Колючі жарти Пікі настільки вводили в оману, що лише через деякий час я навчилася розпізнавати, коли саме вона говорила серйозно. І коли вона була справді налякана. І коли в неї був приступ паніки.
НАШІ ПЕРШІ МІСЯЦІ РАЗОМ були спекотні та літні. Жодна з нас не любила надмірного тепла, саме тому вдень ми залишалися всередині в прохолоді, а вночі гаяли час у барах. Крім того, спека нам не зовсім підходила. Через наші ліки ми пітніли так, що ми неодмінно привернули б надто багато уваги, якби вийшли вдень назовні. Усі навколо би подумали, що ми маємо похмілля або ж під впливом наркотичних речовин. Пітливість – це одна з речей, на яку зовсім незнайомі люди вважають за потрібне зробити зауваження. Так, ніби я не знала, що спітніла. Так, ніби вона теж цього не помітила. Для мене це літо було неможливим. Було неможливо тримати зв’язок із зовнішнім світом, тому я і не намагалася, окрім наших нічних походів до ресторанів та барів. Того літа ми прожили одне життя на двох в одному ритмі. Вночі ми брали таксі до ресторану-тераси у Кайсан’ємі, який працював уночі і тому був ідеальним для нашого незвичного стану. Поки таксі кружляло по вузьких провулках району Калліо, ми обіймалися на задньому сидінні, а Пікі спокусливим шепотом розповідала мені у вухо те, що вона збирається зробити зі мною, коли ми повернемося додому.
Наше перше побачення завершилося на лесбійській вечірці у Кайсан’ємі, де я ніколи не була раніше. Я була така схвильована напередодні побачення з Пікі, що вже ледве трималася на ногах, коли приїхала до неї. А потім ми поїхали на мою першу вечірку в Кайсан’ємі! Я голосно засміялася, коли вона поцілувала мене біля дверей, і мій сміх кружляв навколо весняного шуму мого сп’яніння, змішуючись з іншими звуками, солодким язичком Пікі, котячим шкряботінням та зі звуком дверей таксі, коли вона відчинила їх для мене пізніше, коли ми вже рушали до Кайсан’ємі. Я пам’ятаю, як її голос змусив мене затремтіти, хоча вона лише спитала у водія дозволу пити пиво в салоні машини, обіцяючи не пролити ні краплини. Вона завжди так робила. Лапін Культа, завжди Лапін Культа. Холодильник Пікі завжди був забитий баночками цього пива. Вперше я побачила це в ніч, коли ми познайомилися: уся нижня поличка була заставлена пивом, а на верхній поличці був лише пакет з маслом зі встромленим у нього ножем та шматочок сиру. На дверях холодильнику була пляшка Пепсі та декілька літрів молока. Однак наступного разу, коли я прийшла на те перше побачення, яке так мене перелякало, її холодильник був набитий усілякою всячиною. Це все було для мене: сік, йогурт, сир, хліб, помідори, ковбаса, фрукти. Саме з цих продуктів Пікі й приготувала мені сніданок. Вона злизувала крихти хлібу з моїх пальців та казала, що на мені досі залишився запах парку Кайсан’ємі та літньої трави, на якій ми лежали після четвертої години, коли ми вже були не силах стояти у черзі на таксі. Ми палко цілувалися на галявині, коли моє тіло вже почало жадати, щоб Пікі занурила в мене свої пальці, досягла мого серця та ніжно обійняла його рукою. А коли її пальці будуть у мені, вона натисне на стегно зворотною частиною долоні, і це навіть заболить, змиваючи усі кольори, які існують у світі, окрім червоного. Так ніби всередині мене червона злива. Яким же було моє здивування, коли я виявила, що простирадла не були заплямлені в червоний колір. Вони були лише мокрі, немов хустка, просякнута сльозами, хоча Пікі й досягла своїми пальцями до самісінького мого серця. Усе моє тіло кривавило, а кров, здавалося, було видно навіть у сутінках, як і моє серце, яке проблискувало через мою шкіру та прагнуло повернутися до пальців Пікі після того, як вони мене залишили наодинці. Так, ніби воно мандрувало всім моїм тілом у спробі віднайти шлях назад до її пальців.
Ніхто раніше не тримав мене за руку так міцно, коли я кінчала. Так, що мої персні боляче врізались у шкіру. Пізніше Пікі розповіла, що наступного дня вона досі відчувала їх. Що вона прокинулася, відчуваючи мою руку та персні, які тиснули її долоню, навіть якщо того ранку ми і не прокинулися в одному ліжку.
