Упродовж тижня у Слейтера було іще два напади, але вони підказали лікарям мало нового. Медики ламали голови над підґрунтям таких видінь: читати і писати їхній підопічний не вмів, казок і леґенд також, либонь, не знав. Звідки ж бралися ці фантастичні образи? Їхнє позалітературне походження видавала мова нещасного причинного, що залишалася в усіх випадках украй примітивною. У маренні він торочив про речі, яких не розумів і про які не міг до ладу розповісти; він переживав щось таке, про що ніколи раніше чути просто не міг. Лікарі незабаром зійшлися на тому, що причиною хвороби стали патологічні сни пацієнта, надзвичайно яскраві образи яких і після пробудження володіли розумом цієї жалюгідної істоти. Щоб дотриматись усіх необхідних формальностей, Слейтер постав перед судом за звинуваченням у вбивстві, його визнали неосудним, виправдали і відправили до лікарні, в якій я тоді займав скромну посаду інтерна.
Як я вже казав, мене завжди цікавило життя людини уві сні, звідси зрозуміле нетерпіння, з яким я приступив до огляду пацієнта, попередньо ознайомившись із усіма документами. Чоловік, здавалося, відчув мою симпатію і неприхований інтерес до нього, оцінив і ту м’якість, з якою я його розпитував. Надалі пацієнт не впізнавав мене під час нападів, коли я, затамувавши подих, слухав його хаотичні розповіді про космічні бачення, зате завжди впізнавав у спокійні періоди, сидячи біля заґратованого вікна за плетінням кошиків і, можливо, сумуючи за назавжди втраченим життям у горах. Рідні його не навідували, вони, мабуть, знайшли іншого главу сім’ї, як це заведено у відсталих гірських племен.
Поступово я дедалі захоплювався божевільним і фантастичним світом мрій Джо Слейтера. Сам він був вражаюче убогий в інтелектуальному й мовному розвитку, проте його сліпучі, грандіозні бачення, нехай навіть переказані незв’язною варварською говіркою, могли зародитися лише в особливій, вищій свідомості. Я часто питав себе: як могло статися, що нерозвинена уява дегенерата з Катскілльських гір могла викликати до життя картини, позначені іскрою генія? Як міг неотесаний бовдур відтворити ці блискучі світи, сповнені божественного сяйва і неосяжних просторів, про які Слейтер патякав у шаленому маренні? Я все більше схилявся до думки, що в цьому жалюгідному чоловічку, котрий улесливо витріщається на мене, таїться щось, що виходить за межі розуміння – як мого, так і моїх досвідчених, але наділених невибагливою уявою колег.
Від самого ж хворого я не міг дізнатися нічого певного. Мені вдалося лише з’ясувати, що у своєму напівсні Слейтер прошкує, а іноді й плаває у невідомих людям просторах – серед величезних блискучих долин, лугів, садів, міст і сяючих палаців. Там він уже не був напівдиким виродком, а яскравою та визначною особистістю, чиї дії сповнені гідності й величі. Його існування затьмарював лише якийсь смертельний ворог, що був не схожий на людину і мав хоча й видиму, але нематеріальну структуру. Саме тому Слейтер і називав його «штукенцією». Ця «штукенція» завдавала Слейтеру жахливих, сумнівної природи страждань, за які наш маніяк (якщо він таким був насправді) прагнув помститися.
З того, що розповідав Слейтер, я усвідомив, що він і «блискуча штукенція» мали рівну силу, що сам він уві сні також був «блискучою штукенцією» – словом, належав до тієї ж породи, що і його ворог. Цю гіпотезу підтверджували і часті згадки хворого про польоти крізь простір, коли він спалював на своєму шляху всі перепони. Ці бачення пацієнт одягав у нескладну, абсолютно неадекватну форму, і це дозволило мені виснувати, що у світі його снів, якщо він реально існував, спілкування відбувається без допомоги слів. Можливо, душа, супроводжуючи це убоге створіння в його снах, щосили намагалася передати йому щось таке, що не вимовлялося на його примітивній та обмеженій мові? І, можливо, я зустрівся з інтелектуальною еманацією, чию таємницю міг би розкрити, якби знайшов спосіб. Я не повідомляв свої думки старим лікарям: із віком люди стають скептиками й циніками, ледве приймаючи нове. Крім того, зовсім нещодавно головний лікар по-батьківськи застеріг мене: на його думку, я занадто багато працюю і потребую відпочинку.
