Полегшити навігацію та отримати додаткову інформацію у розділах книги покликані перехресні посилання, тобто пояснення, у якому саме розділі можна докладніше прочитати про певну подію, місце, річ, а також місце заощадити, але заразом викласти досить подробиць, не перебиваючи ними основну оповідь. Наступний дороговказ – це покажчик, він дозволить відшукувати місця, імена, назви – якщо когось зацікавить щось конкретне.
Частина I
Історія
На північ від Понту Евксинського
Народи Кіммерії
Сергій Махортих
Кіммерійська доба у Північному Причорномор’ї (близько 1000–650 рр. до н. е.) відзначена значними змінами в суспільно-економічному і духовному житті стародавнього населення і належить до найбільш важливих періодів найдавнішої історії регіону. Її назва походить від найдавніших жителів східноєвропейський степів, зафіксованих писемною традицією – кіммерійців. Вони стали творцями першого великого об’єднання кочових племен на півдні Східної Європи, згаданого у писемних джерелах, які включали низку угруповань. Археологія свідчить, що вони мали свої особливості у матеріальній культурі та, можливо, спочатку навіть різне походження.
З кіммерійцями пов’язане поширення кочового скотарства, виробів із заліза, а також поява кінноти. Використання коня для верхової їзди і поява три тисячі років тому в причорноморських степах перших вершників спричинили революцію в комунікаціях, полегшивши зв’язки між віддаленими регіонами. Протягом декількох століть кіммерійці становили провідну військово-політичну силу в регіоні та відігравали активну роль у культурно-історичному розвитку навколишніх територій, на яких вони проживали і з якими були сусідами. Археологічні матеріали в поєднанні з даними писемних джерел дадуть змогу висвітлити два основні етапи кіммерійської історії на півдні Східної Європи.
1. Суспільство
Про суспільну організацію давніх кочовиків ми знаємо завдяки дослідженням їхніх поховань, а також нечисленним писемним джерелам, які згадують імена кількох кіммерійських правителів. Кіммерійське суспільство, якщо брати до уваги археологічні відомості, складалося з двох племен, які залишили скорчені «чорногорівські» і витягнуті «новочеркаські» поховання. Кожне плем’я складалося з кількох підрозділів, які різнилися своїм походженням, що мало своє відображення в орієнтуванні поховань, а також в інших деталях обряду. Степові простори між Доном і Дунаєм були поділені між чотирма кланами: двома Чорногорівськими зі східним і південним орієнтуванням поховань і двома Новочеркаськими – із західним та північним. Представники кланів вступали в шлюби в межах свого племені, зокрема з представниками тих кланів, чиї землі розташовувалися в степах Передкавказзя і Волго-Донського регіону.
Як і у всіх кочівників, у кіммерійців, імовірно, сім’ї об’єднувалися в сімейно-родинні групи близькоспоріднених сімей, ядрами яких були найближчі кровні родичі. Ці групи і становили громаду, що включала від двох до п’яти сімей. Кілька таких громад могли об’єднуватися в общину другого рівня задля спільного перекочування.
Виділялися багаті власники худоби, які мали військові загони для розширення впливу і влади. Поява такого суспільного прошарку була зумовлена підвищеною військовою активністю, коли набіги і війна перетворилися на постійні промисли, що і фіксується за воєнними походами кіммерійців VIII–VII ст. до н. е., про які йтиметься трохи далі.
Окрім військового проводу, вожді у кіммерійському суспільстві виконували судові та церемоніальні функції, займалися зовнішніми зв’язками. У критичний момент рядові члени суспільства мали вирішальний голос, і навіть вожді не могли примусити їх слідувати за собою. Така ситуація відповідає суспільству з військовою демократією.
