Однак я, певно, ображаю публіку, обмежуючи її вокабуляр словами на кшталт «аморальний», «незрозумілий», «екзотичний» чи «шкідливий». У ньому є ще одне слово – слово «нездоровий». Ним послуговуються нечасто. Його значення настільки просте, що публіка боїться його вживання. Та все ж воно інколи використовується і вряди-годи вигулькує на сторінках тиражних газет. Описувати ним витвір мистецтва, ясна річ, абсурдно. Адже «нездоровість» – це стан неспроможності висловлення власних почуттів і думок. Хто справді нездоровий, то це публіка, яка ніколи не може нічого правильно описати. Митцю цей стан невідомий. Він може описати будь-що. Він немов виходить за межі своєї теми й шляхом її зображення створює незрівнянний художній вплив. Назвати митця «нездоровим» тільки тому, що його творчість зображає «нездоровість» – не менше дурніше ніж назвати Шекспіра божевільним за те, що він написав «Короля Ліра».
У цілому ж, критика лише загартовує британського митця. Його індивідуальність упевненіше заявляє про себе. Він ще більше стає самим собою. Певна річ, критика часто буває досить грубою, досить недоречною й досить образливою. Та хіба є митець, який розраховує на прихильність недалекого розуму чи вишуканий смак – від невігласа? Вульгарність та тупість – це дві яскраві риси нашого сучасного життя. Природно, що це не може не викликати жалю. Та нічого не вдієш. Їх, як і всі природні явища, слід досліджувати. І, заради справедливості, треба додати, що в особистих розмовах журналісти нині завжди вибачаються перед тими, кого вони привселюдно ганять на сторінках своїх газет.
За останні кілька років, треба відзначити, словник критиканів від мистецтва поповнився ще двома епітетами – це слова «шкідливий» і «екзотичний». Останнє – не більш ніж спалах гніву мухомора-одноденки від появи невмируще-чарівної, ідеально прекрасної орхідеї. Слово «шкідливий», однак, слід розглянути детальніше. Воно досить цікаве – причому настільки, що ті, хто ним послуговується, не розуміє його значення.
То що ж означає це слово? Чим є «шкідливий» і «корисний» витвір мистецтва? Слова, якими описують мистецький твір, стосуються його стилю, теми або того й іншого водночас. Якщо йдеться про стиль, то в корисному витворі мистецтва він виражає красу використаного матеріалу – слів, бронзи, кольорів чи слонової кістки – й за допомогою цієї краси досягає естетичного ефекту. Якщо мається на увазі тема, то в корисному мистецькому творі її вибір обумовлюється темпераментом митця й безпосередньо з нього випливає. Таким чином, корисний витвір мистецтва поєднує досконалість і неповторність. Звісно, відокремлення змісту від форми тут є цілком штучним; вони завжди постають як одне ціле. Але в контексті нашого розгляду, відкинувши чинник цілісності естетичного враження, ми цілком можемо їх розмежувати. На противагу цьому, у шкідливого витвору мистецтва очевидний, зашкарублий і посередній стиль, а тема обирається зумисне, і не тому, що вона подобається митцю, а тому, що, на його думку, публіка віддасть за неї гроші. Популярний роман, який публіка називає корисним, насправді завжди є шкідливим від першої до останньої сторінки, а роман, який вона ж називає шкідливим, неодмінно виявляється прекрасним і корисним витвором мистецтва.
Навряд чи мені треба пояснювати, що я в жодному разі не скаржуся на те, що публіка й масова преса зловживають цими словами. Нині я й гадки не маю, як вони взагалі можуть правильно їх вживати, не розуміючи суті Мистецтва. Я лише зауважую це зловживання; як воно виникло і що за ним стоїть, пояснити досить легко. Усьому виною варварське уявлення про владу. Вроджена нездатність людського колективу, ураженого владою, зрозуміти й визнати Індивідуалізм. Одним словом – потворна, неуцька річ, що її називають Громадською Думкою, яка в намаганні контролювати дії людей є втіленням кривди й злих намірів – і так само ганебна й лиха в намаганнях стримувати Думку чи Мистецтво.
