не без дрібки лихого гумору) сказав хлопчику, що не вмію малювати. Та він наполягав:
– Пусте. Намалюй мені баранця.
Я ніколи не малював баранців, тож знову намалював йому один із двох малюнків, на які був здатний. Зобразив цілого боа. І був приголомшений, почувши заперечення хлопчика:
– Ні-ні! Я не хочу слона в утробі боа. Цей змій украй небезпечний, а слон надто великий. А в мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй мені баранця.
Тож я намалював.
Хлопчик уважно роздивився й мовив:
– Ні! Цей уже тяжко хворий. Намалюй мені іншого.
Я намалював:
Мій приятель лагідно, поблажливо всміхнувся:
– Ти ж і сам добре бачиш… це не баранець, а баран.
У нього роги…
Тож я намалював ще раз:
Але й цей малюнок не схвалили, як і решту:
– Цей надто старий. Я хочу баранця, який житиме довго.
Мені вже уривався терпець, бо я квапився розбирати мотор, тож я нашкрябав отакий малюнок.
І пояснив:
– Це ящик. Баранець, якого ти хочеш, там усередині.
Але я дивом дивувався, побачивши, як проясніло обличчя мого малого судді:
– Він точнісінько такий, як я хотів! Як по-твоєму, баранцеві треба багато трави?
– Чого ти запитуєш?
– Бо в мене все маленьке…
– Йому вистачить. Я намалював тобі малого баранця.
Хлопчик нахилився над малюнком:
– Не такого вже й малого… Ти ба! Він заснув…
Отак я познайомився з Маленьким Принцом.
Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати.
Розділ III
Я довго не міг збагнути, звідки з’явився Маленький Принц. Він ставив мені багато запитань, але, здається, ніколи не чув моїх. Тільки випадково мовлені слова мало-помалу розкрили мені його таємницю. Скажімо, вперше помітивши мій літак (я не малюватиму його, для мене це надто складно), він запитав:
– Що це за річ?
– Це не річ. Він літає. Це літак. Мій літак.
Я пишався, сказавши малому, що вмію літати. А він аж вигукнув:
– Як? Ти впав із неба?
– Авжеж, – скромно кивнув я.
– Ох! Яка дивина!..
Маленький Принц задзвенів переливчастим сміхом, що страшенно роздратував мене. Я не хочу, щоб із мого лиха сміялися. А потім хлопчик додав:
– Що ж, отже, й ти небесний прибулець! А з якої планети?
Я одразу побачив просвіт у таємниці його присутності й притьмом запитав:
– То ти з іншої планети?
Та хлопчик не відповів. Він похитував головою, пильно роздивляючись мій літак:
– У такому ти й справді не міг прибути здалеку…
Хлопчик надовго поринув у роздуми. Потім, діставши з кишені баранця, прикипів очима до свого скарбу.
Уявіть собі, як мене здивувало оте напівпризнання про «інші планети». Я спробував дізнатися більше:
– Хлопчику, звідки ти? Ти кажеш «у мене», де це? Куди ти хочеш забрати баранця?
Він відповів після мовчазних роздумів:
– Ящик, який ти дав, добрий тим, що вночі буде баранцеві за кошару.
– Звичайно. А якщо ти такий дбайливий, я дам тобі ще й мотузку припинати його вдень. І кілочок.
Мої слова, здається, приголомшили Маленького Принца.
– Припинати? Що за дурниця!
– Бо, якщо не припнути, він піде невідомо куди і заблукає…
Мій приятель знову розсміявся:
– І куди, по-твоєму, він піде?
– Куди завгодно. Куди очі спадуть…
Але Маленький Принц, споважнівши, заперечив: