Всего за 179 руб. Купить полную версию
Вона розмірковувала над своїм страхом і невпевненістю. Їй доводилося чути історії про людей, що потрапляли на саме дно життя, у вир смерті. Якось її батько розповів їй історію про чоловіка зі свого коледжу, котрий найнявся в шинок і чистив за пляшку пива до блиску мідне поруччя: також вона знала, що в місті були дівчата, матері яких гралися з її мамою, коли ще та була маленькою, та тепер їхні родини так збідніли, що вони перетворилися на звичайних дівчат, які працювали в крамницях і взяли шлюб з пролетаріатом. Така сама доля переслідувала і її – яка нісенітниця! За що? У місті вона знала кожного, її запрошували всюди; її дідусь був губернатором Південного штату!
Вона написала своїй тітці в Індію, а потім – у Китай, та відповіді не було. Вирішила, що тітчин маршрут змінився, і це підтвердила листівка з Гонолулу, в якій не було жодного співчуття щодо смерті Тома Боумана, проте виявилося, що тітка разом із гостями, відбуває на східне узбережжя Африки. Це стало останньою краплею. Млосна й чуттєва Янсі врешті зрозуміла, що залишилися сама.
– Чому б вам не підшукати роботу на деякий час? – дещо роздратовано запропонував містер Хедж. – Безліч привабливих дівчат сьогодні працюють, і просто тому, аби зайняти себе чимось. Наприклад, Ельза Прендергаст веде колонку світських хронік у «Бюлетин», а донька Семпла…
– Я не можу, – коротко мовила Янсі, а очі її замерехтіли від сліз. – У лютому я їду на Схід.
– На Схід? Ви збираєтесь до когось у гості?
Вона кивнула.
– Авжеж, у гості, – збрехала вона, – тож не думаю, що на такий короткий період часу мені знадобиться робота.
Їй хотілося поскиглити, проте вона впоралася зі сльозами, й обличчя її набуло зарозумілого виразу.
– Мабуть, я спробую час від часу надсилати деякі замітки, просто так, заради розваг.
– Так, це доволі весело, – з деякою іронією погодився містер Хедж – Та, вважаю, що вам не варто квапитися. У вас ще, мабуть, є достатньо коштів.
– Авжеж, ще є.
Вона знала, що на рахунку – кілька сотень.
– Гаразд, тоді я впевнений, що хороший відпочинок, зміна оточення – саме те, що вам потрібно.
– Так, – відповіла Янсі. Її губи затремтіли, вона встала, ледь тримаючись, щоб не зомліти. Містер Хедж, схоже, є байдужою й холодною персоною. – Так от тому я і їду. Хороший відпочинок – те, що справді потрібно.
– Гадаю, це мудре рішення.
Що б подумав містер Хедж, коли б побачив дюжину чернеток одного листа, написаних тієї ночі, сказати важко. Ось – два перших варіанти. Слова у квадратних дужках – можливі варіанти тексту:
Любий Скотт! Не бачила тебе відтоді, як я, жалюгідне дівчисько, розплакалася на твоєму плечі, тож подумала, що напишу й розкажу тобі про те, що незабаром їду на Схід і хотіла б, аби ти пообідав [повечеряв] якось зі мною. Я живу в кімнаті [апартаментах] готелю «Гаявата», очікуючи на приїзд тітки, в котрої й збираюся жити [зупинитися], вона повертається з Китаю цього місяця [весною]. Крім того, я отримала багато запрошень зі Сходу, тому розмірковую над тим, що з ними робити. Тож я хотіла б побачити тебе…
На цьому варіант увірвався – його пожбурили в кошик для сміття. Через годину писанини, вийшло ось що:
Мій любий містер Кімберлі! Я часто [інколи] думала про вас від нашої останньої зустрічі. Через місяць я збираюся навідати свою тітку в Чикаго, тому заїду на Схід і була б рада зустрітися з тобою. Останнім часом я мало куди виходжу, проте мій терапевт порадив змінити оточення, тож готуюся порушити правила пристойності деякими веселими відвідинами на Сході…
Зрештою, з невимушеним відчаєм вона написала зовсім просту записку без усяких пояснень чи вивертів, порвала її і пішла спати. Наступного ранку вона розшукала уривки в кошику для сміття, вирішила, що останній варіант – найкращий і надіслала йому точну копію. Ось вона:
Любий Скотт! Хочу тобі повідомити, що сьомого лютого зупинюся в готелі «Рітц-Карлтон», приблизно на сім днів. Якщо зателефонуєш мені якось дощового вечора, то запрошу тебе на чай.
