Скотт Кімберлі, який уперше побачив її в заміському клубі одного вечора в листопаді, погодився з леді, в котрої гостював, що Янсі – мініатюрна витончена красуня. Через надмірну чутливість, що була дивною для такого юнака, – Скотту було всього двадцять п’ять – він уникав знайомства, бо хотів поспостерігати за її поведінкою протягом однієї казкової години й проковтнути насолоду, або ж розчарування їхньої розмови наприкінці того сонного вечора.
– Вона так і не поборола смуток, що виник через те, що їй не вдалося познайомитися з принцом Уельським, котрий проїжджав повз наше містечко, – зазначила місіс Оррін Роджерс, простеживши за його пильним поглядом. – У будь-якому разі, це все її фрази, тільки не розумію – чи це такі жартики, чи це правда. Я чула, що стіни її кімнати обклеєні його світлинами!
– Світлинами кого?
– Ну цього, принца Уельського.
– А хто наклеїв ці світлини?
– Так же ж Янсі Боуман, та дівчина, яку ти вважаєш такою гарненькою.
– Оцінюючи ступінь краси, я впевнений, що всі красуні схожі між собою, – розважливо диспутував Скотт.
– Так, я теж так гадаю.
Та голос місіс Роджерс наповнився цілковитою байдужістю. За свого життя вона ніколи не розуміла, що інші люди можуть мати свої думки, допоки сама думка через постійне повторення не стала звичним фоном для її вуха.
– Поговорімо про неї, – запропонував Скотт.
Зі зневажливою, докірливою посмішкою місіс Роджерс вдалася до приємного лихослів’я. Та вечір тільки починався. Заграв оркестр, і кімнатою із зеленуватими стінами розлилися приємні звуки музики, а дві пари з місцевої молоді безтурботно закружляли в танці, підкоряючись ритму. Кілька апатичних парубків один за одним зібралися біля входу й на голе око було видно, що їм музика не принесла очікуваної радості. Ці дівчата та юнаки з дитинства знали один одного, хоч на майданчику й зароджувалися майбутні шлюби, проте такі стосунки виникали внаслідок звички, фатальної покірності та навіть нудьги.
Тутешнім вбранням бракувало того блиску, що потрібен романам, котрі спалахують короткими яскравими вечорами, коли тобі сімнадцять. У таких місцях, як це, думав Скотт, як завжди, шукаючи очима Янсі, відбувається з’єднання залишків найпростіших, найнудніших, найбідніших членів соціуму; ймовірно, що групування стимулює жадобу до більш вишуканого життя, нехай не такого прекрасного чи юного. Скотт відчував себе старезним дідом.
Та серед цього натовпу була одна людина, узагальнення й осуд не торкалися котрої. Коли серед пар, що танцювали, його очі віднайшли Янсі Боуман, він відчув себе набагато молодшим. Вона – реінкарнація всього того, чого танець так і не проявляв, – витонченої молодості, гордості, млявої свіжості й краси з відтінком суму й тлінності, подібної до миттєвої мрії. Її партнер – один із тих молодиків, рум’яні обличчя котрих і досі не сформувалися і на них завжди чомусь проступають незрозумілі білі плями, начебто хтось морозного дня дав їм ляпас, – здавалося, не цікавив її зовсім, тому її сторонній, розпорошений меланхолійний погляд блукав по групках людей, ненадовго затримуючись на чиємусь обличчі чи якійсь сукні.
– Очі – каламутно-небесного відтінку, – заговорив Скотт до місіс Роджерс, – вони мовчать, проте вони прекрасні; а цей ніс, і губи, і підборіддя – достеменно аристократичні. Мені так здається, – начебто вибачаючись, додав він.
– О, вона справді аристократка, – погодилася місіс Роджерс. – Її дідусь був сенатором, чи політиком, тобто був кимось впливовим в одному з південних штатів. Її батько теж має вигляд аристократа. О, так, їхня сім’я – неодмінно вишукана; вони ж аристократи.
– Проте їй бракує жвавості.
Скотт дивився, як жовта сукня виринає й пірнає у вир пар на танцювальному майданчику.
– Вона не дуже полюбляє рухатися. Дивно, що вона зараз так добре танцює. Вона заручена? А що це за чоловік, що постійно перехоплює її, он той, хто так недбало заправляє свою краватку під комір і хизується екстравагантними косими кишенями?
Його роздратувала наполеглива поведінка цього чоловіка, і такий сарказм справді був необ’єктивний.
