Всего за 105 руб. Купить полную версию
За наведеним спогадом навіть можна відновити, які книжки «підчитувала» дівчинка за кузинами. Що стосується Зиґмунда Фройда, – це «Тотем і табу»21 (перше видання німецькою – 1913 року). У цій праці мислитель-психолог розвиває свою теорію походження релігії та моралі. І вже якщо Ліна каже, що ніяк не могла зрозуміти, що таке «тотем» і «табу», то значить, ЩОСЬ вона все-таки зрозуміла. Спробуємо припустити, що могло привернути увагу дитини в цій книжці. Найімовірніше – її остання третина, де багато говориться про дитячу психологію, про спостереження дитини за домашніми тваринами: кіньми, собаками, кішками, а також – мешканцями курника (курка, півень, курча). Там у Фройда, до речі, миготять і такі рідні слова – «три кузини». Безсумнівно, якийсь слід у пам’яті таке читання все ж залишало – розуміння того, яким є складним і цікавим навколишній світ. Світ, у якому навіть за такими буденними кицями та курчатами криються якісь не цілком іще зрозумілі глибини. Не так вже й важко ідентифікувати і читаний школяркою Ліною твір Ґабріеле д’Аннунціо. Це роман «Насолода» (1889). Дівчинка дивувалася, що автор із захопленням описує «жінку з низьким чолом». Ось ці рядки в романі д’Аннунціо: «Воістину, вона була ще спокусливіша, ніж тоді. Якась пластична таємниця її краси стала ще темнішою та захопливішою. Її голова з низьким чолом, прямим носом, дугоподібними бровами, відзначалася таким чистим, таким строгим, таким класичним окресленням»22. Вона – це Єлена, не просто кохана головного героя роману, естета графа Андреа Спереллі, але жінка уславлювана і шанована ним.
У переказі це чимось схоже на дешеве базарне чтиво (в такому дусі, до речі, Петро Чардинін зробив дореволюційну екранізацію «Хтивості» у 1915 році). Але тут мова йде про літературу зовсім іншого ґатунку! «Насолода», перший роман д’Аннунціо, написаний ним у 25-річному віці, став ключовим текстом італійських декадентів, естетичним маніфестом декадентства. Звичайно, дев’ятирічна дівчинка не могла по-справжньому зрозуміти й оцінити декадентський роман д’Аннунціо. Але, з іншого боку, так само безсумнівно, що опорні смисли цієї книжки у неї в душі залишилися – повага до жінки, культ краси, захоплення вічним Римом (який до речі, відіграватиме таку велику роль у житті її дочки й онучки).
Звідки ж узялися такі книжки у тіточок? «Може, зі старих, недознищених радянською владою бібліотек»23, – припускає Костенко. Але хай там як, нам варто окремо усвідомити, осмислити сам факт наявності такої бібліотеки в будинку, де виховувалася Ліна; саме коло її спілкування – три тітоньки, які читають такі книжки; всю її в широкому значенні сім’ю, в якій не боялися зберігати такі видання. І все це – не забуваймо! – в середині страшних для України 30-х років, адже для радянської влади того часу Фройд і д’Аннунціо були украй сумнівними авторами.
Для початку зазначимо, що батьки Зиґмунда Фройда мали пряме відношення до України. Сім’я його батька до переїзду у Відень жила в Галичині, мати народилася в Бродах, зросла – в Одесі (в тому ж «Тотемі й табу», наприклад, є достатньо лікарських випадків із Одеси). Радянська влада спочатку позитивно ставилася до теорій Фройда, вбачаючи в них матеріалістичне пояснення поведінки людини. Фройдизм намагалися схрестити з марксизмом. У країні відкривалися відповідні наукові підрозділи (психоаналітичне товариство при Наркомосі, психоаналітичний університет). Але після широкої дискусії в середині 20-х років теорії Фройда оголосили ідеалістичними, несумісними з марксизмом, а психоаналіз було розгромлено.
У чомусь схожою була доля і спадщини д’Аннунціо. Перш за все, варто відзначити, що до його творчості з великим інтересом ставилася Леся Українка. Вона ще 1899 року підготувала для засідання Київського літературно-артистичного товариства глибоку доповідь «Два напрямки в новітній італійській літературі (Ада Неґрі і д’Аннунціо)». Наступного року статті Українки, зроблені на основі цієї доповіді, вийшли відразу в декількох журналах. По суті, біля витоків «д’аннунціоманії», що сколихнула Російську імперію і тривала до початку 1920-х років, стояла саме Леся Українка. І вже після неї хвиля ця захопила російських поетів – Брюсова, Блока, Цвєтаєву. Показово, що коли Лев Троцький того ж 1900 року по теплому сліду викривав сумнівну сутність італійця (стаття «Дещо про філософію “надлюдини”»), він посилався саме на матеріал і переклади Лесі Українки.
