Оповідь наша починається з третього дня подорожі Мадея з Аркануму в Салагір. Темна ніч прихопила його в дорозі і змусила шукати нічлігу під мурами зруйнованого монастиря.
Мадей стриножив коня та, вибравши собі місцинку серед густої трави, ліг на спочинок. Сюркіт коників, далеке кумкання жаб і запах лугових квітів хутко навіяли дрімоту. Вже було й сновидіння перші з’явилися, аж тут неясний шурхіт насторожив його і сон сполохано чкурнув. Мадей, звівшись на лікті, прислухався. Шурхіт розтанув, а натомість потекли чарівлива мелодія сопілки.
– Гей, хто там?! – гукнув у темряву.
– Це я, – відповів приємний жіночий голосок.
– Хто ти і що там робиш?! Покажись мені!
– Не можу. На біду мені відтяли голову, і я ніяк не можу з’явитися перед вами в такому непривабливому вигляді. Я нещасна черниця страчена салагірцями.
– Я все ж таки хочу, щоб ти з’явилася!
– Ну що ж, воля ваша, – покірно відмовив голос, і з широкої щілини в кам’яній стіні з’явилося оголене жіноче тіло. Місяць світив так ясно, що Мадей не міг не помітити вроди відтятої голови, яку черничка тримала під пахвою. Довге світле волосся стелилося до землі.
– За що ж тебе стратили? – запитав Мадей.
– За розпусту, – скромно відповіла черничка.
– Ну, це й не дивно, маючи таке тіло, – погодився Мадей. – Це… це ти грала на сопілці?
– Я. А ти вмієш грати?
– Трошки.
– Заграй мені, будь ласка. Я так люблю слухати.
Голос чернички був такий сумний, очі її дивилися на Мадея з такою довірою, що страх, який уже почав було вити гніздо в його душі поволі, мов нехотячи, розправив жовті крила і відлинув. Мадей узяв з її рук сопілку, але очі його, жагою виблискуючи, жадібно блукали цим запаморочливим тілом і на диво своє він зовсім не сприймав цю жінку як неживу істоту. Відклав сопілку й мовив сухим голосом:
– Слухай, я тебе зшию. Я тебе зшию так, що й не буде помітно.
Не чекаючи на її згоду, витяг з кишені навощену дратву та заходився снувати циганською голкою по горлу чернички. А це в нього виходило дуже вправно, бо колись він був шевцем – шив чоботи війську. Згодом, коли став гінцем, у вільні години продовжував вишивати і завше возив із собою набір голок, ниток та різноманітних дратв. Було, що він пришивав крила птахам, хвости котам, а деревам обламані блискавицею гілки.
Раптом помітив, що дратви зостався вже невеличкий кусник, а голова пришита лише спереду.
– Леле! Що ж мені тепера чинити? – забідкався Мадей.
– А що?
– Та що – дратва скінчилася.
– Оце лихо!
– Мабуть, я зчеплю цим кусником де-не-де, а як у город приїдемо, то докінчу діло. Чи поїдеш зі мною до Салагіру?
– Чом би й ні? Поїду. Бо й так нічого робити. Тільки ж я гола-голісінька.
– Не біда. Закутаєшся у мій плащ.
Скінчивши з шиттям, він уже не мав ні сил, ні бажання далі себе стримувати. Нахилився над напіврозтуленими вустами чернички і відчув, як на нього війнуло з тих вуст могильним холодом, наче це були не вуста, а заглибина в камені, видовбана краплями спадаючої води. Цей холод пронизав його до кісток, і йому здалось, що його починає трусити лихоманка. Він хотів уже зірватися на ноги й тікати світ за очі, але тонкі руки тримали його, і де там було взяти відваги скинути їх зі своєї шиї. Враз він помітив, як од його цілунку тепло розливається по тілу чернички, і від вуст її вже не холодом віяло, а спрагою, і це вже не був камінь холодний, а пекло, і зяяло воно вогнем, і Мадей самоспалювався на тім полум’ї, і було йому добре.
А коли язики світанку до краплі злизали сумерк, він посадив прекрасну білявку на коня перед себе і помчав з копита на північ.
2
До Салагіра прибули опівдні. Мадей хутко напитав гостинницю, і вони спинилися «Під обскубаним лебедем». Шинкар Лейба провів їх нагору у вільну кімнату. Мадей перевдягся в чисту одіж, випуцував до блиску чоботи, обтрусив капелюха і перед відходом сказав черничці:
– Піду занесу листа короля, а ти зажди й нікуди не виходь.
– Гаразд. Тільки ж ти не барись.
– Я скоро.
В королівському палаці було безліч коридорів, а ще більше дверей і ні душі довкола, так що довелось бідному посланцю сновигати сюди й туди безконечними лабіринтами. Ледве-ледве натрапив на двері з написом «Король. Вхід стороннім суворо заборонено».
Мадей легенько постукав.
– Хто? – озвався хриплий старечий голос.
– Посол короля Арканума!
– Заходь!
Мадей прохилив двері і не встиг ще й кроку зробити, як король, що сидів, як і належиться, на троні й парив у мидниці закасані до колін безкровні ноги, спинив його вигуком:
– Гей, не дуже розбігайся! Оно шмата під дверима – витри свої чоботи. Нема чого тут болото розносити… Ось так… А тепер підійди до мене. Давай сюди свого листа.
Мадей подав. Король розламав сургуч і розгорнув папір.
– Ет, нічого не бачу без окулярів. Ти той, на словах скажи мені, що там до чого. Гроші привіз?
– Е-е… бачите… Тут таке діло…
– Не привіз!
– Король Арканума шле вам свої палкі вітання…
– Привіз!
– …цікавиться вашим дорогоцінним здоров’ячком і е-е…
– Не привіз!
– Бо скарбниця королівська пуста, як шлунок новонародженого.
– Тьху, туди к бісу! Оно глечик з окропом – влий у мидницю. Та не дуже, не дуже, а то ноги ошпариш! Досить, досить… Ага, отже, грошей катма. А якого ж тоді (далі пішли салагірські прокльони і лайки, які не мають своїх відповідників у арканумській мові)… ти оце мені торочиш всячину про здоров’ячко, га?! Тебе чого послали?
– Мій король вимагає повернення захопленої території і тамтих двох тисяч, висланих позаторік.
– Що?! Та як ти смієш?!
Король так тупнув ногою, що вода з миски розбризкалася на всі боки.
– Що собі думає той ваш цілий Кендюх зі скислим лайном? А ти жовтодзьобий нахабо, насмілився до мене з таким ось, вибачайте, посланієм перед очі явитися?
І він зі злістю пошматував листа й шпурнув його Мадейові в обличчя.
– Дозвольте… дозвольте, – випнув груди ображений Мадей. – Я все ж таки посол!
– Відставної ти кози барабанщик – ось, а не посол! Сторожа! Гей, сторожа! А чорти б вас забрали! Знову в карти ріжуться. Ану гайни – одна нога тут, друга там, та поклич сюди!
Мадей вийшов з зали і, роззирнувшись, помітив за колонами чотирьох вояків, що, сидячи на підлозі по-турецьки, грали в карти. Високі галябарди спиралися на стіну.
– Гей, ви! Король кличе!
– А ти що, сам не можеш йому окропу в миску хлюпнути?
– Та він вас кличе в іншій справі.
– Може, щоб тобі голову стяти?
– Ще чого! Я ж посол!
– Пхе, чи одному вже послу вийшло гнити на колу!
– Я недоторканна особа!
– Велика цяця! Ось дам тобі в зуби – побачимо, яка ти особа!
Сторожа покинула карти і разом з Мадеєм ввалилася до зали.
– Кликали, чи що? – спитав старший.
– Вас докличешся! Хоч би перед іноземцями не ганьбили. Ну, що це за сторожа така? Та тут мене й зарізати можуть і чоботи з-під носа поцупити, а ви ні мур-мур!
– Більше не будемо.
– Отож то. А покликав я вас тому, що оцей ось молодець замість того, щоб гроші привезти, – привіз мені свиток бамаги. Мало того: його король вимагає, щоб ми йому назад повернули приєднану територію разом з позаторішнім податком. Ну, що ви на це?
– Гм… Чим же ви нам платитимете?
– А боги його знають…
– Уже й так затягнули… – шморгнув носом старший. – Нема за що і в шинку погуляти, не те що. Так і здичавіти недовго.
Король розвів руками.
– Чи ж я тому винен? Ця свиня Кендюх щось там мудрує. Ну, домудрується він мені! Ох домудрується!
– М-м… Діло швах… Ма’ть підемо іншому королю служити. Нема що: грошей не дають, в карти грати не дають… Нє, таке життя нам ні до чого.
– Та заспокойтеся, – замахав руками король, наче вітряк. – Заспокойтеся. Ось я зберу військо та як рушу на цей смердючий Арканум, та як вдарю, та я-а-ак розгаратаю його, то той Кендюх і капців не позбирає!
– О-о, знову війна, – скривився найтлустіший вояк. – Тільки ото сальцем почав запливати, тільки оце надумав з войська піти, а тут війна. І певно ж загальна мобілізація, нє?
– А ти ж як думав, – відповів король.
– Ну от, маєш тобі… А я ж усе життя мріяв собі пасіку завести… Льон та коноплі сіяти…