Я завжди думав, що людська думка у своїй основі – потік атомів і молекул, який можна подати у вигляді або радіохвиль, або променевої енергії, так само як тепло, світло чи електрику. Ця ідея розвинулася у переконанні, що телепатію, або уявний зв’язок, можна здійснювати за допомогою відповідних приладів. Ще в коледжі я зібрав приймач і передавач, що нагадували громіздкі пристрої, які застосовували у бездротовому телеграфі, коли ще не існувало радіо. Зі своїм приятелем, також студентом, я провів низку дослідів, які ні до чого не призвели, після чого заховав ті прилади подалі разом із іншим навчальним мотлохом, пообіцявши собі колись повернутися до них знову.
Й ось тепер, охоплений жагою розгадати таємницю сну Джо Слейтера, я знайшов ці прилади й помучився з ними кілька днів, готуючи для випробувань. Привівши устаткування до ладу, я не втрачав жодної нагоди випробувати його. Щойно Слейтер скаженів, я тут же закріплював передавач на його голові, а приймач – на своїй і легко обертав ручку налаштування, намагаючись знайти ймовірно існуючу хвилю розумової енергії. Я насилу уявляв собі, в якій формі в разі успіху буде засвоювати цю енергію мій мозок, але не сумнівався, що зумію розпізнати та витлумачити її. Я робив ці експерименти, нікому не повідомляючи про них.
Це сталося 21 лютого 1901 року. Озираючись назад, я усвідомлюю фантастичність того, що трапилося, й іноді замислююся, чи не мав рацію доктор Фентон, який приписав мою розповідь грі хворої уяви. Пригадую, що він вислухав її співчутливо й терпляче, однак тут же дав мені заспокійливого і зробив усе, щоб уже наступного тижня я зміг піти у піврічну відпустку.
Тієї фатальної ночі я був украй збуджений і засмучений, адже стало ясно, що, незважаючи на чудовий догляд і лікування, Джо Слейтер помирає. Чи то йому бракувало його рідних гірських просторів, то чи ослаблий організм уже не міг давати собі раду бурям, що стрясли його мозок, але якими б не були справжні причини, вогник життя ледве жеврів у його змордованому тілі. Того дня він весь час дрімав, а з настанням темряви занурився у неспокійний сон.
Проти звичаю я не одягнув на нього гамівну сорочку, вирішивши, що він уже надто слабкий і не становить більше небезпеки, навіть якщо перед смертю й переживе іще один напад божевілля. Однак я все ж закріпив на наших головах дроти космічного «радіо», безнадійно сподіваючись отримати хоч у ці останні години перше й єдине послання із загадкового світу снів. У палаті, окрім мене, був іще санітар, простакуватий хлопець, котрий нічого не тямив у моєму пристрої і не намагався розпитувати мене про мету моїх маніпуляцій. Години тяглися повільно; я помітив, що голова санітара звісилася на груди, але не будив його. Незабаром я і сам, заколисаний рівномірним диханням здорової людини й помираючого, мабуть, задрімав.
Мене розбудили звуки дивної музики. Акорди, відгомони, екстатичні вихори мелодій линули звідусіль, а моєму захопленому погляду відкрилося неймовірне видовище невимовної краси. Стіни, колони, архітрави, ніби наповнені вогнем, сліпуче виблискували з усіх боків. Я ж, перебуваючи у центрі, здавалося, ширяв у повітрі, прямуючи вгору, до великого, що тягло у нескінченність, склепіння, пишність якого я безсилий описати. Поруч із величними палацами (точніше сказати, час від часу витісняючи їх у калейдоскопічному обертанні) з’являлися безкраї рівнини, мирні долини, високі гори й затишні гроти. Я сам міг додавати їм чарівності: варто було мені подумати про щось, що могло прикрасити їх іще більше, і це зразу ж таки виникало, виліплене на моє бажання з якоїсь блискучої, легкої та податливої субстанції, в якій одночасно були присутні і матерія, і дух. Споглядаючи на все це, я хутко усвідомив, що у всіх чудових метаморфозах винен мій мозок: кожен новий краєвид, що відкривався переді мною, був саме таким, яким його хотіла бачити моя мінлива свідомість. Я не почувався чужим у цьому раю: мені був знайомий кожен його закуток, кожен звук, начебто я жив тут і житиму вічно.