Упродовж багатьох місяців після цього Куранес марно намагався шукати Целефес, і хоча сни часто забирали його у дивовижні країни, ніхто там навіть не чув про Ут-Нарґал. Однієї ночі він летів над темними пагорбами, де виднілися неясні вогні поодиноких вогнищ пастухів і волочилися кошлаті отари якихось тварин із дзвіночками, що брязкали на шиях. А в найглухішій частині цієї горбистої країни він виявив давній кам’яний мур, занадто гігантський, щоб руки людини могли збудувати його, він звивався грядою гір і западинами долин. Минувши цю стіну, чоловік опинився у краї чудових квітників і вишневих садків, і коли зійшло сонце, перед ним відкрилася така пишність червоних і білих квітів, зеленого листя й трав, струмків, що блищали діамантами, блакитних озер, різьблених містків і пагод із червоними дахами, що на мить, у цілковитому захваті, він забув про Целефес. Однак знову згадав про нього, коли подався вниз білою стежкою до пагоди з червоним дахом і виявив, що там не було людей, а жили лише птахи, бджоли та метелики. Іншої ночі Куранес нескінченно довго підіймався у темряві вологими щаблями спіральної драбини і нарешті дістався до віконечка, яке виходило на широку рівнину, освітлену місяцем уповні. Обриси німого міста, що тяглося уздовж берега річки, здалися йому дивно знайомими. Він уже намірявся спуститися й розпитати дорогу до Ут-Нарґала, але десь за обрієм займався зловісний світанок й освітив руїни та пустку, що запанувала в місті, порослу гнилим очеретом річку та поля, на яких лежала печать смерті.
Після цього Куранесу, як ніколи, захотілося повернутися до Целефеса, усіяного мінаретами, як цвяхами з різнокольоровими головками. А потім одного чудового дня його витурили з його лондонської мансарди, і чоловік без мети почвалав туди, де будинків ставало все менше й менше. А біля мосту через сумну річку він зустрів кавалькаду лицарів, що виблискували обладунками, верхи на чалих конях.
Їх послали на його честь із Целефеса, який він створив у своїх снах і в якому йому тепер призначено було стати довічним правителем. Куранесові допомогли видертися на сідло, і вони помчали схилами Саррея у ті краї, де народився Куранес та його пращури. І, дивна річ, Куранесу здалося, що вони учвал полетіли назад у часі, бо, проїжджаючи селищами, він спостерігав сцени, які могли відбуватися хіба що в епоху Чосера. З настанням темряви вершники погнали іще стрімкіше, і незабаром вони вже мчали з моторошною швидкістю, немов летіли. Коли почало розвиднюватися, на їхньому шляху зустрілося селище, по сусідству з яким Куранес жив колись у дитинстві і яке завжди бачив у снах поснулим або мертвим. Зараз там вирувало життя, і ранні перехожі низько вклонялися й присідали у реверансах, але вершники, не зупиняючись, протупотіли копитами вулицею й звернули на вузьку стежину, яка закінчувалася прірвою. Раніше Куранес потрапляв туди лише вночі, уві сні, і йому було цікаво побачити її при денному світлі.
Кавалькада досягла урвища, і тієї ж миті десь на заході спалахнуло золоте сяйво. Безодня виявилася вирвою хаосу з рожевим і блакитним блиском, і невидимі голоси співали, радіючи, коли лицарський кортеж поплив униз і коні збивали копитами ефір, ніби мчали золотистими пісками. А потім осяйний туман розсіявся, щоб виявити іще більший відблиск – блискуче місто Целефес і морський берег удалині, білосніжний гірський шпиль та яскраві різнобарвні вітрильники, що відпливали із гавані в далекі краї, де море зустрічалося з небом.
Відтоді Куранес правив в Ут-Нарґалі і тримав двір поперемінно то в Целефесі, то у мармурово-захмарній затоці Сирен. Він править там і досі й правитиме вічно та щасливо, хоча внизу, під скелями Інсмута, приливні потоки, немов насміхаючись, бавляться тілом волоцюги, котрий одного світанку безцільно приволікся, спотикаючись, до напіввимерлого селища.
