А потім у тому ж місці, де щойно не було нічого, окрім океану, я побачив Зелений Луг. Він був відділений від мене широкою смужкою блакитної води, що вирувала і по якій прибували прикрашені запіненими гребенями хвилі, але, незважаючи на це, все ж здавався дуже близьким. Іноді я перелякано озирався на дерева, що громадилися у мене за спиною, але більшу частину часу мій погляд притягував до себе Зелений Луг.
Саме тієї миті, коли я пильно спостерігав за цим незвичайним шматком суходолу, я раптом уперше відчув рух землі під своїми ногами. Спершу по ній пробігло схвильоване тремтіння, що змусило мене подумати про навмисність усього, що відбувається, а потім ділянка берега, на якій я стояв, відокремилася і повільно попливла геть, буцімто її несла підводна течія нездоланної сили. Я скам’янів від безмірного жаху й подиву, спричиненого таким безпрецедентним явищем, і перебував у цьому стані доти, поки між моїм островом і темною масою дерев не зблиснула яскраво-блакитна смуга води. Потім, усе ще трохи очманілий, я сів на траву і знову взявся роздивлятися оточений сонячними променями Зелений Луг. Тим часом із лісом з гіпотетичними чудовиськами, що заселяли його, які залишилися тепер далеко за моєю спиною, відбувалися явні зміни, і вони не обіцяли мені нічого хорошого. Я знав про це, навіть не обертаючи до них голови, бо чим більше я перебував у цьому новому для мене світі, тим менше залежав від п’яти людських чуттів, які були мені колись єдиною опорою. Я знав, що лускаті стовбури випромінювали в моєму напрямку майже відчутні згустки ненависті, але це анітрохи мене не турбувало, бо мій маленький острівець устиг на той час відплисти вже далеко від берега.
Але не встиг я позбутися однієї небезпеки, як переді мною тут же постала інша. Невеликі шматочки ґрунту продовжували відколюватися від плавучого острівця, що ніс мене на своїй затишній зеленій спині, тож у будь-якому разі моя смерть була лише питанням часу. І навіть цієї миті, смутно усвідомлюючи, що смерті для мене більше не існує, я продовжував жадібно вдивлятися в Зелений Луг – цей майданчик втіленого спокою, що контрастував з безоднею жаху, яка оточувала мене.
Незабаром звідкілясь із неймовірної далечини до мене долинув гуркіт спадаючої води. Це був не якийсь там тривіальний водоспад, яких мені довелося набачитися в житті. Ні, цей звук могли б чути навіть напівлеґендарні скіфи, якби Середземне море раптом одним махом провалилося у жахливу підземну безодню! Мій острівець, що поступово розвалювався на шматки, прямував саме до такої безодні, але я, як і раніше, тримав себе в руках.
Далеко позад мене розгорталася якась жахлива трагедія. Обернувшись, якийсь час я споглядав на покинутий мною берег, і побачене змусило мене сіпнутися всім тілом. Високо в небі вишикувалися леґіони темних створінь, що клубочилися, неначе хмари. Вони зависли над деревами і, здавалося, збиралися із силами перед рішучою сутичкою з в’юнким зеленим гілляччям. Потім із моря здійнялися клуби щільної імли, які злилися зі своїми повітряними родичами і цілком приховали землю від моїх очей. Хоча на хвилях, що оточували мене з усіх боків, продовжувало весело вигравати сонце (невідоме мені сонце), над покинутим мною берегом, здавалося, вирувала демонічної сили гроза – такою спекотною була сутичка пекельних дерев та їхніх невидимих союзників із об’єднаними силами повітря й води. Коли ж туман розсіявся, переді мною виникли синє небо та таке ж синє море – і жодних слідів порослого лісом материка!
Раптом мою увагу прикував спів, що долинав із Зеленого Лугу. Я вже казав, що до того моменту не зустрів тут жодної ознаки життя. Однак тепер до мого слуху виразно долинали монотонні співи, походження і природа яких здалися мені страшенно знайомими. Хоча на такій відстані я не міг розрізнити жодного слова, ця пісня незбагненним чином пробудила у моїй голові стрункий ланцюжок асоціацій: я згадав про один пасаж, що викликав внутрішнє сіпання, який я колись прочитав у стародавньому єгипетському манускрипті і який у свою чергу був цитатою з первісного мероенського папірусу. У моєму мозку один за одним поставали рядки, які я не наважуюся повторити, рядки, що розповідають про такі давні часи і форми життя, що їх, мабуть, не пам’ятає навіть іще зовсім молода в ту пору Земля. Про часи, заселені розумними і живими створіннями, здатними спілкуватися, яких, проте, ані люди, ані їхні боги живими назвати не змогли б.