Щиро твоя, Янсі Боуман.VII
Янсі вирішила зупинитися у «Рітці» тільки тому, що якось сказала Скотту, що завжди реєструється саме там. Коли вона приїхала в Нью-Йорк – крижаний Нью-Йорк, незрозумілий загрозливий Нью-Йорк, зовсім не схожий на те безтурботне місто театрів і побачень у коридорах готелю, котрий вона раніше знала, – в її гаманці було рівно двісті доларів.
Більшу частину своїх грошей вона вже витратила і тепер їй довелося поступово жертвувати тими священними трьома сотнями, аби замінити важку чорну траурну сукню, яку вирішила вже не одягати, на ніжну й милу напівтраурну.
Зайшовши в готель, коли його витончено одягнені клієнти саме збиралися на обід, вона вирішила вдати спокійний і втомлений вигляд. Клерки за конторкою, звісно, знали, скільки в неї в гаманці. Вона навіть уявила, як хлопці-посильні насміхалися над її іноземними марками, котрі та відпарила зі старого багажника батька й приклеїла на свою валізку. Від цієї останньої думки вона здригнулася. Можливо, ці готелі й пароплави вже давним-давно вийшли з моди чи просто не існували взагалі.
Вистукуючи пальцями по стійці якийсь ритм, вона роздумувала про те, чи зможе вона, якщо забракне готівки за номер, змусити себе посміхнутися й піти з таким невимушеним видом, щоб ті дві багато вдягнені дами, що стояли поруч із нею, нічого не запідозрили? Як небагато потрібно дівчині у двадцять років, щоб повністю відмовитися від самовпевненості! Три місяці без надійної опори в житті залишили незгладимий слід у душі Янсі.
– Двадцять чотири шістдесят два, – байдуже мовив клерк.
Її серце заспокоїлося, і вона пішла за хлопцем-посильним до ліфта, мимохідь байдуже глянувши на двох модно одягнених дам. Їхні спідниці – довгі чи короткі? Довгі, помітила вона.
Вона замислилася над тим, на скільки можна подовжити спідницю свого нового костюму для прогулянок.
За обідом її настрій покращився. Їй вклонився метрдотель. Легкий шурхіт розмов, приглушений гул музики заспокоїли. Вона замовила якусь надзвичайно дорогу страву з дині, яєць й артишоків і, кинувши оком на чек, що лежав біля її тарілки, підписала на ньому номер своєї кімнати.
Нагорі, у своїх апартаментах, вона лягла на ліжко й розкрила перед собою телефонний довідник, намагаючись пригадати всіх своїх колишніх знайомих із міста. Та коли зі сторінок книжки на неї дивилися телефонні номери з пихатими префіксами «Плаза», «Сіркл» і «Райндлендер», на неї раптом немов подув холодний вітер, похитнувши її й без того нестійку впевненість. Усі ці дівчата, з якими вона була знайома в школі, або познайомилася десь улітку на вечірці, або навіть під час якогось університетського балу – чи могла вона бути цікавою для них тепер, бідна й самотня? Вони тонули в любові, побаченнях, розписавши на тиждень наперед свої легковажні веселощі. На її нескромне нагадування про давнє знайомство вони могли просто обуритися.
А проте вона зателефонувала чотирьом дівчатам. Однієї не було вдома, друга вирушила в Палм-Біч, третя – в Каліфорнію. Тільки одна, з якою вдалося поговорити, щиро повідомила, що лежить у ліжку й хворіє на грип, та коли одужає й зможе вийти з дому – повідомить Янсі. Потім дівчина здалася. Вона вирішила створити ілюзію хороших часів іншим чином. Ця ілюзія просто необхідна – це частина її плану.
Вона глянула на годинник – була третя година. Скотт Кімберлі мав би вже зателефонувати, чи, зрештою, залишити якусь записку. Та, можливо, він просто зайнятий – у клубі, її думки були невпевнені, чи ще десь – купуючи нову краватку, наприклад. Він точно зателефонує о четвертій.
Янсі усвідомила, що має діяти швидко. Вона підрахувала, що, якщо обережно витрачати сто п’ятдесят доларів, то вона зможе прожити ще протягом двох тижнів – не більше. Привид невдачі, страх, що після закінчення цього строку вона не матиме друзів і грошей, ще не турбував її.