Ставлення до д’Аннунціо за радянської влади теж було неоднозначним. Наприклад, чутливий Маяковський ще 1919 року розкусив його і затаврував, написавши в «Советской азбуке»: «Фазан красив. Ума ни унции. / Фиуме спьяну взял д’Аннунцио» (Республіка Фіуме – сепаратистське утворення, що існувало кілька місяців у місті Рієці, д’Аннунціо був його диктатором). Але, з іншого боку, в першій половині 1920-х д’Аннунціо ще сприймався багатьма як військовий герой, бунтар і навіть, узагалі революціонер. Лише десь із 1925 року в СРСР остаточно розібралися, що це не та революція, не «червона», а «чорна». Після чого поета-письменника і недовгочасного диктатора було надовго затавровано як чорносорочечника, фашиста, і майже забуто – аж до початку 1990-х.
Два тільки імені, Фройд і д’Аннунціо, але наскільки ж вони поглиблюють розуміння того, в яких умовах росла і розвивалася Ліна Костенко! 1930-ті роки. Радянська влада все жорсткіше брала під контроль письменство і книговидання. Після створення 1934 року Спілки письменників СРСР контроль цей став абсолютним. А маленька Ліна тим часом росла в дещо іншому світі посеред іншої літератури, у родині українських інтелігентів, чиє становлення відбувалося на хвилі «українського відродження», українізації 1920-х років. Це люди, що в ринкові непівські роки купували та зберігали не простенький масліт, якихось «Місс Менд» і «Острів Ерендорф», а літературу вищого зразка – як художню, так і, говорячи сучасною мовою, non-fiction. Люди, що не боялися тримати і читати таку літературу в роки страшних репресій. Аж до 1939 року, коли їх читала 9-ти річна дівчинка!
…Але повернімося до маленької Ліни, її «чарівних декорацій» – принцесиних квітів і казкових садів. Тітоньчин сад, за її словами, «був найтаємничішим»: «Там були хмари бузку і неймовірні троянди. Наймолодша з принцес… кохалася у трояндах, виписувала нові сорти, а може, сама й давала їм імена – “Мона Ліза”, “Цариця Тамара”, “Анна Кареніна”. Навіть варення варили з троянд»24. Чи не правда, після цього зрозумілішим стає буяння цвіту (не тільки кольорів, а й квітів) у її поезії. Троянди, бузок, айстри – не злічиш їх!
Але не забуваймо і про бабусин сад. Прагматичніший, бо в ньому більше фруктів. Вишні, яблука, груші різних сортів, у різну пору – цвітіння, дозрівання, опадання листя. Ними теж наповнена поезія Костенко. «Стояла груша, зеленів лісочок. / Стояло небо, дивне і сумне. / У груші був тоненький голосочок, / Вона в дитинство кликала мене»25.)
Однак при цьому в розмові з дочкою Костенко уточнювала, що квітковий «Бузиновий цар» із вірша, який дав назву всій дитячій збірці 1987 року, жив усе ж таки не в тітоньчиному, а саме в бабусиному саду – в найгустіших заростях, куди їй забороняли ходити. Але вона ходила і бачила – по-справжньому бачила! – його очі, що світилися з пахучого бузку.
Коментуючи інші свої рядки «А в сні далекому, туманному, не похиляючи траву – / Дюймовочка в листочку капустяному, – / я у життя із вічності пливу», поетеса пояснювала, що магія цього відчуття – єдності дитини, нової душі, що з’явилася на світ, із усім світом природою – особливо гостро проявляється, якщо «дитина виростає там, де все росте, цвіте, де все циклічно змінюється». (І далі в своєму діалозі мати і дочка, Костенко і Пахльовська, помітили, як із «наддніпрянських садів» Ліни виростають філософські сади Ліни Василівни. Грецький сад, як місце Аристотелевих діалогів, барочні італійські сади та французькі сади Ле Нотра зі «Снігу у Флоренції», збірка «Сад нетанучих скульптур» (1987), зрештою – вавилонські «сади Семіраміди» із «Записок самашедшого».)