Осередком культурного життя Баґдада був Будинок мудрості, який називали ще Скарбницею мудрості. Головною його дорогоцінністю була величезна бібліотека, де містилися твори іноземних авторів багатьма мовами. Були тут також дві обсерваторії, в яких астрономи відкривали таємниці зірок та планет.
Ще один трактат аль-Хорезмі – «Книга картини Землі» – безпосередньо належить до географії. У ньому вчений об’єднав усі географічні дані, які були відомі на той час різним народам. Щоб зрозуміти цінність його праці, досить згадати, що в трактаті наводяться координати 2402 географічних об’єктів! Не дивно, що книга аль-Хорезмі тривалий час лишалася чи не найточнішою енциклопедією, якою користувалися і купці, і правителі, і вчені.
Аль-Хорезмі
Арабська наукова література постійно поповнювалася новими трактатами. Особливо поширеними були зіджі – твори, в яких після короткої вступної частини автори наводили астрономічні й географічні таблиці. Один з найвідоміших – «Сабейський зідж», написаний арабським астрономом аль-Баттані, – містив перелік 93 країн та 200 населених пунктів.
Наприкінці X – на початку XI століття був написаний ще один всесвітньо відомий трактат – «Канон Масуда про астрономію та зірки». Його автором був видатний хорезмський учений – аль-Біруні. Він не тільки зробив розрахунки географічних координат більш ніж 600 населених пунктів, але й заснував новий напрямок в арабській географії – країнознавство, створивши роботи «Індія» та «Огляд Ірану», якими й досі користуються історики.
Поруч із теоретичними дослідженнями, в яких цілі сторінки було відведено під складні розрахунки, існували й інші книжки, присвячені видатним місцям та різним дивам всіляких країн. Вони нерідко були неточними, але пробуджували в читачів жадобу мандрів і будили їхню уяву. «Чудеса країн» або «Дива Землі», звичайно, були розраховані не так на обізнаних вчених, як на звичайних людей, не байдужих до краси навколишнього світу. Ці книги створювалися за розповідями мандрівників, які побували в різних куточках світу.
Обсяг географічних знань мешканців Арабського халіфату був набагато повніший порівняно з іншими країнами. Їм була відома майже вся Європа (за винятком Крайньої Півночі), південна Азія, Північна й Східна Африка. В книгах арабського світу були зібрані докладні описи всіх країн від Іспанії до Туркестану, а також говорилося про Іртиш та Єнісей – річки, які були невідомі античним авторам.
Якщо імена видатних європейських першовідкривачів сьогодні добре відомі кожному, то арабські мандрівники тривалий час залишалися героями, про яких знали переважно фахівці. Ця історична несправедливість виникла тому, що сучасна цивілізація й культура від самого початку була орієнтована на європейську науку, європейський спосіб мислення, а все, що лежало за межами цього кола, чомусь здавалося не дуже важливим.
Виправити цю помилку дуже важко, бо серед арабських географів не менше великих людей, аніж серед європейських. Ми розповімо лише про дві постаті, вплив яких на географічні відкриття мусульманського світу важко переоцінити. Перший із них – Абу Хамід ал-Гарнаті – відомий насамперед тим, що він – єдиний мусульманський автор, який побував на Русі і зібрав такі відомості, яких не можна знайти навіть у російських літописах.
Абу Хамід Мухаммад ібн Абд ар-Рахим ал-Гарнаті народився в Ґренаді в 1080 році. (Ґренада арабською – Гарната, звідси – його прізвисько (нісба) ал-Гарнаті (тобто «ґренадець»). Іноді його називають також за другою нісбою – ал-Андалусі («андалузець»). Про його життя на батьківщині нічого не відомо. Історики вважають, що він здобув чудову освіту в Александрії та Каїрі, спеціалізуючись на фікху – мусульманському праві. Проте юнак не відчував покликання до цієї галузі знань, тому не дивно, що він обрав зовсім інший життєвий шлях, ніж той, який від нього очікували.
