Кажу ж, що знав про дослідження Гарлі Ворреном надприродного і до певної міри допомагав йому. У його великій колекції є купа дивних, рідкісних книжок про заборонене, я прочитав усі, видані мовами, які знаю, але їх було мало. Більшість книжок, мабуть, були арабською, а книга про лиходія-зрадника, придбана останньою і яку він завжди носив у своїй кишені, написана письменами, подібних до яких я навіть не бачив. Воррен ніколи не розповідав, про що в ній ішлося. Про його дослідження повторюся: навіть не здогадуюся, що саме він шукав. І чи не занадто це милосердно до мене, бо я не заслужив такого, враховуючи наші жахливі заняття, в яких я брав участь швидше під його впливом, ніж мав до цього справжню схильність. Воррен завжди домінував наді мною, інколи я навіть боявся його. Пригадую, як сіпався однієї ночі від страху перед жахливим походом, коли він виклав свою теорію, що деякі трупи не розкладаються, а залишаються нетлінними у своїх могилах тисячі років. Але я не боюся його тепер, бо підозрюю, що він пізнав жахи, недоступні моєму жалюгідному розуму. Тепер я вже боюся за нього.
І знову повторюся, що нічого не знав про його наміри тієї ночі. Звісно, книга, яку Воррен ніс із собою, – та сама антична книга з незрозумілими символами, що потрапила до нього з Індії місяць тому. Її ж треба було якось використовувати, але присягаюся, що не знаю, що саме ми мали знайти. Ваш свідок стверджує, що бачив нас о пів на дванадцяту на піку Ґаїнсвіль, дорогою до Великого кипарисового болота. Можливо, так і було, але моя пам’ять – свідок ненадійний. Усе розмито, і в моїй душі залишилася тільки одна-єдина картина, що могла виникнути лише набагато пізніше, ніж опівночі, – серпик виснаженого місяця застиг високо у захмареному небі.
Нашою метою було старовинне кладовище, таке давнє, що я аж тремтів від численних ознак давнини. Кладовище, розміщене у глибокому вогкому видолинку, зарослому рідкою травою, мохом і встелене кучерявими бур’янами, було заповнене смородом, який моя бездіяльна уява абсурдно пов’язала з вивітрюванням каміння. Ознаки запустіння й старезності траплялися всюди, і зауваження Воррена, що ми – перші живі створіння, які вторглися у смертельну тишу віків, здалося мені правдивим. Блідий ущербний місяць тьмяно визирав крізь нездорові випаровування, які, здавалося, виходили з катакомб, і в його слабких нерішучих промінцях я ледве міг розгледіти моторошні масиви античних плит, ваз, кенотафів[3] і фасадів мавзолеїв, що руйнувалися, порослі мохом, з’їдені вологістю і частково приховані під брутальною розкішшю нездорової рослинності.
Перше яскраве враження у цьому жахливому некрополі: Воррен зупинився перед напівзруйнованою могилою і кинув на землю свої речі. Тоді я помітив у себе електричний ліхтарик і дві лопати, а у компаньйона, окрім ліхтаря, ще й переносний телефонний апарат. Ми не промовили жодного слова, місце й цілі здавалися визначеними, без найменшої затримки ми схопилися за лопати і почали розчищати траву, бур’яни, знімаючи землю з плаского архаїчного поховання. Коли ж ми повністю розчистили могилу, що складалася з трьох величезних гранітних плит, я відступив назад, щоб розглянути все краще, а Воррен, здавалося, подумки зайнявся розрахунками. Потім він обернувся до могили та, використовуючи лопату як важіль, спробував зазирнути під плиту, що лежала найближче до кам’яних руїн, які колись, імовірно, були пам’ятником.
Він не досяг успіху й звернувся до мене по допомогу. Вкупі ми розхитали камінь, а потім перевернули його.
Відсунувши плиту, ми виявили чорне провалля, з якого випірнули міазми – такі нудотні, що ми перелякано відсахнулися. Але за якийсь час ми підійшли до ями знову і вирішили, що випаровування не такі вже й нудотні. Ліхтарики освітили вогкі стіни та кам’яні сходи, на які крапала огидна гидота зсередини. І тоді моя пам’ять уперше зафіксувала вимовлене вголос. Воррен звернувся до мене низьким тенором, занадто незворушним для такої страхітливої атмосфери.