Ніхто раніше не тримав мене за шию, коли я кінчала, та не притискав мою голову до своїх грудей. Пікі ж так робила, міцно та рішуче. Її пальці на моїй потилиці, пальці на моїй шиї, трішки вище вух. Ніхто раніше не обіймав мене так, щільно притискаючи до себе, ніби захищаючи від усього світу. Я почувалася так безпечно. Так неодмінно безпечно. Її ліва рука міцно тримала мене за шию, моя голова на її грудях, а її права рука у мене всередині.
Пікі була перша, кого я не подряпала в ліжку. Пікі була перша, чия шкіра та кров не залишилися під моїми нігтями. Пікі була перша, хто спокійно пішла зранку в душ, не скрививши лице через роздерту спину та шию.
Звичайно, можна було очікувати зовсім протилежного. Що Пікі, навпаки, стала першою коханкою, яка залишилася б уся в подряпинах. Бо я ніколи раніше не отримувала таких оргазмів, таких безперервних та повторюваних, наче червоні хвилі.
Так, справді, Пікі не подобалось, коли її дряпали. Однак, незважаючи на її прохання, мені однаково шалено хотілося це зробити. Я казала, що не можу нічого вдіяти. І я дійсно не могла. Можна подумати, що я поводжусь більш свідомо з Пікі. Але я знала, що їй не подобається, коли її дряпають, і саме тому я це не робила. Однак, це не пояснення. Можливо, спочатку я ще могла бути десь свідома, однак після десятого оргазму, я навряд чи могла стверджувати, що в мені залишились бодай якісь крихти свідомості.
ЗОВСІМ СКОРО МИ ПОЧАЛИ ОБГОВОРЮВАТИ наше спільне майбутнє і що ми будемо робити разом! Ми проводили години за слухавками, наповнюючи апарати солодкістю наших мрій. Спочатку я ховала наші щоденні любовні листи під подушку. Однак, коли їхня кількість зросла, я вже складала їх поруч з подушкою, а ночі були сповнені шепотом:
– Що ти бажаєш робити зі мною?
– Нумо пити молочний коктейль через дві соломинки!
– Ходімо до парку розваг Ліннанмякі?
– А пішли до зоопарку Кокреасаарі? Нам неодмінно потрібно туди піти!
– Погуляймо по першому снігу!
– А пішли до пляжу, до пірсу, до літа!
– А як щодо Лапландії?
На все, що вона пропонувала, я завжди відповідала «так!».
І я з нетерплячістю очікувала наш перший сніг, наш похід до зоопарку, наш спільний молочний коктейль та день у Ліннанмякі.
– Ні! Жодних американських гірок!
– Навіть, якщо я куплю тобі дві солодкі вати?
– Домовилися! Дві солодкі вати, але я заплющую очі руками та ховаю голову тобі під куртку.
– І тоді ти не будеш боятися? – спитала Пікі й засміялася.
– Буду, однак винагорода того коштує.
– Я могла б виграти для тебе плюшевого ведмедика.
– О так! Ну ж бо туди!
– Парк розваг зачинений уночі, люба.
– Еххх.
– А поцілунок тебе влаштує?
– Можливо.
– Іди-но сюди.
І я вірила, що все це справдиться. Я не мала жодних причин сумніватися. Ми не мріяли про таке, що могло здаватися неможливим. Це були невеличкі чудові речі, які потребували лише кохану людину та вдосталь кохання. А ми двоє наче потопали в ньому. Звичайно, усе це вимагало й бажання, але й цього ми мали вдосталь. У нас було все, щоб наші мрії справдились. Ми поїхали би до парку розваг Ліннанмякі, і Пікі виграла би для мене велику м’яку іграшку на одній із цих забав, де треба стріляти або кидати. А потім я би пишалася цим увесь день. Ми пішли би на прогулянку по першому снігу й оглядалися б на сліди, які залишили за собою. Усе це ми би зробили разом. Усе це було б нашим.
Однак Пікі не подобалося сидіти у кав’ярнях, про що вона недбало мені заявила. Однак, можливо, вона так сказала, щоб я їй почала суперечити.
Те саме стосувалося шопінгу. Вона терпіти його не могла.
Однак мені було байдуже. Ці речі я могла робити без неї або з іншими друзями. У нас однаково була безліч інших спільних справ.