– О, це… – місіс Роджерс нахилилася вперед, краєчок її язика показався між губами, – це О’Руркі-молодший. Він закохався, гадаю.
– А я гадаю, – несподівано сказав Скотт, – що вам доведеться нас познайомити, коли закінчить грати музика й вона опиниться поруч.
Вони піднялися й поглядом відшукали Янсі – місіс Роджерс, маленька, огрядна, нервова, та Скотт Кімберлі, кузин її чоловіка, темноволосий юнак, нижчий за середній зріст. Скотт – сирота, що на рахунку мав пів мільйона, а в цьому місті хлопець опинився через звичайний випадок: він запізнився на потяг. Вони кілька хвилин марно вдивлялися в натовп. Янсі зі своєю млявою привабливістю та її жовту сукню більше не було видно на танцювальному майданчику.
Годинник показував пів на одинадцяту.
II
– Добрий вечір, – у цей момент говорив їй батько, запинаючись, – гадаю, це вже ввійшло у звичку.
Вони стояли біля бокових сходів, і за його плечем через скляні двері Янсі могла бачити з півдюжини чоловіків, що сиділи за круглим столиком й очі яких горіли веселим блиском.
– Не хочеш ще трохи подивитися на танці? – запропонувала вона, всміхаючись й демонстративно показуючи світську безпристрасність, яку зовсім не відчувала.
– Не сьогодні, дякую.
Гідність, з якою він вимовив фразу, здавалася трохи перебільшеною, аби викликати довіру.
– Просто вийди та подивися навкруги, – наполягала вона. – Сьогодні тут зібралися всі, мене цікавить твоя думка про декого.
Це була не найкраща пропозиція, просто першою, що спала їй на думку.
– Я дуже сумніваюся, що знайду щось там таке, що приверне мою увагу, – виразно вимовив Том Боуман. – Я помітив, що внаслідок деяких божевільних причин мене завжди забирають звідси й відривають від життя не менш ніж на пів години, нібито я безвідповідальне немовля.
– Я тільки прошу тебе побути там недовго.
– Ти дуже дбайлива, дякую. Та саме сьогодні мене цікавить дискусія, що відбувається саме в цьому місці.
– Ходімо, тату.
Янсі міцно взяла його попід руку, та він одразу ж вивільнився, піднявши руку – і рука Янсі повисла в повітрі.
– Боюся, що ні.
– Прошу тебе, – знову прохала вона, приховуючи свою злість через незвичайно тривалу суперечку, – ти зайдеш і подивишся, всього один разочок, і, якщо це тобі надокучить, одразу підеш геть.
Він похитав головою.
– Ні, дякую.
Не сказавши жодного слова, він раптом розвернувся й направився в бар. Янсі повернулася на танцювальний майданчик. Коли вона проходила повз компанію парубків, то кинула їм свій грайливий погляд і після недовгих роздумів прошепотіла чоловіку, що опинився біля неї:
– Потанцюєш зі мною, Карті? Я не знаю, де мій кавалер.
– З радістю, – щиро відповів Карті.
– Дуже мило з твого боку.
– З мого? Та ні, навпаки.
Вона байдуже глянула на нього. Дівчину не на жарт роздратував власний батько. Наступного ранку за сніданком вона випромінюватиме арктичний холод, а цього вечора їй доведеться вдовольнитися тим, що в разі найгіршого, батько залишатиметься в барі до кінця танців.
Місіс Роджерс, сусідка Боуманів, несподівано з’явилася з-під її ліктя, разом із незнайомим юнаком.
– Янсі, – мовила місіс Роджерс, манірно всміхаючись, – хочу познайомити тебе з містером Кімберлі. Містер Кімберлі гостює тиждень у нас, тому я б дуже хотіла, аби ви зустрілися.
– Щиро рада знайомству! – з млявою ввічливістю Янсі подала руку.
Містер Кімберлі запросив місіс Боуман на танець, і та байдуже погодилася. Як належить, їхні руки переплелися, й під барабанний ритм вони зробили крок на танцювальний майданчик. Скотту відразу здалося, що кімната й пари, які кружляли навколо, перетворилися на сіре тло, де була тільки вона. Яскраве освітлення ламп, ритм музики, повторення парафраз, мішанина дівочих облич – прекрасних, непримітних або смішних, – зібралися в якийсь статичний моноліт, ніби всі вони згрупувалися почтом заради млосних очей Янсі та її ніжок, що рухаються в такт музиці.