Потім йому здалося, що він цілує доньку, і він злякано відсахнувся.
Вона слухала, піднявши на нього опухлі від сліз очі. Від заходу сонця і до світанку, і вранці він зрозумів, що вона вдячна йому. Чи за докладну розповідь про Тошине дитинство, про Гришине отроцтво? Чи могла його пристрасть (жага любові) порівнятися з бажанням двох молодих воїнів? Він старий…
Тиждень минув, як година.
Тепер вона знала про його життя трішки менше, ніж знав він сам. Вона пам’ятала все до останнього слова; насолодившись її любов’ю, він воскресив для неї своїх синів. Сміхотливі Тошині очі, коника з хлібної м’якушки, травинку в куточку вуст, вовка в пастці, мертвий вузол на синьому паску…
Його втрачене життя змінилося на сон, а уві сні він був щасливим. Донька його, дружина, віра і сенс життя дивилися на нього вологими ласкавими очима, утілення життя, барвистого, як мильна бульбашка…
Потім він зрозумів, що настав час повертатися.
Чутки обганяли воза; усі ці збуджені; згорьовані й радісні, з’юрмлені люди були там, далеко – та він примушував себе мило кивати у відповідь на вітання. Вона стояла поруч, путаючись у шовкове покривало (серпанок), намертво (міцно) тримаючись за Дадонову руку, він бачив, як спалахували очі будь-кого з чоловіків, які поглянули на неї – але сам відчував лише гіркоту (біль) і ніжність. Ніжне звірятко в ненаситному (жадібному) тілі одаліски…
В’їжджаючи в місто, він мимоволі звів очі на шпиль – півник сидів нерухомо, виграючи позолотою на сонці, байдуже дивлячись поверх голів і дахів: сумирне, байдуже чудо-висько.
І не встиг відвести погляд, швидше відчув, ніж почув, як шум натовпу притих і змінився.
Над головами людей, які розійшлися, розступилися, плив недоладний, обклеєний срібними зірками ковпак. Чаклун з’явився, щоб привітати свого государя і поспівчувати його скорботі.
Вузька дуже рука стисла Дадонів лікоть:
– Хто це? Мені страшно…
Очі царя зустрілися з вузькими, як в ящірки, очима чаклуна. І відразу наповзла запона.
…Тоді орди сунили з півночі і з півдня, несучи вогонь і смолу, перетворюючи квітучі землі в край мороку, попелу і сліз. І скільки життів урятувало золочене чудовисько, що сиділо на шпилі, передчуваючи напад за тридев’ять земель – і попереджаючи про загрозу, не дозволяючи орді навалитися зненацька? Столиця давно б уже стала містом мерців, і Дадон не на троні сидів би – на палі, якби не той страшний і царський подарунок…
…Подарунок. Пастка. Помста скнари. Чи все-таки маячня? І чи чаклун поставив серед чистого поля згублений намет, наповнений спокусою?
Дадон труснув головою, відганяючи колючу, мов льодяна голка, думку. Зараз уже не важливо. Усе в минулому…
– Птах став у пригоді, чи не так? – ніжно (м’яко) запитав мудрець. Дадон знову підвів очі, погляд був блакитним: півник повільно повертався круг своєї осі.
– Настав час розрахуватися, – продовжив чаклун таким самим мелодійним голоском. – Отримуючи птаха, ти давав обіцянку. Пам’ятаєш?
Він нічого не обіцяв старому чарівникові. Вірніше, він обіцяв – «усе», «усе, що забажаєш?»… У ті дні він ладен був віддати власну шкіру… Але ж обіцяв усе – значить нічого не обіцяти, і не варто бути чарівником, щоб зрозуміти це…
– Подарував тобі півника, Дадоне. Подаруй мені тепер…
Чарівник замовк, вдивляючись в обличчя царя, і промовив уже голосніше:
– Подаруй мені… її!
Золочений птах на мить зупинився, щоб розпочати обертання в інший бік. Дадонові здалося, що він бачить олив’яні, ґудзикоподібні очі залізного сторожа.
– Кого? – перепитав він повільно. І змигнув, щоб відігнати марево: важкий царський жезл опускається на накрохмалений ковпак, срібні зірки зрошуються кров’ю…
– Її, – безстрашно повторив мудрець. – Твою нову царицю.
Дадон стис пальці, схопивши посох. Його рука може й не підкоритися здоровому глузду; ще секунда – і його рука сама собою нанесе нищівний удар.
– Ти ж скопець (чернець?) – заперечив він глухо. – Нащо вона тобі?
Чистий дитячий лобик чарівника на мить укрився старечими зморшками:
– Ти обіцяв.
Дадон розтяг вуста, посміхаючись:
– Золото. Так?