Ньярлатотеп
Ньярлатотеп… хаос, що крадеться…
Я – останній…
Я скажу порожнечі, що слухає…
Не пригадаю достеменно, коли це почалося, але відтоді минули місяці.
Загальна напруга була жахливою.
Череду політичних і суспільних зрушень супроводжували дивні й обтяжливі передчуття страшної фізичної небезпеки – масштабної та всеохоплюючої, – яку можна уявити собі хіба у наймоторошніших нічних жахіттях.
Пригадую, як люди швендяли з блідими й стурбованими обличчями, нишком виголошуючи попередження та пророцтва, які ніхто не насмілювався повторювати вголос або зізнатися самому собі, що їх чув.
Відчуття жахливої провини нависало над землею, і з безодень між зірками світили холодні потоки, від яких людей трясло у темних і безлюдних місцях.
Сталося демонічне спотворення послідовності пір року – осіння спека страхітливо затягнулася, й усі відчували, що наш світ і, можливо, навіть увесь Всесвіт перейшли з-під контролю відомих богів або сил до богів або сил, ще нікому не відомих.
І тоді з Єгипту вийшов Ньярлатотеп.
Ніхто не міг сказати, хто це такий, але в ньому текла стародавня кров тубільців і виглядав він, як фараон.
Фелахи падали на коліна, побачивши його, хоча й не могли пояснити причини.
Він повідомив, що постав із мороку двадцяти семи століть та отримував вісті з місць, що лежали за межами цієї планети.
Смаглявий, стрункий і зловісний, Ньярлатотеп прийшов у цивілізовані землі, накопичуючи дивне приладдя зі скла і металу й збираючи з цього іще дивніші пристосування.
Він багато просторікував про науки – електрику та психологію – і демонстрував здібності, від яких ті, хто бачив його, втрачали дар мови і завдяки яким його слава поширилася з блискавичною швидкістю.
Люди радили один одному поглянути на Ньярлатотепа і водночас тремтіли від цього.
І куди б не приходив Ньярлатотеп, там усюди зникав спокій, адже досвітню тишу розривали зойки жаху.
Ніколи ще жахливі волання не становили такої проблеми для суспільства. Тепер мудреці майже шкодували, що не можуть заборонити людям спати у вранішні години, щоб лемент міст не так відчутно мордував блідий жалісливий місяць, який тьмяно освітлював зелені води під мостами і старі шпилі, що встромлялися у бліде небо.
Пригадую, як Ньярлатотеп прийшов у моє місто – велике стародавнє страшне місто незліченних злочинів.
Мій приятель розповів мені про нього, а також про привабливі принади та чарівність його одкровень, і мене захопило пристрасне бажанням пізнати його найглибші таємниці.
Мій товариш казав, що ці секрети були жахливі і здатні вразити навіть найбурхливішу уяву. А картини, що з’являлися на екрані у затемненій кімнаті, передрікали те, що ніхто, окрім Ньярлатотепа, пророкувати не наважувався. І в метушні своїх спалахів він забирав у людей те, що ніколи не відбирали раніше, воно лише віддзеркалювалося в очах.
І всюди я чув натяки на те, що ті, хто знав Ньярлатотепа, спостерігали явища, недоступні для інших.
Тієї спекотної осені я йшов крізь ніч разом із неспокійною юрбою, щоб побачити Ньярлатотепа, крізь задушливу ніч, угору нескінченними сходами, в тісне приміщення.
І в зміні тіней на екрані я бачив закутані в плащі постаті серед руїн і злі жовті обличчя, що визирали із-за повалених монументів.
І я бачив, як світ бореться з пітьмою, з хвилями руйнації, які надходили з глибин космосу; вихор, кружляння, боротьба навколо Сонця, що тьмяніє й вистигає.
Потім іскри дивовижно затанцювали навколо голів глядачів, і волосся в усіх настовбурчилося, тоді як тіні, більш гротескні, ніж я можу описати, випірнули і всілися на їхні голови.
І коли я, маючи більше холодного розуму й освіти, ніж інші, тремтячим голосом прошварґотів протести щодо «шахрайства» та «статичної електрики», Ньярлатотеп вивів усіх нас назовні запаморочливими сходами на вогкі, спекотні й пустельні нічні вулиці.