Насправді на користь грубої сили натовпу можна навести набагато більше аргументів, ніж на підтримку громадської думки. Груба сила може й спрацювати. А от громадська думка напевно помиляється. Часто кажуть, що сила – не аргумент. Це, втім, залежить від предмету суперечки. Низка найважливіших проблем останніх кількох століть, як-от тривалий абсолютизм у Британії чи багатовіковий феодалізм у Франції, вирішувалася застосуванням виключно грубої сили. Насильницька природа революції може на мить піднести велич і вагу публіки. Та в один фатальний для себе день вона довідалася, що перо сильніше за шмат бруківки, і ним можна вразити не згірш, ніж уламком цеглини. Тоді публіка одразу взялася шукати журналіста, знайшла його, працевлаштувала й зробила своїм невтомним забезпеченим слугою. Викликає жаль доля і цієї публіки, і цього журналіста. За барикадами може критися багато благородного й героїчного. А що криється за передовицею в газеті, окрім упередженості, тупості, лицемірства й просторікування? А всі вони разом утворюють страшну силу, яка стає новою владою.
Раніше ми мали дибу. Тепер у нас є преса. Прогрес відчутний. Але ситуація й досі лишається неправильною, несправедливою та принизливою. Хтось – Берк[27], здається – назвав журналістику четвертою владою. Тоді це було беззаперечною істиною. Але нині журналістика є єдиною владою. Інші три вона в собі розчинила. Світські члени Палати лордів[28] зберігають мовчання, їхнім церковним колегам нічого й сказати, а Палата громад[29] слів не має й прямо про це говорить. Нами всіма керує Журналістика. Президент в Америці керує країною чотири роки, тоді як Журналістика перебуває при владі й надалі. На щастя, влада Журналістики в Америці досягла своєї найбільш грубої та нахабної форми. І, природно, їй на противагу виник повстанський дух. Для одних американців журналісти – це герої, для інших – негідники. Утім Журналістика там уже втратила свою колишню силу. Її не сприймають серйозно. Журналістика в Британії, ще не досягши (за окремими відомими винятками) такого самого нахабства, і досі зберігає значний вплив і помітну силу. Диктат, який вона пропонує встановити над особистим життям людей, мені видається безпрецедентним. Відомо, що публіка має невгасиме бажання знати все, за винятком того, що варто знати. Розуміючи це, Журналістика задовольняє дану потребу, наче вправний ділок. Століття тому публіка прибивала газетярів за вуха до стовпів. Видовище було не з приємних. Нині вони самі прибивають себе за вуха до замкових шпарин, що набагато гірше. Ще гіршою ситуація виглядає тому, що найбільше провини лежить не на тих, хто пише невибагливі тексти в так званих світських газетах. Найбільше шкоди завдають серйозні, вдумливі, порядні журналісти, які (так само, як і нині) урочисто й привселюдно оголошують про якусь сварку в сім’ї видатного урядовця або популярного політика, а отже, людини впливової, і закликають публіку обговорювати цю сварку, давати їй власні оцінки й погляди, і не просто висловлюватися, а й активно діяти, навчити цього політика правилам сімейного життя і не тільки, навчити партію, яку він представляє, навчити всю країну; по суті, виставити себе на глум як людей кривдних і шкідливих. Особисте життя всіх чоловіків і жінок не є питанням публічного характеру. Публіка не має до нього жодного стосунку. У Франції це хоч якось регулюється: там не дозволяють оприлюднювати подробиці судових позовів у справах про розлучення, аби публіка не висміювала й не ганила їх. Їй належить знати лише про факт розлучення і про те, що воно відбулося за позовом однієї зі сторін або за взаємною згодою подружжя. У Франції загалом журналістів обмежують, а митцям надають майже цілковиту свободу. У нас же цілковита свобода надана журналістам, а митця в усьому обмежують. Громадська думка британців, скажімо так, намагається зв’язати руки й ноги тому, хто творить прекрасне за своєю суттю, і спонукає журналіста продавати свій потворний, огидний і відразливий газетний товар, через що в нашій країні працюють найбільш професійні журналісти у світі й друкується найбільш неподобна преса. Не буде перебільшенням сказати й про тиск із боку інших. Певно, деякі журналісти справді отримують задоволення від своєї жахливої писанини або ж через свою бідність очікують на скандальні події, які забезпечують їм постійний заробіток. Але, я певен, є й інші журналісти, освічені й культурні люди, які справді терпіти не можуть про таке писати, які свідомі того, що це неправильно, і роблять це лише через те, що руйнівне середовище, в якому розвивається їхня професія, покладає на них обов’язок давати публіці те, чого вона хоче, і конкурувати з іншими журналістами за те, щоб їхній внесок в задоволення потреб цієї публіки був якнайбільшим. Для будь-якої освіченої людини це вкрай принизливе становище, і в мене нема сумніву, що більшість із них важко його переживають.