Фрэнсис Скотт Кей Фицджеральд - Остання красуня Півдня стр 9.

Нескінченний ряд цих мавзолеїв розбивав маленький парк, де в трикутнику трави з руками, зв’язаними за спиною кам’яною мотузкою, стояв десятифутовий Натан Хейл і меланхолійно вдивлявся на високий стрімкий берег млявої Міссісіпі. Крест-авеню бігла повз цієї кручі, навіть не підозрюючи про її існування, тому що фасади будівель поверталися всередину міста, до вулиці. Після першої півмилі все змінювалося – з’являлися екстравагантні тераси з газонами, гібриди зі штукатурки й граніту, що деякою мірою імітували різноманіття витончених, мармурових обрисів Малого Тріанона. Особняки цієї частини вулиці пролетіли за кілька хвилин; потім доріжка повертала, й авто направилося в напрямку місячного світла, котре, здавалося, виникло з фари гігантського мотоцикла, що вулицею мчав прямо на них.

Вони проїхали повз коринфські контури «Храму Християнської Науки», повз квартал похмурих і жахливих каркасів – пустельний ряд споруд із грубої червоної цегли, невдалий експеримент із пізніх дев’яностих; потім – знову нові особняки з яскраво-червоної цегли, декоровані білим камінням, залізні чорні паркани та живоплоти по краях квіткових газонів. Вони швидко зникали, залишившись позаду насолоджуватися своєю скороминущою пишністю; потім у місячному світлі з’явилися приречені незабаром вийти з моди, як і каркасні будинки, приміські особняки, увінчані куполами, і найстаріші будинки Хрест-авеню, побудовані з темного каменю.

Раптом дахи стали нижчими, газони біля будинків – меншими, особняки зіщулилися й стали схожими на бунгало. Вони займали всю останню милю вулиці, що закінчувалася біля повороту до річки, де горду авеню увінчувала статуя Челсі Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором і майже останнім жителем міста, в жилах якого текла англосаксонська кров.

І хоч Янсі й мовчала всю дорогу, повністю віддавшись своєму поганому настрою, свіжий північний вітер листопада все-таки її дещо заспокоїв. Завтра, подумала вона, доведеться витягнути з комірки хутрове пальто.

– Куди ми приїхали?

Авто зменшило швидкість, Скотт із цікавістю глянув на помпезну кам’яну фігуру, що чітко викарбовувалася в місячному світлі; одна рука спочивала на книжці, а вказівний палець другої зі зневажливою символічністю прямо вказував на краєчок нового незавершеного будинку.

– Тут закінчується Крест-авеню, – промовила Янсі, повертаючись до нього. – Це – наша центральна вуличка.

– Музей недоліків американської архітектури.

– Що?

– Нічого, – пробурмотів він.

– Я б повинна була розказати вам про місто. Та забула. Якщо маєте бажання, можемо прогулятися бульваром уздовж річки, – чи, може, ви втомилися?

Скотт її запевнив, що не втомився – анітрохи.

Під тінистими деревами цементна доріжка звузилася, перетворившись на бульвар.

– Міссісіпі… Як мало для вас вона тепер значить! – несподівано сказав Скотт.

– Що? – Янсі оглянулася. – А. Ви про річку…

– Гадаю, що для ваших предків вона була доволі грандіозним життєвим явищем.

– Мої предки тут не жили, – мовила з погордою Янсі. – Моє коріння сягає Меріленда. Батько переїхав сюди після закінчення Єлю.

– Ого! – Скотт ввічливо вдав здивування.

– А мати – звідси. Батько переїхав із Балтимора, тому що тутешній клімат корисний для його здоров’я.

– Зрозуміло.

– Звісно, я вважаю, що, це – наш дім, – потім, поблажливіше, – та загалом місце не має жодного значення.

– Авжеж.

– За винятком того, що я б хотіла переїхати на Схід, а батька вмовити просто неможливо, – завершила вона.

На годиннику – далеко за північ, і на бульварі майже нікого не було. Інколи попереду, на верхівці пагорба, з’являлася пара жовтих дисків, і, коли ті наближалися, вимальовувалися контури припізнілого автомобіля. Незважаючи на це, вони були наодинці з впертою, невсипущою темрявою. Місяць зник за хмарами.

– Коли дорога наблизиться до річки, зупинимось подивитися на воду? – запропонував він.