2. Кіммерійці у першій половині IX ст. до н. е
Формування кіммерійської культури припало на першу половину IX ст. до н. е., коли тривала поступова зміна клімату на більш сухий. У степах Північного Причорномор’я все ще були досить сприятливі умови для ведення нового кочового господарства. Вони зумовили поступове розселення кочовиків по степах від Дону до Дунаю. Це підтверджується розподілом у часі відомих археологам поховань. Основна їх кількість (82) припадає саме на цей період. Виділяють дві групи старожитностей того часу: чорногорівську і новочеркаську. Обряд поховання першої пов’язаний з традиціями Дунайсько-Дністровського межиріччя і Придніпров’я, а другої – Побужжя і басейну Дніпра. Мабуть, «черногорівці» розселялися в спорідненому їм середовищі, поступово асимілюючи з місцевими жителями. Тоді Південно-Бузький степовий регіон майже не був заселений. На ці порожні території прийшли зі сходу «новочеркасці». Обидві групи кіммерійців налагодили зв’язки з навколишнім населенням, передусім із мешканцями лісостепового Подніпров’я і Подністров’я, а також Північного Кавказу.
Взаємодія з осілим населенням Передкавказзя виявилася життєво необхідною для кочовиків, починаючи з моменту формування кіммерійської культури й упродовж усього часу її існування. В умовах зростання посушливості клімату в IX ст. до н. е. цей регіон привертав увагу степовиків як придатна для проживання зона, де були рясні пасовища, джерела металу та населення з комплексним землеробсько-скотарським господарством і високорозвиненим ремеслом. Зв’язки степовиків із жителями Північного Кавказу була справою вимушеною через занепад металообробних центрів Південно-Східної Європи. Не останню роль у цьому зіграло припинення діяльності на межі XI–X ст. до н. е. мідних копалень на Донецькому кряжі.
Однак завдяки контактам зі степовиками, на Північному Кавказі поширилася традиція виготовлення озброєння з бронзи і заліза (при цьому клинки мечів і кинджалів були із заліза, а руків’я – бронзовими).
Саме тоді відбулося епохальне вдосконалення озброєння і кінської збруї. Воно набуло вигляду симбіозу культурних традицій місцевого північнокавказького населення і ранніх кочовиків, що породило нові технології та нові вироби. Так, важливим наслідком цих подій стало поширення металевих вудил, які були незамінні для управління верховим конем і колісницею. Одні з найдавніших у Східній Європі металеві вудила знайдено в похованні XI–X ст. до н. е. Гордіївського могильника на Південному Бузі. Водночас подібні вудила передскіфського і скіфського часу добре відомі у азіатській частині степового пояса Євразії: Казахстані, Середній Азії, Алтаї, на теренах Сибіру, Монголії, Китаю.
Для кіммерійців, які жили в степах між Доном і Дунаєм, життєво важливими були і контакти з безпосередніми сусідами – жителями лісостепового межиріччя Дніпра і Дністра. Від цих сусідів можна було отримати продукти хліборобства. Виробники цих продуктів утворили кілька племінних союзів, названих за археологічними пам’ятками чорнолісцями (за знахідками в районі знаменитого Чорного Лісу) та групою Сахарно-Солончени (у Молдові). У цих сусідів можна було розжитися і виробами ремісників, насамперед металевими. Улітку кочовики пасли свою худобу в північних районах степу на межі з лісостепом, а у найбільш посушливі роки заходили і на степові ділянки лісостепу. Тож інтереси обох сторін вимагали мирних відносин.
Особливу роль у житті кіммерійців у першій половині IX ст. до н. е. відіграло знайомство з населенням Центральної Європи, що відбилося на їхній матеріальній культурі. Так, спільною ознакою низки кіммерійських пам’яток того часу є столовий посуд із рисами, типовими для виробів Середньої Європи. Можливо, у степового населення така парадна кераміка з’явилася внаслідок обміну та змішаних шлюбів. Окрім цього, поступове зростання посушливості клімату, що мало місце у IX ст. до н. е., змусило окремі групи кіммерійців переселитися у райони, розташовані в зоні з позитивним балансом вологи, з-поміж яких була і Велика Угорська рівнина, близька за своїми ландшафтами до причорноморських степів. Це був такий собі природний коридор у західному напрямку. Збільшення кількості вершників у ранніх кочовиків означало, що мобільні, добре підготовлені та озброєні загони могли супроводжувати торгові експедиції та міграції. Унаслідок цього кочівницькі угруповання мали можливість «осідати» у багатих ресурсами місцях, заселених представниками інших племен. До речі, уперше подібне переселення зі степів Причорномор’я у Центральну Європу відбулося ще у першій половині ІІІ тис. до н. е. – за дві тисячі років до кіммерійців.