– Егеж, це ви правильно кажете, – погодився війт. – Це ви, як той казав, істину глаголите. Усі ті арканумці хиряві та дойшлі. Чи не міг він їй ножаку під цицьку загнати чи подушкою задушити? А то голову відбатував та з собою прихопив.
– Вони й воювати ніколи не вміли, – кивнув лікар. – Пам’ятаєте битву на Волошковій оболоні? Як вони, вибираючи місце, де мали б зустріти наше військо, натрапили на зграю журавлів, що саме, паруючись, танцювали. Тоді вони, щоб не колошкати птахів, одійшли далі та потрапили на багна. От битву й програли.
– А що ж нам із тим тілом робити? – запитав війт.
– Гадаю, що мав би я його забрати до себе, розітнути, як належиться, й дослідити, що й до чого.
– Як то розітнути? – здивувався війт. – Щоб ото по живому?
– А де ви бачили щось живе без голови?
– Півні без голови, бува, певний час літають.
– Власне – певний час! А тут бозна скільки вона вже лежить і навіть не охолола.
4
Пізно ввечері, як уже добре посутеніло, королевич вистрибнув у вікно і чкурнув з палацу, а відтак таємною хвірткою вислизнув із замку. Так він чинив доволі часто. Неподалік «Облізлого лебедя» був будинок розпусти, куди й прямував наш королевич.
Крадучись садом, що розкинувся між тим будинком і шинком, королевич раптом скам’янів на місці: з кущів троянд на нього дивилася великими красивими очима неймовірної вроди панна, від сяйва місяця і світла з вікон її волосся здавалося золотим.
«Що вона робить у кущах?» – здивувався королевич.
– Від кого ви ховаєтеся? – запитав він.
– Ах, якби ви знали, яка біда зі мною трапилася! – пролебеділа панна ніжним голосочком.
– А що ж таке? – заметушився королевич. – Якщо вас хтось образив, я готовий служити вам своїм мечем.
– Ні-ні, ніхто мене не образив. Сталася біда – я втратила своє тіло.
Королевичу здалося, що він щось не те почув і перепитав, але панна підтвердила свої слова. Тоді він обережно простягнув до неї руки і з жахом не намацав шиї. Спочатку це викликало страх, але поступово він усвідомив, що саме цього й чекав, бо не читаючи нічого окрім казок, він все життя мріяв визволити зачаровану королівну або ж викрадену лихим чарівником чи драконом, а тут якраз омріяний трафунок.
– О! – скрикнув радісно він. – Я врятую вас! Я розчаклую вас! Я занесу вас у свій палац і буду годувати з золотої ложечки. А там ви мені докладно розповісте, що з вами трапилося.
І він уже було хотів голову взяти на руки, коли та попросилася:
– Ой, ні-ні! Не треба. Стривайте. Спочатку залізьте на он ту черешню та зазирніть у вікно й розкажіть мені, що ви там побачите.
Королевич, дряпаючи коліна, виліз на черешню і зазирнув у вікно. Потім зліз і повідомив, що нічого цікавого не побачив.
– Як? – здивувалася голова. – Там не було мого тіла? Воно ж лежало на ліжку!
– Ні, там нічого такого не було.
– Що ж, – зітхнула голова, – така моя гірка доля! Несіть мене у палац.
5
Тим часом сталося ось що: лікар таки забрав тіло чернички і звелів занести його до холодного льоху, щоб воно завчасу не зіпсувалося. Тіло загорнуте в плащ, якого залишив був Мадей, поклали в льосі на кам’яний стіл. Лікар зостався сам на сам із тілом і став його уважно обстежувати.
Йому дуже сподобалися перса – великі й пружні, він став їх гладити, від чого пиптики настовбурчилися, а лікар задоволено гигикнув.
Однак тілові на зимному камені лежалося не надто затишно, а тут ще чиїсь долоні почали його обмацувати. Воно якусь хвилю терпіло, а потім спритно скинуло руки догори і вхопило лікаря за шию. Ніхто б не сподівався такої сили від панни, котра була страченою черничкою, лікар став задихатися і ловити ротом повітря, його руки намагалися відірвати від горла руки панни, але безуспішно. Незабаром він забився в конвульсіях і звалився на долівку.
Тіло чернички піднялося з холодного ложа, стягнуло з лікаря чоботи і, взувши їх, навпомацки шукало дорогу з непривітного льоху. Воно прочинило двері і вийшло на двір, кутаючись в плащ. Довкола панувала темрява, але тіло про це не знало. Воно просто ступало, куди ноги вели.