Янсі про себе тихо всміхнулася. Пропозиція була однією з тих, яких один із її знайомих називав «зрозумілим натяком для всіх мов світу», що зводився до створення природної атмосфери для поцілунку. Вона замислилася. Чоловік ще й досі не справив якогось враження на неї. Він був красивий, очевидно, при грошах, і – з Нью-Йорка. Під час танців він її зацікавив, і симпатія зростала так швидко, як вечір, що наближався до кінця; та потім ця жахлива ситуація з батьком облила крижаною водою іскри почуття, які тільки-но починали жевріти; і зараз – листопад; і ніч – така холодна. Проте…

– Гаразд, – несподівано погодилася вона.

Дорога розділялася; вони трохи покружляли й зупинили авто на відкритому місці, високо над річкою.

– Ну і? – сказала вона в тиші, що запанувала після того, як вимкнули двигун.

– Дякую.

– Тобі тут подобається?

– Майже. Не зовсім.

– А чому?

– Зараз скажу, – відповів він. – Чому тебе назвали Янсі?

– Це сімейна традиція.

– Дуже гарне ім’я.

Він ніжно повторив «Янсі» кілька разів. – Янсі – в ньому чутно всю витонченість Ненсі, та без надмірної педантичності.

– А як тебе звати? – запитала вона.

– Скотт.

– Скотт, а далі?

– Кімберлі. А ти не знала?

– Я не розчула. Місіс Роджерс якось незрозуміло тебе представила.

Зависло коротке мовчання.

– Янсі, – повторив він, – чарівна Янсі, очі її темно-небесного відтінку, душа її млява. А ти знаєш, чому мені тут не зовсім подобається, Янсі?

– Чому?

Вона непомітно наблизила своє обличчя й чекала відповіді, злегка розкривши губи; він знав, що та, хто просить, – отримає заслужене.

Не поспішаючи, він нахилився й торкнувся її губ.

Він зітхнув, й обидва вони відчули якесь полегшення, їм більше не потрібно було грати в те, чого вимагали стародавні звичаї для подібних ситуацій.

– Дякую, – сказав він те саме, коли вперше зупинив авто.

– А тепер тобі все подобається?

У темряві вона, не усміхаючись, дивилася на нього своїми блакитними очима.

– Майже; та повністю вдовольнитися неможливо, звісно.

Він знову нахилився до неї, але вона відвернулася й увімкнула двигун. Настала глибока ніч, і Янсі відчула себе втомленою. Якою б не була мета сьогоднішнього експерименту, її було досягнуто. Він отримав те, про що просив. Якщо йому сподобалося, йому захочеться ще, і це давало їй певні переваги в грі, яка, як вона відчувала, тільки що почалася.

– Я зголодніла, – поскаржилася вона. – Поїдьмо кудись і поїмо.

– Саме тепер, – сумним голосом погодився він. – Саме тоді, коли мене почала надихати Міссісіпі.

– Гадаєш, я гарна? – майже жалісливо запитала вона, тільки-но відкинулись на спинки сидінь.

– Це не запитання, а нісенітниця!

– Але я люблю, коли люди мені про це кажуть.

– Я саме збирався сказати. Та ти завела мотор.

У центрі міста, в пустельному нічному ресторанчику вони їли яєчню з беконом. Тепер Янсі зблідла, наче слонова кістка. Ніч струсила з її обличчя енергійну лінь і томливий відтінок. Вона завела розмову про Нью-Йорк і слухала його розповіді, допоки він не став починати кожне речення з «Ну, гаразд, дивись, ось ти…»

Після вечері вони поїхали додому. Скотт їй допоміг припаркувати авто в маленькому гаражі, й одразу ж біля парадних дверей вона дозволила йому себе поцілувати ще раз. А потім увійшла в дім.

Велику вітальню на всю ширину маленького будинку освічували тільки червоні відблиски передсмертного вогню з каміна. Коли вона виходила з дому, розтопила його і тепер він ледь жеврів. Вона взяла поліно з ящика й кинула його на напівзотліле вугілля, а потім здригнулася, почувши голос із напівтемряви, в яку була занурена дальня частина кімнати.

– Уже повернулася?

Це був голос її батька, ще не достатньо тверезий, проте свідомий і ввічливий.

– Так. Каталася, – коротко відповіла вона, сідаючи в плетене крісло навпроти вогню. – Потім поїхали в центр міста й там повечеряли.

– Зрозуміло.

Батько підійшов до крісла поблизу вогню, зручно всівся й зітхнув. Спостерігаючи за ним краєчком ока, – так вона вирішила показати свою холодність – Янсі помітила, що за останні дві години до батька повернулася його звичайна гідність. Його сиве волосся було дещо скуйовджене; на привабливому обличчі знову з’явився легкий рум’янець. І тільки в очах виступали червоні судини, що нагадувало про недавню пиятику.