Дослухаючись до цих віддалених звуків, я раптом усвідомив іще одну цікавинку пейзажу, що оточував мене, яку раніше відзначала лише моя підсвідомість. Увесь час, поки Зелений Луг перебував у полі мого зору, я не міг розрізнити на ньому жодного конкретного об’єкта – він уявлявся мені швидше як однорідна яскрава маса зелені. Однак тепер мені стало ясно, що мій спрямований невідомим плином острівець неминуче пройде повз сам берег Зеленого Лугу, тож мені випаде нагода дізнатися більше як про його будову, так і про джерело безперервного співу. Я з нетерпінням чекав моменту, коли перед моїм поглядом постануть невидимі співаки, хоча моя цікавість і була частково затьмарена лихими передчуттями. Шматки ґрунту продовжували гучно відвалюватися від мого незвичайного плоту, але я не звертав на це ніякої уваги, бо знав, що не можу померти, навіть якщо обернеться в ніщо моє теперішнє тіло (або те, що я за нього приймаю), що все навколишнє, зокрема й такі поняття, як життя і смерть, – не більше ніж ілюзія. Не сумнівався в тому, що перейшов межу світу смертних і наділених тілами створінь і став вільною та відокремленою від нього істотою. Я нічого не знав про те, де опинився, за винятком хіба того, що це не було мені знаним за колишнім життям на планеті Земля. А тому мої відчуття (якщо не брати до уваги жаху, що тяжіє над усім) мало чим відрізнялися від вражень мандрівника, котрий безпристрасно споглядає краєвид, що відкрився йому на новому закруті дороги. Якось я навіть спіймав себе на згадці про покинутих мною людей і краї, а також про те, які дивні фрази мені доведеться підбирати для того, щоб розповісти їм про все побачене. Щоправда, водночас я чудово усвідомлював, що більше вже ніколи не повернуся назад.
На той час я вже пропливав через Зелений Луг, і голоси співців стали набагато чутнішими та виразнішими. Мені здалося дивним, що при моєму знанні багатьох світових мов я так і не зміг розібрати слів. Як і раніше, коли я чув їх із великої відстані, вони здалися мені болісно знайомими, але й тепер ці урочисті гімни вже не пробуджували всередині мене нічого, окрім смутного та моторошнуватого відчуття впізнавання. Либонь, я ще був зачарований і водночас наляканий незвичним звучанням голосів, яке мені не передати словами. Тепер я чітко розрізняв деякі деталі пейзажу, що виділялися із зелені, яка заполонила острів, укриті смарагдовим мохом скелі, кущі завбільшки з невеликі дерева і деякі менш помітні предмети, що дивним чином гойдалися і вібрували посеред чагарника. Спів, виконавців якого так нетерпляче очікував побачити, досяг піку гучності у ті миті, коли ці дивні предмети, здавалося, множилися й починали вібрувати з найбільшою амплітудою. І коли нарешті мій острівець підплив майже до самого берега, а гуркіт водоспаду майже заглушив багатоголосий спів, я побачив його джерело, побачив і в одну страхітливу мить пригадав усе. Не можу, не наважуюся писати про те, що побачив, бо там, на Зеленому Лузі, зберігалася огидна відповідь на всі запитання, що мордували мене колись, і ця відповідь, без сумніву, затьмарить розум будь-кому, хто пізнає істину, як це вже майже сталося зі мною… Тепер я знаю природу всього, що сталося зі мною, мною та деякими іншими, котрі також називали себе людьми, а потім пішли тим же шляхом! Я знаю наперед той цикл майбутнього, що нескінченно повторюється, з якого вже не вирватися ні мені, ні будь-кому… Я буду жити і відчувати вічно. І це незважаючи на те, що моя душа з останніх потуг волає до богів про милосердну смерть і забуття. Усе відкрите моєму погляду: там, за оглушливим водоспадом, лежить країна Стетелос, де люди народжуються вже із самого початку і навіки старими… А на Зеленому Лузі… Але я спробую послати вісточку через усі ці незліченні безодні жаху, що зачаївся…