6
В центрі Салагіра під пам’ятником генералові Піскозубу сидів Піпа і продавав солоні пляцки. Піпа був арканумець. Кілька років тому він попав у полон до салагірців разом з іще вісьмома вояками. Тих родичі викупили, а Піпа, чоловік без роду-племені, зостався на державному забезпеченні ворожої країни. Протримавши його у в’язниці пів року, король порахував усі витрати і дійшов висновку, що коли Піпа й далі сидітиме на шиї в Салагіра, то державна скарбниця зазнає неабиякої скрути, бо Піпа їв за трьох.
Отож його випустили на волю, але в Арканум повернутися заборонили. Знайшли йому на околиці міста закинуту халупу і сказали: живи, як хочеш. Піпа халупу сяк-так підлатав, а що при ній був городець, то посадив усіляку городину, а зокрема й гарбузи.
З тих пір він щодня на світанку тер гарбузяні пляцки і виносив їх продавати у місто. Гарбузяні пляцки були улюбленою стравою арканумців, але салагірці їх ігнорували. Ніхто в Піпи тих пляцків не купував. Він терпляче просиджував до полудня, збирав свої пляцки і йшов похнюплений додому, де сам їх і з’їдав на пару з песиком.
Спочатку з нього кепкували, насміхалися, та потім звикли і вже не звертали уваги. Отож, можете собі уявити його велике здивування, коли до нього підійшло двоє чоловіків і запитали:
– Що просиш за свої пляцки?
Спочатку Піпа подумав, що це йому сниться і вщипнув себе за вухо, потім подумав, що це черговий жарт і, насупившись, відвернув голову набік. Але незнайомці перепитали:
– То що просиш за пляцки?
Піпа ковтнув повітря і назвав ціну. Йому простягнули гроші і сказали:
– Дай десяток.
Не вірячи власним вухам і очам, Піпа узяв тремтячими руками гроші, наклав на листя румбарбару по шість пляцків і подав першим у своєму життя клієнтам. Ті подякували і, всівшись неподалік, почали наминати з неабияким апетитом. Піпа дивився на них, вирячивши ошелешені очі, і щоразу, коли хтось із них відкушував гарбузяника, теж роззявляв рота, перебирав зубами, плямкав і ковтав.
Коли ж вони попоїли, один з незнайомців обернувся до Піпи і чистісінькою арканумською промовив:
– Дай тобі Боже здоров’я, Піпа. Давно таких смачних пляцків не їлисьмо.
Піпу, мов крижаною водою облили, зірвався на ноги, кинувся до земляків та й ну їх обнімати, руки тиснути, а в самого сльози градом – і плаче, і сміється, лепече щось, розпитує: звідки, як, чого…
– Е, ні, Піпа, тут не місце для розмови, – сказали арканумці. – Ходімо до тебе, там і поговоримо.
Піпа закинув кошика з пляцками на плечі, і всі троє подалися за місто.
За якийсь час вони вже сиділи в Піпи за столом, пили вино, яке Піпа зробив з винограду, їли пляцки й бесідували на різні теми.
– Як же мені поталанило! – тішився господар. – Я вже й надію загубив, що колись по-арканумському забалакаю. Аж тут землячки!
– До речі, Піпа, що ми арканумці, ніхто й знати не повинен.
– Таємниця?
– Так, ми виконуємо завдання державної ваги. Сам король послав нас до Салагіра на розвідини та щоб зв’язатися з тобою як з єдиним арканумцем в осиному гнізді ворога.
– То про мене пам’ятають? – блиснув засльозеними очима Піпа.
– Аякже!
Та відразу ж і набурмосився:
– Та чого ж тоді не викупили?
– Ех, Піпа, не розумієш ти політики. Тебе ж навмисне залишили саме для цієї нагоди. Бо і в пеклі треба свого мати, а не те, що в цьому смердючому Салагірі, щоб він запався навіки віків.
– О, то це ж мені й орден має бути, нє? – випнув Піпа груди.
– Вже є. Лежить в королівській канцелярії. А буде ще й другий, як поможеш нам одне діло зробити.
Від тих слів Піпине серце забилося, як курка під когутом, радісно, радісно. Та притаманна всім арканумцям недовірливість далася взнаки.
– А ви той… не жартуєте?
Обоє арканумців зиркнули на нього таким суворим поглядом, що він відразу знітився, зм’як і відчув себе маленьким грубеньким хлопчиком – в руці лозина, довкола луг, на лузі гуси, потічок дзюрчить, а через потічок кладка, на кладці мама пере рушники: «А куди ж ти, йолопе, дивишся, га? Не бачиш, що гуси в горох забрели? Ось я тобі зараз дам!»