У Каїрі й Александрії ал-Гарнаті не тільки слухав лекції богословів і граматиків, але й з великим задоволенням знайомився з видатними місцями. Він бачив Фароський маяк, що незабаром зруйнувався, забирався усередину піраміди Хеопса, оглядав обеліск в Айн-Шамсі. Спілкування з мандрівниками викликало в нього інтерес до інших країн.
Десь 1120 року ал-Гарнаті вирушив у Баґдад, тодішню духовну столицю мусульманського світу. Шлях його лежав через Аскалон, Баальбек і Дамаск, в якому він затримався на якийсь час для викладання хадисів – розповідей про слова й діяння пророка Мухаммеда, що становлять одну з основ мусульманського права. У Багдаді ал-Гарнаті прожив чотири роки, скориставшись гостинністю Ібн Хубайри, майбутнього візира кількох халіфів. Тут в нього народився перший син. На цей час ще нічого не віщувало, що ал-Гарнаті стане видатним мандрівником – серед мусульманських учених, та й взагалі обізнаних людей подорожі з метою поповнення освіти були звичайною справою. Але він не побажав зупинятися на досягнутому.
У 1130 році він приїздить до Абхара, великого міста Південного Азербайджану, по дорозі в Ардебіль, того ж року переходить гори й опиняється в Муганському степу, а звідти через Апшеронський півострів потрапляє в Дербент, знаменитий своїми довгими стінами, що замикали прохід між горами і морем і захищали країни мусульманського світу від вторгнення християнських і язичницьких племен, які мешкали на півночі.
Караван мусульманських прочан. Мініатюра ХІІ ст.
Далі його шлях пролягає до країни хазарів, де він із захопленням і подивом бачить ріку Ітіль (Волгу), яка, за його словами, починається вище Булгара і впадає в море сімдесятьма рукавами. Взимку він, ступаючи по кризі, виміряв її ширину – 1840 кроків. До речі, вкрита кригою Волга була для арабського мандрівника дуже дивним явищем, яке він запам’ятав назавжди: «І замерзає ця річка так, що стає, як земля, ходять по ній коні і телята і всяка домашня худоба».
Абу Хамід оселився в місті Саджсін (на думку істориків, це була нова назва хазарського міста Ітіля), де прожив цілих двадцять років. Увесь цей час він збирав відомості про слов’янські землі, зробив кілька подорожей до Волзької Булгарії та Русі. Арабський мандрівник був людиною спостережливою, до того ж його цікавило майже все. Він докладно описує незвичний для нього клімат: літню спеку, яка змінюється суворою зимою, коли від холоду навіть дерева розтріскуються; розповідає про звичаї мешканців Булгарії, на 200 років раніше за інших згадує арський народ – предків сучасних удмуртів.
У 1150 році ал-Гарнаті з Булгара відправився на Русь, проїхавши якоюсь «Слов’янською річкою». Пізніше він залишив багато цікавих відомостей про свою подорож: «Коли я поїхав у країну слов’ян, то виїхав з Булгара і плив на кораблі по річці слов’ян. А вода її чорна, як вода моря Мраків, вона начебто чорнило, але притому вона солодка, гарна, чиста. В ній немає риби, а є великі чорні змії, вона ними кишить, їх більше, ніж риб, але вони не заподіюють нікому шкоди. І є в ній тварина подібна до маленької кішки, з чорною шкірою, звуть її водяним соболем. Його шкурки вивозять у Булгар і Саджсін, а водиться він у цій річці.
Коли я прибув у їхню країну, то побачив, що ця країна велика, рясна медом і пшеницею, і ячменем, і великими яблуками, краще за які нічого нема. Життя в них дешеве. Розраховуються вони між собою старими білячими шкурками, на яких немає вовни, які не можна ні на що ніколи використовувати і які зовсім ні на що не придатні. Якщо ж шкурка голови білки і шкурка її лапок цілі, то кожні вісімнадцять шкурок коштують по рахунку [слов’ян] срібний дирхем, зв’язують [шкурки] у низку, і називають її джуки. І за кожну з таких шкурок дають гарний круглий хліб, якого вистачає сильному чоловіку…