На вузькі очі чарівника спустилися лисі, майже прозорі повіки:
– Ні. Нам це не цікаво. Ти обіцяв.
…Бризки мозку на бруківці, червоні на білому, неохайні плями на розкішному, але позбавленому смаку одязі…
– Коні, – голос Дадона не здригнувся… Місце… Хоча б придворного астролога? Ти хотів би забезпечити свою старість?
– Я хочу царицю. Ти обіцяв.
Тонка рука на рукаві. Шалене биття маленького дитячого серця. Його сенс, його свідок, осередок кохання і життя.
– Ти з глузду з’їхав, – промовив Дадон, непомітно перехоплюючи жезл лівою рукою.
Червоне на білому. Як полуниця зі сметаною.
– Ні. Виконай обіцянку. Ти дав слово, що…
Зараз жезл ляже на окраєць ковпака. Прямо на окраєць, на шов між жовтою людською шкірою і білою зі сріблом тканиною.
Площа мовчала. У тиші вирізнялося і скрипіння залізного ідола на шпилі, що обертався; між тим Дадон не чув цього через шум у вухах.
…Гришине обличчя з кривавими ямами замість очей. Небо ворушиться крилами – у небі затісно від воронів, суцільний рухливий чорний покров…
…Рваний комір на Тошиній шиї – темно— червоний комір, невміло перерізане горло…
Він не сліпий. Веселковий серпанок, будинок із білих хмар, зараз трісне, зараз подує вітер, зараз повалиться башта (вежа), як марення, вежа його вигаданого життя…
Її очі. Висотуючі душу темні очі. Не залазне опудало на шпилі – людина…
– Чи людина?
– Так. Любить. А значить людина…
– Государ. Госуда-ар…
Як тоді, в наметі, проплакала: «Пожалійте»…
Пожалів би – порубав би. Пожалів би – відразу. Пожалів би…
Чарівник підвів повіки, засліпивши Дадона зеленню очей:
– Ти дав слово!!
…І опустити зараз жезл на твою голову, старий. Однаково не повернути колишній світ, що обірвався зі смертю Тоші та Гриші, не втримати цей, досконалий, як мильна бульбашка, і такий самий недовговічний…
– Бери.
Він почув свій голос збоку, а можливо, це хтось інший байдуже сказав його вустами:
– Бери. Вона твоя.
– Дадон!!
Ні, вона людина. Тільки людський голос може вміщати стільки горя і страху.
– Бери, – повторив він стомлено. Посох висковзнув із пальців і стукнув набалдашником (головкою) об дно карети.
Повіки чарівника задрижали, неприємно нагадавши того пташеня, якого маленький Гриша намагався навчити літати – а він здох, і перед смертю так само кліпав напівпрозорими білими повіками…
Площа ахнула. Сотні людей одночасно зітхнули – і від цього холодний вітер пройшов по обличчю Дадона. Чарівник переможно підкинув руки вгору:
– Моя! Вона моя!
Тонкі тремкі пальці випустили Дадонів лікоть Холодний вітер – і пустий шовковий серпанок, безпорадно повзе до ніг…
Він з ненавистю кинув помутнілий погляд. Шпиль був пустий.
Зараз площа вибухнекриком здивування і жаху. Зараз задзвенять у вухах заздоровне слово, прокляття, розгублені зойки— зараз, але поки тиша, і в тиші – тихий дзвін…
Ці короткі крила були здатні підняти опасистий тулуб. Крихти позолоти, що кружляли в сонячних променях, як сніжинки… І півник кружляє над площею. Сталевий птах літає, струшуючи жовті золоті пластівці, і пластівці летять прямо в розкриті роти…
Залізне чудовисько кружляло над площею, неначе вибираючи й не наважуючись вибрати. Дадонові здавалося, що птах просувається поривчасто, достатньо довго завмирає посеред сірого з просинню неба.
«Ні-ні, тихо, із докором промовив Тоша. – Ні, батьку… Усе не так. Подивися на мене – я розповім тобі…»
«Подивися на мене! – радісно втрутився Гриша. – Подивися, сонце сідає…»
Дадон закрив очі. Там, під повіками, уже ніч. І шовковий серпанок лежить біля ніг, і, мабуть, припавши до нього обличчям, ще можна впіймати аромат… Ніжний, зникаючий, прощальний запах зеленого яблука…
«Подивися на нас, батьку»
Не просіть, хлопці, мовчки благав Дадон. Я не можу дивитися вам у вічі, їх виклювали ворони, та й не насмілився б я. Мій будинок згорів, мій небесний палац забруднений кров’ю, ім’я вашої матері стерлося з мого серця…Той, у ковпаку, ловець душ, знає, що будь-яка людина – сама собі пастка… А вона, пастка в плоті, спокусливе зло, вона носила в собі людину… як плід… Дівчинко моя…