– Даруй, але я змушений просити тебе залишитися назовні, – сказав він, – адже буде злочином дозволити комусь із таким слабкими нервами спуститися вниз. Ти навіть не можеш уявити, хоч і читав про це, та й я тобі розповідав, що побачу і зроблю. Це пекельна робота, Картере, я турбуюся, чи зможе людина, не наділена чутливістю дредноута, хоча б поглянути на це і повернутися живим і нормальним. Не хочу тебе образити, і лише небо знає, наскільки я був би радий прихопити тебе з собою, але відповідальність лежить на мені, а я не можу тягнути клубок нервів (а ти і є клубок нервів) вниз до можливої смерті й божевілля. Кажу тобі, ти навіть не можеш уявити, на що це насправді схоже! Але присягаюся повідомляти телефоном про кожен свій крок – у мене вистачить дроту до центру Землі й назад.
Я ще чую в пам’яті ті холодно промовлені слова і ще можу пригадати свої протести. Здається, я відчайдушно хвилювався і намагався переконати товариша дозволити супроводжувати його у ті могильні глибини, але він виявився невблаганним. Навіть пригрозив взагалі відмовитися від спуску, якщо я продовжу наполягати, і ця погроза подіяла, бо лише він знав, що робити далі. Це я ще пам’ятаю, хоча й не знаю, що саме ми шукали. Я поступився, а Воррен розкрутив дріт і почав збирати обладнання. За його кивком я взяв апарат і сів на стару знебарвлену могильну плиту поруч із нещодавно розкритим отвором. Потім він потиснув мені руку, звалив на плечі котушку дроту і зник у крипті.
Ще з хвилину я бачив відблиски його ліхтарика і чув шелестіння дроту, що спадав за ним, але світло раптово зникло, так ніби він завернув за закрут кам’яних сходів, і звук майже також скоро завмер. Я був самотній і все ж прив’язаний до невідомих глибин чарівною ниткою, чия ізольована поверхня лежала під поновленим сяйвом виснаженого серпика місяця.
У світлі ліхтарика я постійно звірявся з годинником, з гарячковим неспокоєм вслухаючись у телефонну слухавку, але понад чверть години так нічого й не почув. Потім із телефону щось слабко затріскотіло, і я покликав приятеля тривожним голосом. Я був сповнений передчуттів, проте в словах, промовлених з тієї дивної оселі, було набагато більше тривоги, ніж будь-коли раніше я чув від Воррена, і не був до цього готовий. Він той, хто так спокійно залишив мене недавно нагорі, тепер тремтів і кликав знизу пошепки, зловісніше, ніж це був би гучний лемент: «Боже! Якби ти міг бачити те, що бачу я!»
Мені відібрало мову. Я міг лише німотно чекати. Тоді перелякані зойки пролунали знову:
– Картере, це жахливо… жахливо… неймовірно!
Цього разу голос не підвів мене, і я вилив у слухавку повінь запитань, що переповнювали мене. Я злякано повторював:
– Воррене, що там? Що там?
Іще раз пролунав голос мого товариша, хрипкий від страху і розведений присмаком розпуки.
– Я можу сказати тобі, Картере! Це поза людською свідомістю… Та я не смію тобі сказати… Людина не може дізнатися про це і вижити. Великий Боже! Я ще ніколи не думав про таке!
Знову німота врятувала мене від безмовного потоку тремтячих запитань. А потім пролунав голос Воррена у дикому переляку:
– Картере! Заради любові до Господа, поверни плиту на місце й негайно забирайся геть! Кидай усе, що робиш назовні, й давай драпака… Це твій єдиний шанс! Роби, що тобі кажуть, і не проси пояснень!
Я чув, але був здатен лише повторювати свої перелякані запитання. Навколо мене були могили, темрява і тіні; піді мною – якась небезпека за межами людського розуму. Але мій приятель був у більшій небезпеці, ніж я, і крізь страх я відчував певне обурення, що він вважає мене здатним покинути його зараз. Ще клацання – і після паузи жалюгідний лемент Воррена: